Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 26)

— Ми приїхали сюди з далекої далини саме для того, щоби зробити це, — сказав король, — і докладемо всіх сил, аби звершити задумане. Та чи поталанить нам, покаже тільки завтрашній день.

Ґâн-бурі-Ґâн сів навпочіпки й торкнувся землі своїм горбкуватим чолом на знак прощання. А потім підвівся, ніби хотів уже йти. Проте раптом виструнчився, мов насторожена лісова тварина, яка зачула дивний запах. Очі його аж засяяли.

— Вітер змінюється! — скрикнув дикун, і раптом і він, і його одноплемінці розчинились у пітьмі, й жоден Вершник Рогану ніколи вже їх не бачив.

Невдовзі далеко на сході знову залунав приглушений барабанний бій. І кожен рогірим у війську серцем відчув, що дикі люди не можуть бути зрадливими, хоча зовнішність їхня й була дивна і неприваблива: тому ніхто вже їх не боявся.

— Далі нам провідники не потрібні, — сказав Ельфгельм, — бо серед наших Вершників є такі, котрі бували в Мундбурзі у дні миру. Навіть я. Коли дістанемося до дороги, вона зверне на південь, і звідти нам доведеться подолати ще чотири з половиною милі до муру, який оточує міські землі. Обабіч дороги майже вздовж цілого шляху ростуть густі трави. На тому проміжку гінці Ґондору зазвичай розвивали найбільшу швидкість. Тож і ми зможемо проїхати там дуже швидко та без зайвого галасу.

— Опісля на нас чекатимуть нещадні бої, коли знадобляться всі наші сили, — сказав Еомер, — і я вважаю, що зараз воїнам треба відпочити, а вирушити звідсіля вночі, так розрахувавши час, аби добутися до полів, коли завтрашній день буде найсвітліший або ж коли наш володар подасть нам сигнал.

Король погодився з цією думкою, і капітани розійшлися. Та незабаром Ельфгельм навідався знову.

— Повернулися розвідники, володарю, і вони не знайшли поза Сірим Лісом нічого, крім двох людей: двох мертвих людей і двох мертвих коней.

— Ну? — запитав Еомер. — І що з того?

— А от що, володарю: то були ґондорські гінці, один із котрих — це, напевно, Гірґон, — він і досі стискає в руці Червону Стрілу, та йому відтяли голову. Й ось іще що: судячи зі знаків, вони втікали на захід, коли загинули. Тому, як на мене, коли ці гінці повернулися, вони застали ворогів уже на зовнішньому мурі чи під час його взяття, — це було дві ночі тому, якщо гінці, дотримуючись звичаю, брали з постів свіжих коней. Вони не потрапили до Міста й повернули назад.

— О горе! — скрикнув Теоден. — Отже, Денетор не дізнався про наш приїзд і вже втратив надію нас дочекатися.

— Біда не жде, та краще пізно, ніж ніколи, — зауважив Еомер. — І, можливо, саме зараз ця старовинна приказка є найбільш правдивою за весь той час, відколи люди навчилися розмовляти.

Була ніч. Двома краями дороги тихо рухалося військо Рогану. Й от дорога, минувши околиці Міндоллуїну, звернула на південь. Удалині й майже прямо перед Вершниками під чорним небом палали червоні заграви, і на їхньому тлі грізно височіли боки велетенської гори. Роганці наближалися до пеленнорського Раммаса, та день іще не настав.

Король їхав серед передового загону, в якому були і його придворні. Еоред Ельфгельма їхав слідом за королівським: аж раптом Мері помітив, що Дернгельм покинув своє місце й почав у темряві потроху просуватись уперед, поки опинився відразу за королівською охороною. Всі зупинилися. Мері почув, як попереду хтось тихо перемовляється. То повернулися дозорці, котрі наважилися доїхати майже до муру. Вони наблизилися до короля.

— Володарю, там лютують пожежі, — сказав один.

— Ціле Місто оточене вогнем, а на полях повно ворогів. Але всі вони готуються до наступу. Ми оглянули все довкола і побачили, що на зовнішньому мурі ворогів мало й вони втратили пильність, бо надто заклопотані нищенням.

— Володарю, чи пригадуєш ти, що сказав дикун? — запитав другий. — У дні миру я жив на відкритому Пустирі, звуть мене Відфара, і я також багато можу дізнатися з повітря. Вітер уже змінюється. У ньому чути подих Півдня, запах моря, хоч і дуже примарний. Ранок принесе нам новини. Коли ти проминеш мур, понад запоною диму встане світанок.

— Якщо ти кажеш правду, Відфаро, то бажаю тобі пережити цей день і ще довгі роки благоденствувати! — мовив Теоден і звернувся до своїх придворних, котрі були поблизу.

Він говорив дзвінким голосом, тож багато вершників із першого еореду теж почуло його:

— Ось і настала наша година, Вершники Марки, Еорлові сини! Перед вами вороги та пожежі, а домівки ваші — далеко позаду. Та, хоч і битиметеся ви на чужому полі, слава, яку ви пожнете, належатиме вам довіку. Колись ви присягнули на вірність володареві, землі та дружньому союзу, — тож нині настав час виконувати клятви!

Воїни лиш вдарили списами об щити у відповідь.

— Еомере, сину мій! Ти поведеш перший еоред, — сказав Теоден, — і піде він посередині, за королівським стягом. Ельфгельме, веди свій загін праворуч, коли ми проминемо мур. А Ґрімбольд поведе свій ліворуч. Нехай решта загонів їде за цими трьома передовими так, як їм буде найзручніше. Бийте там, де збереться ворог. Іншого ми запланувати не можемо, бо не знаємо, що на нас чекає в полі. Уперед, і не бійтеся темряви!

