Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 47)
Ґімлі низько вклонився, при цьому в нього з-за пояса випала сокира, брязнувши об землю.
— Хрум, гм! Оце так, — сказав Деревобородий, дивлячись на нього понурим поглядом. — Ґном, до того ж, власник сокири! Хрум! Я люблю ельфів, але ти просиш забагато. Це — дивна дружба!
— Вона здається дивною, — відказав Леґолас, — одначе, поки Ґімлі живий, я не ввійду до Фанґорну без нього. Сокира його — не для дерев, а для орківських ший, о Фанґорне, Господарю Лісу Фанґорн. Під час битви він стяв голови сорока двом!
— Го-го! Невже! — здивувався Деревобородий. — Оце вже цікавіше! Гай-гай, усе буде так, як має бути; не варто квапити майбутнє. Та зараз ми повинні розлучитися на певний час. День добігає кінця, і Ґандальф казав, що ви маєте поїхати, доки западе ніч, а Володар Марки прагне повернутися додому.
— Так, ми мусимо вирушати, до того ж негайно, — озвався Ґандальф. — Боюся, я повинен забрати у тебе прибрамних сторожів, але ти добре впораєшся і без них.
— Може, й так, — відповів Деревобородий. — Але я за ними сумуватиму. Ми заприятелювали за такий короткий час, що, боюся, я стаю квапливим — мабуть, починаю рости у зворотному напрямку, назад до молодості. І ще — вони перші нові істоти, котрих я побачив під Сонцем і Місяцем за довгі-довгі роки. Я не забуду їх. Я вніс їхні ймення до Довгого Перепису. Енти про них пам'ятатимуть.
Ми будемо друзями, доки на деревах виростатиме нове листя. Бувайте здорові! Та, якщо у своїй прекрасній землі, в Ширі, ви почуєте якісь вісті, дайте мені знати! Ви тямите, про що я: коли побачите чи почуєте щось про ентійок. Приходьте й самі, якщо матимете змогу!
— Прийдемо! — в один голос відказали Мері та Піпін і хутенько відвернулися.
Деревобородий подивився на них, трохи помовчав і задумливо похитав головою. Потому звернувся до Ґандальфа.
— Тож Саруман не захотів піти? — запитав він. — Я й не думав, що він захоче. Серце в нього гниле, як у чорного гуорна. Проте, якби я був переможений і всі мої дерева загинули, я би теж не вийшов, якби мав бодай одну темну нору, де можна було би сховатися.
— Так, не вийшов би, — підтвердив Ґандальф. — Але ти не мав наміру засадити цілий світ своїми деревами і придушити всі інші живі створіння. Зрештою, є так, як є: Саруман залишився тут плекати свою ненависть і знову плести такі сіті, на які лише здатен тепер. У нього Ключ від Ортанка. І Сарумана не можна випускати звідси.
— Звичайно, ні! Енти про це подбають, — сказав Деревобородий. — Саруманова нога не ступить далі за цю скелю без мого дозволу. Енти за ним наглядатимуть.
— Гаразд! — одказав чарівник. — На це я і сподівався. Тепер я можу поїхати звідси, щоби залагодити інші справи, маючи на душі на одну турботу менше. Але ти повинен бути обережний. Вода відступила. Боюся, самої лише сторожі, виставленої довкола вежі, замало. Не сумніваюся, що під Ортанком прорито глибокі ходи, й Саруман тішить себе надією, що невдовзі зможе непомітно виходити і повертатися до своєї твердині. Якщо ти згоден узятися за таку роботу, то я прошу тебе знову пустити сюди воду і не спиняти її доти, доки Ісенґард перетвориться на справжнє озеро чи доки ти не знайдеш виходи підземних тунелів. Коли всі підземні ходи буде затоплено, а всі інші виходи — перекрито, Саруман змушений буде довіку лишатися нагорі й лише визирати через вікна.
— Покладися на ентів! — сказав Деревобородий. — Ми обнишпоримо усю долину від початку і до кінця, зазирнемо під кожен камінчик. Дерева повертаються сюди, щоби тут оселитися, — старі дерева, дикі дерева. Цей Ліс назвуть Сторожким. Тут і білка не прошмигне так, аби я про це не дізнався. Покладися на ентів! Доки не мине сім разів по стільки літ, скільки Саруман мучив нас, ми не втомимося стежити за ним.
Розділ 11
Палантир
При брамі врочистим строєм вишикувались енти, схожі на статуї, безшелесні, з довгими піднятими руками. Трохи від'їхавши звивистим шляхом, Мері та Піпін озирнулись. У небі все ще вигравали сонячні промені, та понад Ісенґардом уже простягнися довгі тіні: сіре румовище западало в морок. Деревобородий стояв сам-самісінький, наче далекий стовбур старого дерева, — гобіти чомусь пригадали їхню першу зустріч на осонні виступу, далеко-далеко звідси на кордонах Фанґорну.
Подорожні дісталися до колони Білої Руки. Колона ще стояла, зате різьблену руку збили й потрощили на дрібні шматочки. Просто посеред дороги лежав указівний палець, білий у вечірній пітьмі, а його червоний ніготь здавався майже чорним.
