Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 54)

Поверхнею стрімчака, що в місячному світлі здавався прямовисним і майже гладеньким, сповзала, розчепіривши тонкі кінцівки, маленька чорна постать. Можливо, її м'які чіпкі руки та пальці ніг знаходили такі шпаринки і зачіпки, яких жоден гобіт не побачив би, а отже, і не скористався б ними, та виглядало на те, що вона просто злазить униз на липких подушечках, ніби якась здоровецька потвора з комашиного поріддя, що вовтузиться між каміння. І спускалася вона головою вперед, мовби нюшкувала, шукаючи шлях. Інколи Ґолум повільно підводив голову і так повертав її на довгій шкірястій шиї, що здавалося, ніби вона от-от відкрутиться, а одного разу гобіти мигцем угледіли два дрібні вогники, які тьмяно світилися, — його очі, що зиркнули на місяць і знову заховалися під повіками.

— Гадаєш, він нас бачить? — запитав Сем.

— Не знаю, — тихо відказав Фродо, — та думаю, що ні. Навіть очам прихильних до нас істот ледве чи до снаги розрізнити ці ельфійські плащі: в сутінках я не бачу тебе вже за кілька кроків. А я чув, що він не любить ані Сонця, ні Місяця.

— Тоді чого ж спускається просто тут? — поцікавився Сем.

— Тихо, Семе! — цитьнув Фродо. — Мабуть, він відчуває наш запах. І, гадаю, слух у нього такий самий гострий, як у ельфів. Думаю, він щось почув — можливо, наші голоси. Ми зчинили добрячий гамір, повертаючись сюди, і надто голосно балакали ще хвилю тому.

— Ну, мені цей Ґолум уже остогид, — сказав Сем. — Він занадто часто нипає поблизу, тож я збираюся перекинутися з ним кількома словами, якщо матиму нагоду. Хай там як, але ми нізащо не повинні дати йому втекти цього разу.

Насунувши сірого каптура майже на саме обличчя, він крадькома поповз до кручі.

— Обережно! — шепнув йому в спину Фродо.

— Не злякай його! Він значно небезпечніший, аніж здається.

Чорна повзуча постать здолала вже три чверті шляху донизу й була менш як за вісімдесят п'ядей од підніжжя кручі. Причаївшись у тіні великого валуна, непорушні, як статуї, гобіти стежили за нею. Здавалося, дивне створіння натрапило на важкопрохідну ділянку скелі чи його щось стривожило. Вони чули, як істота принюхується, а інколи її хрипкий віддих звучав, як проклін. Ґолум підняв голову, і гобітам привиділося, що він сплюнув. Потім поповз далі, й ось вони вже почули його скрипучий і з підсвистом голос.

— Ах, ссс! Ссспокійніше, мій безцінний! Тихіше, не ссспіши. Нам не ссслід ризикувати ссобою, не ссслід, авжеж, безцінний? Ні, безцінний — ґолум! — Ґолум знову підвів голову, зиркнув на місяць і хутко заплющив очі.

— Пассскудне, пассскудне боязке світло, воно... ссс... стежить за нами, безцінний... сліпить нам очі.

Він спустився ще нижче, і його сичання стало чутно ще різкіше та виразніше.

— Де ж цссе він, де цссе він, мій Безцінний, мій Безцінний? Він наш, таки наш, і ми його хочемо. Злодії, злодії, мерзенні злодюжки. Де це вони з моїм Безцінним? Щоб їх ссскрутило! Ми ненавидимо їх!

— По-моєму, він не знає, де ми, еге ж? — прошепотів Сем. — А що то за такий Безцінний? Невже він говорить про...

— Цить! — видихнув Фродо. — Він підбирається до нас надто близько і може почути шепіт.

І справді, Ґолум раптом знову завмер, його велика голова на сухорлявій шиї гойдалася з боку в бік, наче він прислухався. Його тьмяні очі були ледь розплющені. Сем стримався, хоч у нього посмикувалися пальці. Гобітові очі, сповнені люті й огиди, були прикуті до тієї жалюгідної істоти, котра почала просуватися далі, шепочучи та сичачи сама до себе.

Аж ось Ґолум опинився не більш як за двадцять п'ядей од землі, просто над головами двох друзів. У тому місці круча була геть прямовисна, бо нижче її каміння трохи підточила негода, і навіть Ґолум не зміг знайти там жодної зачіпки. Спробував викрутитися так, аби спуститись уперед ногами, та з пронизливим свистом зірвався вниз. Падаючи, він обхопив себе руками та ногами, як те робить павук, якому обірвали низхідну нитку.

Сем блискавично вибіг зі свого укриття і, зробивши кілька стрибків, перетнув простір, що відмежовував його від підніжжя скелі. Не встиг Ґолум підвестися, як Сем вискочив на нього. Та покруч, навіть попри те, що його захопили так несподівано й одразу після падіння, виявився дужчим, аніж Сем сподівався. Перш ніж гобіт устиг його схопити, довгі ноги та руки огидної істоти оповили його, стиснувши його власні чіпкими обіймами. М'які, проте страхітливо міцні руки душили Сема, як петля, що поволі затягується; липкі пальці намацували його горло. Потому гострі зуби вп'ялись у Семове плече. Усе, що гобіт міг зробити, — це буцнути своєю твердою круглою головою в лице потвори. Ґолум засичав і сплюнув, але не послабив лещат.

Якби Сем був тут сам, йому було б уже непереливки. Та тут нагодився Фродо і вихопив із піхов Жало. Лівою рукою він смикнув Ґолума за пряме миршаве волосся й відхилив його голову, розтягуючи шию та змушуючи його тьмяні злісні очі дивитися просто в небо.