Передові загони щодуху помчали вперед, але ще було дуже темно, хай би що віщував Відфара. Мері їхав із Дернгельмом, тримаючись за нього лівою рукою, бо правою намагався вивільнити з піхов свого меча. Тепер йому вповні відкрилася гірка правда королевих слів: Що ти робитимеш під час такої битви, Меріадоку? «Тільки одне, — подумав гобіт, — буду тягарем для вершника і плекатиму надію не вилетіти зі сідла, щоби мене не затоптали на смерть ці прудкі коні!»

До зовнішніх мурів було кілька миль їзди, але Вершники швидко дісталися до них. Аж надто швидко, подумав Мері. Залунали розпачливі крики, почулося брязчання зброї, та це тривало тільки мить. Орків, котрі метушилися біля мурів, було мало, і поява Вершників їх приголомшила, тож вони або загинули, або втекли вглиб Міста. Перед знищеною північною брамою Раммаса король знову спинився. Перший еоред обступив його ззаду та обабіч. Дернгельм тримався близько біля короля, хоч Ельфгельмів загін був трохи праворуч. Ґрімбольдові люди звернули вбік і поїхали до великої пробоїни у стіні, що зяяла ген далі на схід.

Мері визирнув із-за Дернгельмової спини. Віддалік, більш як за п’ятнадцять верст од них, було величезне пожарище, а між ним і Вершниками широким півмісяцем палахкотіли смуги вогню: до найближчої з яких було менш як миля. Нічого іншого на цьому темному полі гобіт не бачив, як не бачив він і жодної надії на світанок і не відчував вітру, зміненого чи незмінного.

І от воїнство Рогану мовчки рушило вглиб ґондорського поля, просуваючись повільно, проте впевнено, мов потік, що, прибуваючи, проривається крізь діри у греблі, яку вважали раніше непробивною. Та дух і воля Чорного Капітана цілком зосередилися на знищенні міста, і до нього не дійшло ще жодних звісток про те, що його задуми порушено.

По якомусь часі король повів своїх людей трохи на схід, аби пройти між вогнями облоги та зовнішніми полями. Ніхто досі не кинув виклику роганцям, і Теоден не давав знаку рушати в наступ. Урешті він знову спинився. Місто було вже близько. У повітрі тхнуло згарищем і витала тінь смерті. Коні непокоїлись. Але король непорушно сидів на своєму Снігогриві й дивився на агонію Мінас-Тіріта: мовби його раптом уразили мука чи жах. Король ніби змалів, пригноблений віком. Мері й сам відчув, що на нього ліг нездоланний тягар страху та сумніву. Його серцебиття сповільнилося. Час наче завмер у нерішучості. Вони спізнились! І тієї миті гобіт був майже переконаний, що ліпше було не приїздити взагалі, ніж отак запізнитися! Напевно, Теоден злякається, схилить свою старечу голову, розвернеться і нишком чкурне до схованки між пагорбів.

Втім зненацька Мері відчув зміну — так, сумнівів не було: щось таки змінилося. Йому в обличчя дмухав вітер! Замерехтіло світло. Далеко, дуже далеко на півдні викотилися хмари — тьмяні і невиразні сірі привиди, — які клубочились і пливли небом, а за ними вже займався ранок...

Тієї миті щось спалахнуло, і ніби з-під землі, на якій стояло Місто, вистрибнула блискавка. Сяйво тривало тільки одну вогнисту секунду, здаля освітивши чорно-білим спалахом найвищу міську вежу, схожу на блискучу голку, а потім, коли темрява знову зімкнулася, полями прокотився страхітливий гуркіт.

Коли здійнявся той гамір, постать короля раптом випросталася. Він знову був високий та гордий і, піднявшись у стременах, гучно закричав таким дзвінким голосом, якого ніхто й ніколи ще не чув од смертного мужа:

Вперед, вперед, Вершники Теодена! На лютий чин: смерть і пожежі! Списам свистіти, щитам тріщати в день мечний, червоний, ще до схід сонця! Скачіть! Скачіть! На поміч Ґондору!

Потому Теоден вихопив чималий ріг із рук Ґутлафа, свого прапороносця, і так засурмив у нього, що ріг аж розколовся навпіл. По хвилі всі військові ріжки рогіримів злились у єдину мелодію, і їхні голоси нагадували у той час ревіння буревію на рівнинах чи грім у горах.

Скачіть! Скачіть! На поміч Ґондору!

Несподівано король гукнув до Снігогрива, і кінь рвонув уперед. За Теоденом тріпотів на вітрі його стяг — білий кінь на зеленому тлі, — та король випередив навіть вітер. А за Теоденом мчали лицарі з Королівського Дому, та король незмінно був попереду. Еомер летів учвал, і білий кінський хвіст на його шоломі розвівався від швидкого лету, і передні лави першого еореду шуміли, наче хвиля прибою, що налітає на берег, але Теодена неможливо було наздогнати. Він мов ошалів: бойова лють його праотців запалила його новим вогнем. Снігогрив ніс уже на собі стародавнього бога, а не людину — ніс самого Ороме Великого у битву за валарів, коли світ іще був молодий. Теоден виставив перед собою золотого щита, і той — о диво! — сяяв, наче подоба Сонця, і трава зелено горіла під білими ногами королівського скакуна. Настав-бо ранок. Ранок. І вітер линув од моря, і темрява відступала, і війська Мордору волали, бо їх охопив жах, і тікали, і гинули, і копита гніву втоптували їх у землю. І тоді ціле роганське військо в один голос затягнуло пісню, і співало її, вбиваючи ворогів, адже рогіримів поглинув запал битви, а відлуння їхнього співу — прекрасного та жахливого водночас — було чути аж у Місті.