— Енти уважні до кожної дрібниці! — озвався Ґандальф.
Вони поїхали вперед, а в долині запали глибокі сутінки.
— Ми маємо далеко заїхати цієї ночі, та, Ґандальфе? — по якомусь часі запитав Мері. — Не знаю, як почуваєшся ти, волочачи за собою невеликого хвоста, проте хвіст утомився, він радо перестав би волочитись і приліг.
— Отже, ти чув це? — й собі запитав Ґандальф. — Не зважай! Будь удячний, що решта слів не поцілила в тебе. Він тримає вас на оці. Якщо це потішить твою гордість, то мушу сказати, що саме зараз ви з Піпіном займаєте більше місця в його думках, аніж усі ми разом узяті. Хто ви; як ви дісталися туди і навіщо; що вам відомо; чи то ви були бранцями, а якщо так, то як вам поталанило втекти, коли всі орки загинули, — цими маленькими загадками нині заклопотаний величний розум Сарумана. Його кпини, любий Меріадоку, слід сприймати як компліменти, якщо його увага править тобі за честь.
— Дякую! — відказав Мері. — Та для мене більшою честю є волочитися хвостом за тобою, Ґандальфе. Принаймні в такій ролі я маю нагоду вдруге поставити те саме запитання. То ми далеко їдемо цієї ночі?
Ґандальф засміявся.
— О невгамовний гобіте! Усім чарівникам варто мати при собі гобіта чи двох — аби ті навчали їх правильного значення слів і виправляли. Дуже перепрошую. Я подбав навіть про такі прості речі. Ми їхатимемо ще кілька годин, поволі, доки дістанемося до краю долини. Завтра ми змушені будемо їхати швидше... Коли ми прибули, то спершу мали намір податися рівниною з Ісенґарда просто до королівського дому в Едорасі — це кілька днів шляху. Та, поміркувавши, змінили план. Посланці вже поскакали до Гельмового Яру, щоби попередити людей, що завтра туди приїде король. А звідти він із могутнім військом вирушить гірськими стежками до Смурного Капища. Віднині й надалі відкрито їздити вдень чи вночі можна лише по двоє-троє водночас, якщо лише такими силами можна обмежитися.
— Ну, Ґандальфе, ти або голодом мориш, або годуєш під зав'язку! — відказав Мері. — Мене, власне, не цікавило нічого іншого, крім того, де ми сьогодні ночуватимемо. Де та що таке той Гельмів Яр і решта всього? Я нічого про цю країну не знаю.
— Тоді найліпше тобі почати дізнаватися, якщо хочеш зрозуміти, що відбувається. Та не зараз і не від мене: я мушу обдумати безліч нагальних речей.
— Гаразд, я добряче візьмуся за Бурлаку біля таборового багаття: він не такий дратівливий. Але навіщо вся ця таємничість? Я думав, що ми виграли битву?
— Так, ми виграли, та це лише перша перемога, яка, власне, й робить загрозу, що над нами нависла, ще страхітливішою. Між Мордором та Ісенґардом існував певний зв'язок, якого я поки що не розгадав. Як вони обмінювалися новинами, мені не відомо, але те, що таки обмінювалися, — це точно. Гадаю, Око Барад-дŷра нетерпляче позиркуватиме і в бік Долини Чарівника, і в бік Рогану. Й що менше воно побачить, то ліпше.
Час подорожі спливав повільно, і дорога все звивалася долиною. То ближче, то далі плинув у своєму камінному ложі Ісен. З гір спустилася ніч. Усі тумани розвіялися. Дмухав холодний вітер. Майже круглий місяць освітлював східне небо тьмяним сяйвом. Схили гори праворуч од подорожніх збігали вниз до голих пагорбів. Попереду сіріли розлогі рівнини.
Нарешті мандрівники зупинилися. Звернули вбік, з'їхавши з путівця, і знову подалися духмяним верховинним дерном. Здолавши у східному напрямку приблизно півтори версти, вони натрапили на видолинок, що починався з півдня і повертав назад повз стрімкий схил Дол-Барану — останнього пагорба північної гряди, який мав зелене підніжжя та порослу вересом маківку. Схили цієї вузької гірської долини кошлатилися від минулорічного орляка, перші весняні паростки якого тільки-но почали пробиватися крізь пахучу землю. Зарості колючок густо обліпили низькі кручі, під якими подорожні й вирішили розбити свій табір десь за дві години до півночі. Вони розклали багаття в заглибині, серед коріння розрослого глоду, високого, наче дерево, покривленого від віку, проте з міцним здоровим віттям. На кінчику кожної галузки набубнявіли бруньки.
На чатах стояли, змінюючись, по двоє вартових. Решта, повечерявши, загорнулась у плащі та ковдри і поснула. Гобіти лежали в окремому куточку на купі старого орляка. Мері вже хилило на сон, але Піпін був навдивовижу неспокійний. Він вовтузився, крутився, й від того під ним хрустів і ламався орляк.