Джон Пассос – Менгеттен (страница 2)

— Бачите, це наше першеньке…

— Вітаю, — відповіла доглядачка.

Шерег ліжок під жовчним світлом ґазу. Нездоровий дух постільної білизни, пожмаканої неспокійними рухами. Обличчя гладкі, худі, жовті, білі; Сузіне обличчя. Її жовте волосся розтріпаними пасмами лежить навколо маленького білого обличчя, що видається зморщеним і скривленим. Ед розгорнув троянди й поклав їх на нічний столик. Визирнув із вікна і, здалося, немов глянув у воду. Дерева в сквері обплутало блакитне павутиння. Внизу на вулиці засвітилися ліхтарі, відзначаючи зеленим мерехтінням цегляно-червоні нагромадження будинків. Димарі й водозбори врізались у небо червоне, немов м’ясо. Синюваті повіки розкрилися.

— Це ти, Еде? Навіщо це? Який ти марнотрат!

— Не міг утриматися, кохана. Знаю, що ти дуже любиш їх.

Біля ліжка поралася доглядачка.

— Чи не можна подивитися на дитину, міс?

Доглядачка кивнула. У неї були запалі щоки, сіре обличчя й міцно стулені вуста.

— Я ненавиджу її, — прошепотіла Сузі. — Вона завжди турбує мене. Поганюща стара дівка.

— Не зважай на неї, люба. Тобі ще лишатися тут один чи два дні.

Сузі заплющила очі.

— Ти все ще хочеш назвати її Еллен?

Доглядачка принесла кошика й поставила його на ліжко біля Сузі.

— Яка гарненька! — промовив Ед. — Дивись, дихає… І вони її намастили.

Він допоміг жінці звестися на лікоть. Пасмо її жовтого волосся упало йому на руку.

— Як ви їх одрізняєте одне від одного, сестричко?

— Буває що й помиляємось, — одповіла доглядачка, розтягаючи в посмішку вуста. Сузі з хвилину дивилася жалісно на маленьке червоне личко.

— Ви певні, що це моя?

— Звичайно.

— Алеж на ній нема прикмети.

— Згодом я відмічу її.

— Але моя була чорнява, — Сузі, задихаючись, упала на подушку.

— У неї гарне світле волоссячко, нестеменно таке, як ваше.

Знявши над головою руки, Сузі закричала пронизувато:

— Воно не моє! Не моє! Заберіть його… Ця жінка вкрала мою дитину!

— Люба, ради бога! Люба, ради бога! — він намагався обгорнути її ковдрою.

— Погано, — спокійно зауважила доглядачка, беручи кошика. — Доведеться дати їй заспокійливого.

Сузі сіла, випроставшись у ліжку.

— Заберіть її, — зойкнула вона і впала на спину в нападі гістерії, тягуче, кволо, пронизувато стогнучи.

— Ой боже! — ламлючи руки, скрикнув Ед Сетчер.

— Ви краще йдіть, містер Сетчер… Вона враз заспокоїться, як ви підете… Я поставлю троянди у воду.

На останніх сходах Ед побачив огрядного чоловіка, що повагом сходив униз, потираючи руки. Вони зустрілися поглядами.

— Пефно все гаразд, сер? — спитав огрядний чоловік.

— Так, здасться, гаразд, — кволо відповів Сетчер.

Огрядний чоловік повернувся до нього; радість булькала в його низькому голосі.

— Позторовте мене — моя жінка поротила сина.

Сетчер потрусив йому пухку руку.

— Моя — дочку, — промовив соромливо.

— Вже п’ять років — і кожного року діфчинку, а тепер — подумайте — хлопця!

— Так, — промовив Ед Сетчер, спиняючись на тротуарі, — це великий момент.

— Дозвольте запросити вас випити на радощах зо мною.

— З охотою.

Двиготіли ґратчасті двері салуну на розі Третьої Авеню. Витерши ретельно ноги, вони пройшли до задньої кімнати.

— Ах, — промовив німець, коли вони сіли до дряпаного брунатного столика, — родинне життя повне турпот.

— Це правда, сер. Це ж у мене перше.

— Хочете пива?

— Гаразд. Все що завгодно.

— Дві пляшки кульмбахського імпортного випити за наших нащатків. — Пляшки хлопнули й у склянках встала піна відтінку сепії. — За успіх… Prosit[1], — промовив німець, підносячи вгору склянку. Обтерши піну з усів, стукнув об стіл рожевим кулаком. — Чи дозволите спитати, містере…

— Моє прізвище Сетчер.

— Чи дозволите спитати, містере Сетчер, яка ваша професія?

— Рахівник. Незабаром сподіваюсь стати присяжним рахівником.

— А я власник друкарні і моє прізвище Зухер — Марк Антоній Зухер.

— Радив зустріти вас, містере Зухер.

Вони поручкалися через стіл, поміж пляшок.

— Присяжний рахівник заропляє силу грошей, — промовив Зухер.

— Я саме й хочу силу грошей для моєї дівчинки.

— Діти — та вони їдять гроші, — провадив басом Зухер.

— Чи не дозволите мені поставити вам пляшку пива? — запитав Сетчер, прикидаючи, скільки він має грошей у кишені. Сердешній Сузі певно не до смаку б припало, що я оце сиджу випиваю в такому салуні. Але це єдиний тільки раз і я вчуся ж, вчуся бути батьком.

— Що пільше, то веселіше, — відказав Зухер, — але діти, — вони їдять гроші… Нічого не роплять, тільки їдять і носять одіж. Як би я міг ще як слід поставити справу… Але з заставними дуже важко й грошей позичити ніде… Потім це вічне підвищення платні, — божевільні профсоюзні соціялісти та бродяги…

— Якось та буде, містер Зухер.

Зухер вижав піну з усів указовим і великим пальцями обох рук.

— Не щодня в нас народжується хлопшик, містере Сетчер.

— Або дівчинка, містере Зухер.

Буфетник стер із столика бризки, ставлячи нові пляшки й став поблизу, прислухаючися до розмови. Ганчірка висіла з його червоних рук.

— Але я маю надію, що коли мій син питиме за свого сина, то в нього вже буде шампанське вино. Ах, так ідеться у великому місті…