Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 51)
Коли Піпін уже почав поволі засинати, у нього виникло дивне враження: ніби він і Ґандальф були непорушними, наче камені, й сиділи на статуї коня, — а тим часом світ пролітав у них під ногами на шаленій швидкості, супроводжуваний шумом вітру.
Книга четверта
Розділ 1
Приборкання Смеаґола
Минав уже, либонь, третій вечір, відколи гобіти покинули Загін — друзі втратили лік часу, видряпуючись на схили та шукаючи шляху між голого каміння Емин-Муїлу. Не знайшовши іншої стежки, вони поверталися назад власними слідами чи раптом з'ясовували, що ходять колами й уже були на цьому місці багато годин тому. Проте їм таки ставало снаги неухильно просуватися на схід, тримаючись — поки дозволяла стежка — якомога ближче до зовнішнього краю цього дивного та заплутаного лабіринту пагорбів. Але схили грізних скель, які нависали над рівниною, завжди були круті, високі й неприступні; а ген у пониззі за наваленим звідусіль камінням тяглися синювато-багряні гнилі болота, де нічого не ворушилось, ба навіть пташок не було видно.
Тож гобіти стояли на краю високої кручі, голої та відкритої всім вітрам, підніжжя якої повив туман, а позаду них в'юнилися високі й низькі гори, увінчані перелітними хмарами. Зі Сходу дмухав холодний вітер. Ніч густішала понад невиразними землями попереду — їхня хворобливо-зелена барва змінювалася на вицвіло-брунатну. Далеко праворуч Андуїн, що за дня інколи мерехтів у проблисках сонця, цілком заховався у темряві. Та погляди малих подорожан зверталися не до протилежного берега Ріки, не до Ґондору, де були їхні друзі, не до людських земель. Натомість гобіти пильно зорили на південний схід, де вістря близької ночі оторочувала темна лінія, схожа на віддалені горби непорушного диму. Там, удалині, на прузі між землею та небом, раз у раз мигтів крихітний червоний вогник.
— Ну й халепа! — сказав Сем. — Це — єдине місце з усіх відомих нам країв, якого ми ніколи не хотіли побачити зблизька: і саме до того місця ми мусимо дістатися, хоча нам туди ледве чи пощастить втрапити, ледве... Як на мене, ми обрали геть неправильний шлях. Ми не зможемо спуститись, а якщо і спустимося, то гарантую: замість зелених луків на нас унизу чекатимуть бридотні мочарі. Тьху! Відчуваєш, як тхне?
Сем понюхав вітер.
— Так, відчуваю, — відповів Фродо, навіть не ворухнувшись, адже очі його були прикуті до темної лінії та мерехтливого пломеню. — Мордор! — відітхнув він. — Якщо я мушу йти до тієї землі, то добре було би дістатися туди якнайшвидше і швидко з усім покінчити!
Фродо здригнувся. Вітер був студений, але важкий од холодного смороду розкладання.
— Але ж, — озвався він, урешті відвівши погляд, — ми не можемо перебути тут цілу ніч, хай ускочили ми в халепу чи ні. Треба знову знайти якесь затишне місце й діждатися там ранку: можливо, завтрашній день укаже нам шлях.
— Ага, чи післязавтрашній, чи післяпіслязавтрашній, — пробурмотів Сем. — А може, і жоден день не вкаже. Ми пішли не тим шляхом.
— Цікаво, — відказав Фродо. — Мабуть, мені таки судилося дістатися до тієї Тіні ген там, тому шлях, хай там як, знайдеться. Тільки що вкаже його мені: зло чи добро? Швидкість була нашою єдиною надією. Будь-якою затримкою міг скористатися Ворог, — і ось вам, прошу: я затримався. Може, нами вже керує воля Темної Вежі? Усі мої рішення оберталися на лихе. Мені слід було покинути Загін значно раніше, зайти з Півночі, оминувши зі сходу Ріку й Емин-Муїл, і відтак твердим ґрунтом Поля Брані дістатися до мордорських стежок. Натомість зараз ми вдвох не спроможні знайти дороги назад, та й на східному березі нишпорять орки. Кожен день, що минає, — це безцінний втрачений день. Я стомився, Семе. Я не знаю, чим тут зарадити. Що в нас залишилося з їжі?
— Тільки те, що ти називаєш
Гобіти розвернулись і спустились у кам'янисту западину. Призахідне сонце загубилося серед хмар, тож темрява запала швидко. Друзі сяк-так перечікували ніч, перевертаючись із боку на бік у тихому закапелку між велетенських зазубрених шпилів вивітреної скелі; там вони принаймні були захищені від східного вітру.
— Ти знову бачив їх, пане Фродо? — запитав Сем, коли гобіти сірого ранку сиділи, отерплі й задубілі та жували коржі
— Ні, — відказав Фродо, — я нічого не бачив і не чув уже дві ночі поспіль.
