Джон Рональд – Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі (страница 2)

Араґорн залишився край ріки наглядати за ношами, а Леґолас і Ґімлі кинулися до Парт-Ґалену. Іти туди треба було версти з півтори чи й більше, тож, поки вони повернулися, квапливо веслуючи двома човнами вздовж берега, минуло трохи часу.

— Дивна історія! — озвався Леґолас. — На березі були тільки два човни. Від третього не залишилось і сліду.

— Там побували орки? — запитав Араґорн.

— Ми не бачили нічого, що би на це вказувало, — відповів Ґімлі. — До того ж орки забрали чи знищили б усі човни, а разом із ними й наші речі.

— Коли повернемося, я все там обстежу, — сказав Араґорн.

І от вони поклали Боромира на середину човна, що мав понести його в останню путь. Сірий каптур і ельфійський плащ побратими згорнули й поклали лицареві під голову. Розчесали довге темне волосся, розклавши його по плечах. На стані в загиблого поблискував золотий пояс із Лорієну. Шолом помістили біля тіла, на коліна поклали розрубаний ріг, руків'я та уламки меча, а в ногах склали мечі його ворогів. Потому, прив'язавши прову цього човна до корми іншого, спустили їх на воду. Сумовито веслували вздовж берега, відтак звернули на швидкоплинне русло й проминули зелений моріжок Парт-Ґалену. Крутосхили Тол-Брандіру виблискували: було вже пополудні. Побратими пливли на південь, над Рауросом здіймалися хмари бризок, що мерехтіли попереду, немов золотисте марево. Від прудкого бігу й гуркоту водоспаду бриніло безшелесне повітря.

Друзі у скорботі відпустили поховальний човен, у якому лежав Боромир — спокійний і незворушний, він гойдався на грудях пливкої води, поки його підхопила течія. Свого човна вони пригальмували за допомогою весел, і Боромир проплив повз них: його човен поволі даленів, перетворюючись на темну цятку на тлі золотого світла, а тоді раптом зник. Невпинно ревів Раурос. Ріка взяла Боромира, Денеторового сина, — його так і не діждались у Мінас-Тіріті, й ніхто вже ніколи не бачив, як він, за звичкою, стоїть уранці на Білій Вежі. Та згодом у Ґондорі ще довго подейкували, що той ельфійський човен поплив до водоспаду, потому — пінявими водами вниз до Осґіліата, а далі — повз численні устя Андуїну до Величного Моря в зоряну ніч.

Якусь мить троє побратимів мовчали, спостерігаючи за човном. Першим озвався Араґорн.

— Його чекатимуть у Білій Вежі, — сказав, — але він не повернеться ні з гір, ані з моря.

І поволі затягнув пісню:

Над луками Рогану між високих трав, Там Вітер Західний здавна вздовж стін гуляв. «Які сьогодні вісті ти із Заходу приніс? Чи Боромира бачив ти при місячнім вогні?» «Я бачив: плив він сімома потоками в імлі; Я бачив: він ішов на край безлюдної землі, Аж поки ген на Півночі у темряву пірнув. Ріг сина Денетора лиш Північний Вітер чув». «О Боромире! З мурів я на Захід все глядів, Але не повернувся ти з пустельних берегів».

Далі пісню підхопив Леґолас:

Південний Вітер із Морів, з піщаних дюн і скель, Ячання чайок він несе і з ним своє, важке. «Які ж новини з Півдня ти, зітхальнику, приніс? Де зараз Боромир? Чомусь печально так мені». «Мене про нього не питай, — якби ти знав лишень, Скільки кісток на береги приносить кожен день; А скільки Андуїн поніс до Моря навпрошки... У Вітра Півночі спитай про їхній шлях гіркий!» «О Боромире! Від воріт біжить на Південь путь, Та між чаїних голосінь тебе з морів не чуть».

А потому знову заспівав Араґорн:

Там, де Ворота Королів, Північний Вітер мчить І чисто й холодно з-над вежі у ріг сурмить. «Які новини з Півночі, могутній, ти приніс Про Боромира, що його нема вже довгі дні?» «Під Амон-Геном клич його я чув. Під Амон-Геном він Розбив свій щит, зламав свій меч супроти всіх один. Постава горда, лик ясний — таким його знайшли, І груди-хвилі Рауроса героя віднесли». «О Боромире! Вежа ця довіку відтепер Зоритиме на Раурос — на Північ, де ти вмер».

На цьому вони закінчили. Потому розвернули човна і погнали його щодуху проти течії назад до Парт-Ґалену.

— Ви залишили Східний Вітер мені, — сказав Гімні, — та я про нього нічого не скажу.

