Джон Рональд – Володар Перснів. Частина третя. Повернення короля (страница 2)
Приміські терени були щедрі на розлогі ниви та численні сади, а при садибах стояли печі для просушування хмелю, хлібні комори, кошари для овець і корівники; серед зелені трав із гірських височин збігала до Андуїну безліч дзвінких струмочків. Одначе землеробів і скотарів тут жило мало, бо більшість ґондорського люду мешкала в межах семи кіл Міста чи на полонинах біля гірських рубежів, у Лоссарнаху, або ще далі на південь — у прекрасному Лебенніні, де бриніло п’ять бистрих потоків. Мужні краяни оселилися поміж горами та морем. Усіх тамтешніх мешканців називали ґондорцями, проте в них текла змішана кров і серед них траплялися невисокі та смагляві люди, чиї предки походили із забутого народу, що мешкав у тіні пагорбів іще за часів Темноліття до приходу королів. Однак за Ґондором, біля моря, у своїй могутній вотчині Бельфалас жив у замку Дол-Амрот принц Імрагіл. Він був високого роду, і його народ — теж: горді й рославі люди з очима кольору сірих морських хвиль.
Ґандальф уже якийсь час їхав полями, в небі зайнялося світло дня, а Піпін прокинувся і роззирався довкола. Ліворуч гойдалося море туману, що переходило в похмуру тінь на Сході; праворуч підносили голови могутні гори. Їхня гряда тяглася зі заходу, а потому несподівано та стрімко обривалася, так ніби Ріка, творячи цей краєвид, прорвалася крізь потужний бар’єр, вимивши в довколишній землі величезну долину, якій у майбутньому судилося стати ареною битв і суперечок. Як і обіцяв Ґандальф, там, де закінчувалися Білі Гори Еред Німрайс, Піпін побачив понуру велич гори Міндоллуїн — темно-багряну сутінь її високих полонин і вибілені світанковим світлом стрімкі скелі. На схилі, що виступав уперед, стояло Заповітне Місто зі сімома камінними стінами, такими міцними та давніми, що, здавалося, їх спорудили не люди, а велетні, вирізьбивши зі самих кісток землі.
Вражений, Піпін розглядався довкруж, а стіни тим часом зі землисто-сірих перетворилися на білі, з легким рум’янцем од вранішньої зорі; раптом понад східним мороком здійнялося сонце і кинуло ясний промінь просто на обличчя Міста. Гобіт голосно зойкнув, бо на тлі неба неочікувано для нього зблиснула Ектеліонова Вежа, що стояла високо-високо, оточена найвищою стіною. Гінка, витончена та струнка, вона мерехтіла, неначе зубець зі срібла і з перлів, а її вершина переливалася так, мовби її було зроблено з кришталю. На зубчастому мурі з’явились і замайоріли на ранковому бризі білі стяги, а ген у височині дзвінко залунали срібні сурми.
Тож на сході сонця Ґандальф і Переґрін під’їхали до Головної Брами ґондорців, і її залізні ворота розчинилися перед ними.
— Мітрандір! Мітрандір! — гукали люди. — Тепер нам достеменно відомо, що буря близько!
— Вона вже поряд, — відказав Ґандальф. — Я примчав на її крилах. Пропустіть! Я мушу зустрітися з Володарем Денетором, доки він іще намісник. Хай би що сталося згодом, але вже близько кінець того Ґондору, який ви знаєте. Пропустіть!
Його владний голос змусив людей відступити і припинити розпитування, хоча вони здивовано дивилися на гобіта і на коня, який ніс обох вершників. Мешканці міста лише зрідка використовували коней у роботі, а на вулицях цих тварин можна було побачити тільки тоді, коли гінці володаря мчали кудись верхи за його дорученням. І ґондорці сказали:
— Невже це один із могутніх скакунів Короля Рогану? Напевно, рогірими невдовзі приїдуть нам на допомогу.
А Тіньогрив гордо крокував угору довгою звивистою дорогою.
Мінас-Тіріт було збудовано на семи рівнях, кожен із яких врізався в пагорб і понад кожним угорі була стіна, а в кожній стіні — брама. Та брами розташовувалися не одним рядом: Головна Брама в Міській Стіні була у східній частині кола, наступна — трохи південніше, третя — трохи північніше, і так одна по одній аж ген угору: відтак брукована вулиця, що вела до Цитаделі, звертала спершу в один бік, а потім в інший і оповивала цілий пагорб. Щоразу, минаючи лінію Головної Брами, вона проходила крізь склепінчастий тунель, вирубаний у широкому скелястому простінку, велетенська основа якого виступала вперед і розділяла всі, крім одного, кола Міста навпіл. Почасти через первісну будову пагорба, почасти завдяки неперевершеним умінню та праці давніх людей із-за широкого двору поза Брамою поставав високий кам’яний бастіон із гострим, ніби кіль корабля, краєм, зверненим на схід. Угору він сягав аж до найвищого кола, і там його вінчала зубчаста стіна, — відтак той, хто був у Цитаделі, міг, неначе моряк на гігантському судні, подивитися з того вістря просто на Браму, що була майже на п’ятнадцять сажнів нижче. Вхід до Цитаделі, вирубаний у самій горі, також був зі східного боку: від нього осяяний світильниками схил збігав до сьомої брами. Так мандрівники нарешті дісталися до Високого Двору та до Майдану з Водограєм біля підніжжя Білої Вежі — високої й витонченої, що мала понад сорок сажнів у висоту від основи до вершини, на якій майже за дві тисячі п’ядей над рівниною майорів стяг Намісників.
