Джон Рональд – Володар Перснів. Частина перша.Братство Персня (страница 18)

Сем, тремтячи, упав навколішки.

— Устань, Семе! — озвався Ґандальф. — Я придумав навіть дещо краще за це. Дещо таке, що затулить тобі рота й належно покарає за підслуховування. Ти вирушиш у дорогу разом із паном Фродо!

— Я, пане? — скрикнув Сем, зриваючись на ноги, як той пес, якого покликали на прогулянку. — Я піду й побачу ельфів і всіляку іншу дивину? Ура! — закричав він, а потому розридався.

Розділ 3

Троє — це вже загін

ам слід іти нишком, але вам слід іти не гаючись, — сказав Ґандальф.

Минуло вже два-три тижні, а Фродо й досі не був готовий вирушати в дорогу.

— Я знаю. Та зробити і те, й те — складно, — заперечив він. — Якщо я просто зникну, як Більбо, то чутка про це миттю облетить цілий Шир.

— Звичайно, тобі не треба зникати! — сказав Ґандальф. — Це зовсім не те! Я сказав не гаючись, а не миттєво. Якщо тобі вдасться придумати який-небудь спосіб, аби вислизнути зі Ширу, не привернувши загальної уваги, то це вартуватиме того, щоби трішки загаятись. Але не надто довго.

— Як щодо осені: під час чи після Наших Днів Народження? — запитав Фродо. — До осені я, думаю, я зміг би де про що домовитися.

Правду кажучи, йому зовсім не кортіло нікуди вирушати, особливо тепер, коли до цього справді дійшло: Торбин Кут зненацька почав здаватися йому неймовірно затишним місцем для життя, і гобіт прагнув засмакувати якомога більше цього останнього літа в Ширі. А коли настане осінь... Фродо знав, що принаймні якась частина його серця тоді поставиться до подорожі прихильніше, ніж улітку, бо так бувало завжди о тій порі року. Він і справді потайки постановив собі, що вирушить у мандри на свій п’ятдесятий день народження — себто на сто двадцять восьмий день народження Більбо. Чомусь саме цей день здавався йому найбільш підхожим для того, щоби вибратись у путь і податися слідом за дядьком. Податися слідом за Більбо — така була головна його думка, єдине, що робило неминучий відхід стерпним. Фродо намагався якомога менше згадувати про Перстень і про те, куди це все може його, врешті-решт, привести. Але Ґандальфові він переповідав не всі свої думки. Які з них чарівник таки вгадував, сказати було важко.

Він поглянув на Фродо й усміхнувся.

— Гаразд, — мовив. — Гадаю, так буде добре, та не зволікай довше і дня. Мене починає діймати тривога. Ти ж тим часом — гляди мені — будь обачним і ані пари з уст про те, куди йдеш! І простеж, аби той Сем Грунич теж, бува, не обмовився. Бо якщо він це зробить, тоді я і справді оберну його на жабу.

— Щодо того, куди я збираюся, — сказав Фродо, — то виказати це було би важко, бо я й сам наразі не зовсім уявляю, куди.

— Не будь телепнем! — відказав Ґандальф. — Я ж застерігаю тебе не проти того, щоби залишати адресу на пошті! Ти покидаєш Шир — і про це не слід знати нікому, аж доки ти опинишся якнайдалі звідси. А тобі доведеться йти чи принаймні почати йти невідь-куди: на північ чи на південь, на захід чи на схід — і про напрямок, у якому ти підеш, теж нікому знати не слід.

— Я так переймався думками про прощання з Торбиним Кутом і земляками, що ніколи навіть і не замислювався про напрямок, — мовив Фродо. — Куди ж мені йти? І чим мені керуватися? На що перетвориться моя виправа? Більбо пішов, аби знайти скарб, пішов і повернувся назад; а я маю скарб утратити і не повернутися, наскільки я бачу.

— А бачиш ти не надто далеко, — докинув Ґандальф. — Та і я — теж. Можливо, твоє завдання — знайти Розколини Судьби, а здійснити цю виправу належить іншим — я не знаю. Хай там як, але ти й досі не готовий до такої далекої мандрівки.

— Таки-так! — погодився Фродо. — Та все одно: який напрямок мені обрати?

— Рушай у напрямку небезпеки, проте не дуже квапся й іди не надто прямо, — відповів чарівник. — Якщо тобі потрібна моя порада, то я скажу: іди до Рівендолу. Ця подорож буде не дуже небезпечною, хоча просуватися Дорогою тепер не так легко, як було колись, а з роками ставатиме дедалі важче.

— Рівенділ! — повторив Фродо. — Гаразд, я піду на схід — подамся до Рівендолу. Поведу Сема в гості до ельфів, — йому це сподобається.

Він говорив несерйозно, проте серце його раптом зайнялося бажанням побачити дім Ельронда Напівельфа і вдихнути повітря того глибокого падолу, де й донині мешкав у спокої численний Світлий Народ.

Одного літнього вечора до «Гілки плюща» та до «Зеленого дракона» дійшли чутки про дивну новину. Велетнів та інші дивовижі на кордонах Ширу потіснила важливіша подія: пан Фродо продавав Торбин Кут. Власне, він уже продав його — Саквілям-Торбинам!