— Так і повинно бути, — мовив Араґорн. — У Мінас-Тіріті терплять Східний Вітер, але вістей у нього не питають. Однак Боромир уже став на свій шлях, а нам треба поспішати, щоби вибрати свій.

Тоді він узявся обстежувати зелений лужок — швидко, проте уважно, часто нахиляючись до землі.

— На цей ґрунт орки не ступали, — сказав. — Ні в чому іншому я не впевнений. Усі наші відбитки тут, і вони перетинаються знову і знову. Я не можу визначити, чи хтось із гобітів повертався сюди, відколи почалися пошуки Фродо, — Араґорн підійшов до берега поблизу того місця, де ручай, що цебенів од джерела, впадав у Ріку. — Отут є виразні відбитки. Гобіт забрів у воду і вибрався назад; але я не можу сказати, чи давно це було.

— І як же тоді розгадати цю загадку? — запитав Ґімлі.

Араґорн відповів не відразу, натомість пішов до табору і перебрав речі.

— Бракує двох клунків, — сказав він, — один із яких точно належав Семові: був доволі великим і важким. Ось вам і відповідь: Фродо помандрував човном, а його служка поплив із ним. Напевно, Фродо повернувся, поки нас усіх не було. Я зустрів Сема, піднімаючись на пагорб, і наказав йому йти за мною; та, вочевидь, він цього не зробив. Сем здогадався, що на думці в його господаря, і наздогнав Фродо, перш ніж той устиг відпливти. Виявилося, що позбутися Сема не так просто!

— Але чому ж він позбувся нас, без жодних пояснень? — запитав Ґімлі. — Це дивний вчинок!

— І хоробрий, — сказав Араґорн. — Гадаю, Сем був правий. Фродо не хотів вести нікого зі своїх друзів разом зі собою на смерть у Мордор. Проте знав, що сам він мусить іти. Після того, як гобіт пішов од нас, трапилося щось таке, що перемогло його страх і сумнів.

— Можливо, на нього натрапили орки-мисливці, й він утік, — припустив Леґолас.

— Він утік — це правда, — відказав Араґорн, — але, гадаю, не від орків.

Про те, що, на його думку, могло стати причиною несподіваного рішення й утечі Фродо, Араґорн не сказав. Він довго зберігав у таємниці останні Боромирові слова.

— Ну, ми принаймні бодай щось з'ясували, — сказав Леґолас. — Фродо покинув цей берег Ріки: тільки він міг узяти човен. Сем зараз із ним: тільки він забрав би свого клунка.

— Тоді нам слід обирати: взяти останнього човна і поплисти слідом за Фродо, — озвався Ґімлі, — чи погнатися за орками пішки. Чи так, чи так, на успіх надії мало. Ми вже втратили дорогоцінні години.

— Дайте подумати! — сказав Араґорн. — Аби я зробив правильний вибір і перемінив лиху фортуну цього нещасливого дня!

Якусь хвилю він стояв і мовчав.

— Я піду навздогін за орками, — подав урешті голос. — Я би повів Фродо до Мордору і був би з ним до самого кінця, проте якщо ми зараз візьмемося шукати його у глушині, то доведеться покинути полонених на муку та на смерть. Нарешті серце моє промовляє впевнено: доля Носія віднині вже не в моїх руках. Загін виконав свою місію. Проте ми троє, доки стане сил, не покинемо в біді наших побратимів. Ходімо! Ми вирушаємо, — залиште тут усе, без чого можна обійтися! Ми мчатимемо вперед удень і вночі!

Вони підняли останній човен і понесли його до дерев. Поклали під нього всі ті речі, яких не потребували, а відтак не брали зі собою, і покинули Парт-Ґален. А коли знову прийшли на галявину, де загинув Боромир, уже наближався вечір. Там мандрівники натрапили на слід орків. Це не потребувало особливих зусиль.

— Жоден інший народ не топче так землю, — сказав Леґолас. — Здається, вони радіють із того, що збивають і чавлять усяке зело, навіть те, що не росте на їхньому шляху.

— Та, незважаючи на це, орки рухаються з чималою швидкістю, — зауважив Араґорн, — і не втомлюються. А згодом нам, либонь, доведеться шукати стежки на твердому безплідному ґрунті.

— Ну, то гайда за ними! — гукнув Ґімлі. — Гноми теж уміють ходити швидко, а стомлюються вони не дужче за орків. Але гонитва буде тривала: ці негідники мають добрячу перевагу.

— Так, — погодився Араґорн, — ґномівська витривалість усім нам стане у пригоді. Проте рушаймо! З надією чи без неї ми підемо слідами наших ворогів. І горе їм, якщо ми їх наздоженемо! Улаштуємо таку гонитву, яку всі Три Роди: ельфи, ґноми та люди — вважатимуть дивом. Уперед, Троє Шукачів!