— Я — теж, — сказав Сем. — Брр! Мене аж верне від тих очей! Але, може, ми нарешті відірвалися від того жалюгідного слизняка. Ґолум! Я покажу йому, що таке
— Сподіваюся, ти ніколи не матимеш такої нагоди, — заперечив Фродо. — Не знаю, як йому вдавалось іти за нами, та, можливо, ти правий, і він уже загубив наш слід. У цій сухій безрадісній землі за нами майже не залишається відбитків ніг і запаху, навіть для його чутливого носа.
— Сподіваюся, що це саме так, — сказав Сем. — Добре було би, якби ми спекалися його назавжди!
— І я сподіваюся, — погодився Фродо, — та не Ґолум мене зараз хвилює найбільше. Коли вже ми нарешті виберемося з цих пагорбів? Ненавиджу їх! Я почуваюся беззахисним перед Сходом: застряг тут, де нічого, крім мертвих рівнин, не відмежовує мене від тієї Тіні. У ній є Око. Ходімо! Сьогодні ми мусимо якось звідси спуститися.
День поволі минав, уже от-от мали запасти вечірні сутінки, а двоє гобітів усе ще дряпалися гірським хребтом, не знайшовши шляху до втечі.
Іноді в тиші того пустельного краю їм учувалися якісь ледве вловні звуки позаду: то падав камінь, то ніби ляпали по камінні босі п'яти. Друзі спинялися, прислухаючись, але не чули нічого, крім стогонів вітру понад вершечками валунів, — та навіть це нагадувало мандрівникам про тихий свист подиху між гострими зубами.
Цілий той день, коли гобіти просувались уперед, зовнішній хребет Емин-Муїлу поступово повертав на північ. Понад краєм гір тепер простяглася широка нерівна площина з обпаленими та вивітреними скелями, перерита де-не-де схожими на траншеї ровами, які прямовисно зривались у глибокі ущелини на поверхні стрімчаків. Щоби знайти прохід серед тих розколин, які дедалі глибшали та густішали, Фродо й Сем віддалилися ліворуч од краю і не помітили, що вже кілька верст повільно, та неухильно спускаються з пагорба: гребінь кручі потроху зрівнювався з низиною.
Урешті-решт, гобіти змушені були зупинитися. Хребет різко звернув у північному напрямку, і його перерізало глибоке провалля. З протилежного боку скелі знов у єдиному пориві линули на багато сажнів угору: перед мандрівниками бовваніла велетенська сіра круча зі стрімким, ніби обтятим ножем, урвищем. Тож уперед вони йти не могли — потрібно було повертати на схід чи на захід. Але звернути на захід означало би приректи себе на ще важчу дорогу та ще довшу затримку, рушити назад до осердя пагорбів; натомість поворот на схід привів би гобітів до зовнішнього провалля.
— Ми не маємо іншого вибору і повинні дряпатись униз оцим ровом, Семе, — озвався Фродо. — Нумо, погляньмо, куди він нас приведе!
— Спуск буде ризикований, б'юсь об заклад, — сказав Сем.
Розколина виявилася довшою та глибшою, ніж здавалася спершу. Зійшовши трохи нижче, гобіти натрапили на кілька покручених хирлявих дерев — уперше за кілька днів. То були здебільшого криві берези та подекуди ялини. Серед них траплялося чимало мертвих дерев, тонких і вигризених східними вітрами до самої серцевини. Раніше, коли клімат тут був м'якший, у цій ущелині, напевно, росли справжні хащі: але дерева закінчились уже через якихось двадцять сажнів, хоча старі поламані стовбури стриміли навіть біля самого краю кручі. Дно рову, який тягнувся вздовж пруга гірського розламу, було захаращене потрощеним камінням і різко збігало донизу. Коли гобіти нарешті дійшли до кінця, Фродо нахилився і визирнув понад краєм кручі.
— Поглянь! — сказав він. — Ми, напевно, дуже довго спускались, або ж ця скеля запалася. Тепер вона значно нижча, ніж була, і виглядає не такою неприступною, як раніше.
Сем став навколішки поруч із Фродо й собі неохоче подивився за край. Потому звів погляд на грізну скелю, що здіймалась осторонь і ліворуч од них.
— Не така неприступна! — форкнув він. — Авжеж, гадаю, спускатися завжди легше, ніж підніматися. Якщо не вмієш літати, то можеш принаймні стрибнути!
— Але стрибати доведеться звисока, — зауважив Фродо. — Десь приблизно з... — якусь хвилю він вимірював відстань на око, — з чотирнадцяти сажнів. Не більше.
— Досить і цього! — відказав Сем. — Ух! Ненавиджу дивитись униз із висоти! Але все одно дивитися — це краще, ніж спускатися.
— Ні-ні, — не вгавав Фродо, — думаю, ми зможемо спуститися тут; а також думаю, що ми мусимо бодай спробувати це зробити. Дивися: скеля тут зовсім інакша, ніж була за кілька верст звідси. Вона осіла й потріскалася.