«Йому добряче заплатили», — казали одні. «Продешевив із вигодою для покупця, — твердили інші, — а чого можна було сподіватися, якщо покупцем була пані Лобелія (її Ото помер за кілька років до того у зрілому, проте не у видатному віці — 102 років)?»

Але про те, чому пан Фродо продавав свою прекрасну нору, сперечалися значно палкіше, ніж про ціну. Дехто підтримував теорію — і її кивками та натяками підтверджував сам пан Торбин, — що у Фродо закінчувалися грошенята, й тепер він зібрався покинути Гобітів і тишком-нишком жити на прибуток від продажу десь у Цапокраї серед своїх родичів-Брендіцапів. «Якомога далі від Саквілів-Торбинів», — докидали інші. Проте уявлення про незмірне багатство Торбинів із Торбиного Кута так міцно засіло в головах краян, що більшість не йняла цьому віри, принаймні вірила куди менше, ніж у всі інші вагомі чи безпідставні припущення: більшість убачала в цьому темний і наразі не зрозумілий підступний хід Ґандальфа. Хоча той поводився дуже тихо та майже не показувався на очі за дня, всі добре знали, що «він переховується в Торбиному Куті». Хоч би для чого був потрібний чарівникові цей переїзд, безсумнівним залишалось одне: Фродо Торбин повертався до Цапокраю.

— Так, я переїду цієї осені, — казав він. — Мері Брендіцап уже підшукує мені невелику ошатну нору чи, можливо, якийсь будиночок.

Насправді ж Фродо з допомогою Мері вже давно знайшов і придбав будиночок у Струмковій Улоговині — сільській місцині за Цапоградом. Перед усіма, крім Сема, він удавав, що мав намір осісти в Цапокраї довіку. Ця ідея виникла в нього з огляду на рішення прямувати на схід, адже Цапокрай простягався на східних кордонах Ширу, а тому що Фродо жив там у дитинстві, то й нинішнє повернення туди багатьом здасться цілком природним.

Ґандальф затримався в Ширі більш як на два місяці. Й ось одного вечора наприкінці червня, невдовзі після того, як було нарешті узгоджено план Фродо, він раптом оголосив, що наступного ранку вирушає в дорогу.

— Зовсім не надовго, сподіваюся, — мовив чарівник. — Я подамся потойбіч південних кордонів, аби вивідати якісь новини, якщо поталанить. Бо вже й так байдикував довше, ніж годилося б.

Він сказав це легко, та Фродо здалося, що його друг виглядає дуже стурбованим.

— Щось трапилося? — запитав він.

— Не знаю, чи трапилося... Проте я почув дещо таке, що мене занепокоїло і потребує ретельного вивчення. Якщо я вважатиму за необхідне, щоби ти негайно вирушив у дорогу, то відразу ж повернуся чи принаймні пришлю тобі звістку. А тим часом дотримуйся свого плану, та будь як ніколи обережний, особливо з Перснем. Дозволь мені ще раз наполягти: нізащо не використовуй його!

Ґандальф пішов на світанку.

— Я можу повернутися будь-якого дня, — сказав він. — Щонайпізніше — до прощальної вечірки. Гадаю, у Дорозі тобі все-таки знадобиться моє товариство.

Спершу Фродо був дуже схвильований і постійно думав про те, що такого міг почути Ґандальф; але з часом його тривога відступила, а гарна погода змусила бодай на деякий час забути про всі клопоти. У Ширі нечасто випадали таке погоже літо й така щедра осінь: дерева аж вгиналися від плодів, мед скрапував зі стільників, а збіжжя виросло високим і повноколосим.

Осінь була саме в розпалі, коли Фродо знову почав непокоїтися через Ґандальфа. Минав вересень, а від нього все ще не було новин. І День Народження, і переїзд невблаганно наближались, а він не приходив і не передав про себе звісток. У Торбиному Куті гуло як у вулику. Дехто з друзів Фродо прибув до нього, щоби допомогти пакувати речі: тут були Фредеґар Виприн і Фолько Бофин, а також, звісно, його найліпші друзяки — Піпін Тук і Мері Брендіцап. Разом вони перевернули цілу оселю догори дриґом.

20 вересня два криті й перевантажені візки вирушили дорогою через Міст на Брендівинній до Цапокраю, перевозячи до нового дому меблі та крам, що його Фродо не встиг продати. Наступного дня Фродо охопила вже неабияка тривога й він без угаву виглядав Ґандальфа. Ранок четверга — себто дня його народження — був такий самий погожий і ясний, як колись давно в день славетної вечірки Більбо. Ґандальф усе не з’являвся. Увечері Фродо влаштував прощальний бенкет — геть скромний: просто вечерю для себе та для чотирьох своїх помічників; але його змагала тривога і душа не лежала навіть до учти. Думка про те, що незабаром він попрощається зі своїми юними друзями, гнітила йому серце. Фродо міркував, як повестися, щоби не ошелешити їх цією новиною.

Четверо молодих гобітів тим часом мали піднесений настрій, тож вечірка, незважаючи на Ґандальфову відсутність, стала дуже й дуже веселою. У їдальні не було нічого, крім стола та стільців, але страви були смачні, а вино — добре: свого вина Фродо не вніс до переліку того, що він задешево продав Саквілям-Торбинам.