То була справді могутня цитадель, неприступна для ворожого війська, доки за її стінами були ті, хто міг тримати в руках зброю, хіба би супротивник обійшов її з тилу та здолав нижні схили Міндоллуїну і так пробрався би до вузького перешийка, що з’єднував Вартовий Пагорб із гірською грядою. Проте той перешийок, здіймаючись на висоту п’ятої стіни, був оточений валом, який сягав ущелини, що зривалась униз біля західного краю: і на тому тихому клапті землі поміж горою та вежею були оселі й склепи королів і володарів, котрі вже давно пішли з життя.
Піпіна охоплював дедалі більший подив. Перед ним відкривалося кам’яне місто, величніше та гарніше навіть за ті, які являлися йому вві сні: більше та міцніше за Ісенґард і значно гарніше. Проте насправді це місто рік за роком занепадало і на ту пору в Мінас-Тіріті мешкало наполовину менше людей, аніж місто могло б умістити. На кожній вулиці мандрівники проминали великий дім чи двір, де на дверях і на склепінчастих брамах було викарбувано багато прегарних літер дивної стародавньої форми. Піпін здогадався, що то імена видатних мужів і родів, які колись мешкали тут, але зараз у тих оселях панувала тиша, на їхніх широких брукованих доріжках не відлунювали кроки, в залах не дзвеніли голоси, а у просвітах порожніх вікон і дверей не було видно ні душі.
Урешті-решт, чарівник і гобіт виїхали з тіні до сьомої брами (Фродо тим часом торував шлях рівнинами Ітілієну), де світло теплого сонця, що посилало проміння на протилежний берег ріки, виблискувало на гладеньких стінах, на врослих у землю колонах і на величній арці зі замковим каменем, вирізьбленим у вигляді корони та шляхетної голови. Ґандальф зліз із коня, бо ввійти в Цитадель можна було тільки пішки, а Тіньогрив, послухавшись лагідного слова свого господаря, дозволив відвести себе куди-інде.
Прибрамна Сторожа була вдягнена в чорне, мала шоломи дивної форми з високими гребенями та з довгими, що прилягали впритул до обличчя, захисними пластинами для щік, а вгорі було припасовано оздоби у вигляді білих крил морських птахів. Шоломи переливалися срібним полиском, бо насправді їх виготовили з мітрилу, а самі вони були успадкованими реліквіями — свідоцтвами прадавніх перемог. На чорних накидках було вишито білі квітучі, мовби вкриті снігом, дерева під срібними коронами та багатопроменевими зірками. То було вбрання Елендилових нащадків, і в Ґондорі його не носив тепер ніхто, крім Сторожі Цитаделі перед Двором із Водограєм, де колись росло Біле Дерево.
Гості вже, здається, збагнули, що чутка про їхнє прибуття лине поперед ними: Сторожа їх одразу ж пропустила — мовчки, без жодних запитань. Ґандальф квапливо перетнув викладений білою бруківкою двір. Солодкоголосий водограй виблискував у промінні ранкового сонця, довкола нього яскраво зеленів моріжок, а посередині, нахилившись над басейном, стояло мертве дерево, й у прозору воду сумно капала роса з його голих поламаних гілок.
Піпін, наздоганяючи Ґандальфа, мигцем зиркнув на дерево: мертва рослина виглядала скорботно, і гобітові стало цікаво, навіщо її залишили в цьому місці, де все було таке доглянуте.
Слова, які пробурмотів був колись чарівник, тепер спали йому на гадку. І раптом гобіт опинився перед дверима могутньої зали попід мерехтливою вежею; слідом за Ґандальфом він проминув високих мовчазних вартових біля дверей і ввійшов у прохолодний лункий морок кам’яної оселі.
Вони йшли брукованим коридором, довгим та порожнім, і Ґандальф на ходу тихцем повчав Піпіна:
— Стеж за своїм язиком, пане Переґріне! Зараз не час для гобітської зухвалості. Теоден — добрий старець. А Денетор геть інакший, гордий і підступний, муж із дуже давнього роду, наділений неабиякою владою, хоча його й не називають королем. І говоритиме він здебільшого з тобою, прискіпливо допитуватиме саме тебе, бо ти можеш розповісти йому про його сина Боромира. Денетор дуже його любив — мабуть, навіть занадто, і головно тому, що вони були такі несхожі. Та, посилаючись на любов до сина, Намісник спробує вивідати в тебе — а не у мене — все, що його цікавить. Не розповідай йому більше, ніж потрібно, і гляди не бовкни нічого про Фродо та про його завдання. Про це я сам повідаю йому в слушний час. І про Араґорна теж не розповідай, хіба якщо це буде конче необхідно.