— Відпусти! Ґолуме, — сказав Фродо. — Це — Жало. Колись ти вже його бачив. Відпусти, бо інакше цього разу ти відчуєш його! Я переріжу тобі горлянку.

Ґолум раптом ослабнув і обм'як, наче мокра линва. Сем підвівся, обмацуючи пальцями плече. В очах його палала лють, але помститися за себе він не міг: його жалюгідний ворог уже плазував камінням і пхинькав.

— Не ссскривдіть нассе! Не дай їм ссскривдити нас, безцінний! Вони ж не ссскривдять нас, правда, ссславні маленькі гобітси? Ми не хотіли їм зла, а вони ссскачуть на нас, наче коти на нещасних мишей, правда ж, безцінний? А ми такі сссамотні, ґолум. Ми будемо люб'язні з ними, дуже люб'язні, якщо вони будуть люб'язні з нами, хіба не так, так, рсс.

— Ну, і що ж із ним робити? — запитав Сем. — Я сказав би, що зв'язати, щоби ця потвора вже не валандалася за нами.

— Та це ж уб'є нассс, уб'є нассс, — скімлив Ґолум. — Жорссстокі маленькі гобітси. Зв'язати нассе у цих холодних сссуворих краях і покинути, ґолум, ґолум.

У його булькотливому горлі клекотіли схлипи.

— Ні, — сказав Фродо. — Якщо ми збираємось убити його, тоді треба зробити це негайно. Та наразі, доки все є так, як є, нам не слід цього чинити. Бідолашна істота! Він не заподіяв нам зла.

— Та невже! — здивувався Сем, потираючи плече. — Ну, але він однаково хотів це зробити і досі хоче, ручуся. Задушити нас уві сні — ось що він задумав.

— Усе можливо, — відказав Фродо. — Втім, те, що він задумав, — то зовсім інша річ.

На мить він замовк і задумався. Ґолум лежав на землі, проте припинив скиглити. Сем стояв і з осудом дивився на нього.

Тоді Фродо здалося, наче він почув — дуже виразно, хоч і віддалено — голоси з минулого:

— Шкода, що Більбо не заколов це паскудне створіння, коли йому випала така нагода!

— Шкода? Саме Жалість і зупинила його руку. Жалість і співчуття: не завдавати удару без потреби.

— Я не почуваю до Ґолума ні дрібки жалю. Він заслуговує на смерть.

— Заслуговує! Аякже. Багато живих заслуговує на смерть. А декотрі з померлих заслуговували на життя. Ти можеш їм його повернути? Тоді не надто квапся ухвалювати смертні вироки від імені справедливості й задля власної безпеки. Адже навіть наймудріші не бачать усіх наслідків.

— Що ж, гаразд, — сказав Фродо вголос, опускаючи меч. — Але я досі боюся. Проте, як бачиш, не зачеплю цієї істоти. Бо тепер, коли я побачив Ґолума, мені теж стало шкода його.

Сем витріщився на свого пана, котрий неначе розмовляв із кимось, кого не було поруч. А Ґолум підвів голову.

— Так, ми нещасссні, безцінний, — заскімлив він.

— Ссскиглій, ссскиглій! Гобітси не вб'ють нассе, славні гобітси.

— Ні, не вб'ємо, — сказав Фродо. — Проте і не відпустимо тебе. Тебе, Ґолуме, переповнюють злість і підлість. Ти підеш із нами — і край. А ми наглянемо за тобою. Але ти маєш допомагати нам, коли зможеш. Послуга за послугу.

— Так, сссправді так, — погодився Ґолум, сідаючи.

— Ссславні гобітси! Ми підемо з ними. Знайдемо їм безпечні ссстежки в темряві, так, знайдемо. І куди це вони йдуть через холодні сссуворі землі, цікаво нам, так, нам цікаво?

Він звів погляд на гобітів, і ледве помітний вогник хитрості й зацікавлення на мить спалахнув у його тьмяних миготливих очах.

Сем спохмурнів і прикусив губу, бо почув щось дивне у настрої свого господаря і вирішив, що сперечатися з ним зараз не варто. Проте все одно відповідь Фродо його приголомшила.

Фродо зазирнув просто Ґолумові в очі, які той одразу примружив, ніби від болю, і відвів убік.

— Ти і сам знаєш чи принаймні добре здогадуєшся, Смеаґоле, — сказав Фродо тихо та суворо. — Звісно, ми йдемо до Мордору. І тобі, гадаю, відомий шлях туди.

— Ах! Ссс! — відказав Ґолум, затуляючи руками вуха, мовби така відвертість і вимовлена вголос назва завдали йому муки. — Ми здогадалиссся, так, ми здогадалиссся, — прошепотів він, — і не хочемо, щоби вони йшли, правда? Так, безцінний, не ці славні гобітси. Там сссам лише попіл, попіл і порохня, і ссспрага, і пассстки, пассстки, пассстки, й орки, тисссячі орків. Ссславні гобітси не повинні йти — ссс — у такі місця.

— Тож ти бував там? — не відступав Фродо. — І тебе знову тягне туди, чи не так?

— Так. Так. Ні! — заверещав Ґолум. — Колисссь, випадково, це сталоссся випадково, так, безцінний? Так, випадково. Та ми туди не повернемоссся, ні, ні!

Потому його голос і мова зненацька змінились, у горлі клекотіли схлипи, він розмовляв, але не з гобітами.