Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 22)

— Ви не зовсім правильно мене зрозуміли.

Химера витріщилася на нього, потім стукнула себе по лобі.

— Господи. Не може бути. Невже вона сама не?..

— Нізащо,— тихо підтвердив Девід.

Химера аж подалася вперед, ухопившись за копицю своїх рудих кучериків.

— З мене досить.

— Даремно ви так. Зараз ви їй потрібні. Більше, ніж будь-коли.

Химера відкинулася назад, криво всміхнувшись, глянула на Девіда, торкнула його прикриту ковдрою ногу.

— Вибачте. Я повинна була сама здогадатися.— Встала, підійшла до вікна, відчинила віконниці, якийсь час дивилась у двір. Не обертаючись, запитала:

— Старий Генрі?

— Такі вже ми є, що тут удієш.

— Отже, мені не привиділося?

Девід лежав, спираючись на лікоть, не відриваючи очей від постелі. Він почував себе ніяково, наче був голий в прямому і в переносному розумінні. Однак у цю хвилину йому хотілося бути ще відвертішим.

— Не думав, що такі речі можливі.

— Таке вже це місце. Спочатку здається чарівним. А потім починаєш розуміти, що воно — мов той наркотик.

Обоє мовчали. Врешті Химера знову обізвалася:

— Господи, ну й болото.— Вона кинула погляд крізь вікно на голубе вранішнє небо.— Клятий старий садист. Знаєте, я гадала, з вас буде гарна пара. І ви потрібні одне одному.— Химера докірливо глянула на нього через кімнату.— Шкода, що ви цього не зробили, Девіде. Хай би хоч раз. На зло старому чортові. Хоча б заради мене.

— Нам бракує вашої хоробрості, Ен. От і все.

— Авжеж. У мене ж куций розум.

— Пусте,— лагідно заперечив Девід.

Химера перейшла кімнату; зупинилася біля самого ліжка, не спускаючи з Девіда очей.

— Спочатку я вам не дуже подобалась, правда ж?

— Це було давно.

Вона допитливо вдивлялася в його усміхнене обличчя, в його очі. Потім несподівано прикусила губу й одним порухом закотила джемпер. Перед Девідом блиснуло голе засмагле тіло.

— А зі мною погодитесь? Нашвидку.

Девід засміявся.

— Ви неможливі.

Химера поставила коліно на край ліжка, взялася руками за джемпер, наче хотіла зірвати його з себе, нахилилася до Девіда. В її очах світилися дражливі вогники.

— А я знаю всілякі прийоми.

Девід простягнув їй порожню склянку.

— Спробую уявити собі. Коли голитимусь.

Химера схопилася обома руками за серце й закотила очі. Потім випросталася й забрала в нього склянку. Мовчки постояла біля ліжка.

— По-моєму, Ді з розуму зсунулась.— Химера простягнула руку й легенько тицьнула Девіда пальцем у ніс.— А ви нівроку чоловік. Як на природжену порядність.

На прощання Химера пустила в Девіда ще одну парфянську стрілу. Вже вийшовши в коридор, вона знову просунула голову в прочинені двері.

— Не могла не завважити ще одного: голий ви теж нічогенький.

І добра, й відверта. Блаженний, хто не вміє поводитись. Теплота і приязнь, які Девід ледве встиг відчути, щезли ще до того, як Химерина хода, віддаляючись, завмерла в коридорі. Він знову ліг і, втупившись у стелю, намагався збагнути, що ж, власне, сталося, в чому він помилився і чому Діана прирекла його на такі муки. Він почував себе розчарованим, пригніченим і приголомшеним. Попереду — нестерпний день. Її тіло, обличчя, душа — все кликало його. Вона десь там, у лісі, чекає на нього. Це неймовірно, але він закохався, коли не в неї, то в саме кохання. Якби в цю хвилину вона з'явилась у дверях, почала благати його нікуди не їхати, взяти її з собою... Хто знає. Може, якби Діана тоді дозволила йому зайти до неї в кімнату, якби вони провели разом ту коротку ніч, відчуття невдачі, назавжди втраченої можливості було б не таким болісним.

Однак Девід розумів, що й тут він ошукує себе. Вони вже не змогли б остаточно розлучитися. Навіть якби він поїхав до Парижа, як оце зараз має їхати. Коли б ішлося про якесь інше місце, він зміг би залишити його назавжди, але тут... Вони однаково зустрілися б. Як завгодно, де завгодно.

Девід уникнув цього, але почував себе людиною, якій винесли вирок, замість того щоб помилувати.

Із двохсот п'ятдесяти миль, що відділяють Котміне від Парижа, до полудня Девід проїхав майже третину, проте все ще не міг прийти до тями. Він увесь був там, у Котміне, а машиною, що поглинала безконечні милі route nationale[47], правив якийсь автомат. За сніданком старий, як і раніше, був сама люб'язність. Девід обов'язково повинен приїхати ще раз із дружиною, і хай вже вибачить його недоліки, і його старість, і його недоладну балаканину... Навіть побажав успіхів у творчій роботі. Та це аж ніяк не допомагало Девідові позбутися гіркої думки про те, що він просто розіграв фарс, приймаючи запрошення старого. Тепер Девід — вічний вигнанець, і Бет він сюди ніколи не привезе. Вже стоячи біля машини, поручкався зі старим. Поцілував Ен в обидві щоки, пошепки попросив зробити йому останню послугу:

— Перекажіть їй... нашу розмову.— Ен кивнула.— І поцілуйте її за мене.

Обличчя Ен скривилося у блідій посмішці.

— Е ні, не так уже ми й побиваємось.— Однак її карі очі говорили, що це удавана байдужість. То була хвилина, коли Девідові востаннє захотілося усміхнутись.

На самому початку трапився неприємний випадок. Не встиг він від'їхати й на триста ярдів від Котміне, коли щось руде прожогом метнулося через дорогу й щезло під передніми колесами. Схоже на мишу, але трохи завелике, надто звивисте, майже як гадюка, але коротше. Девід зменшив швидкість, озирнувся. На темному гудроні лісової дороги чорніла маленька пляма. Цікавість, похмуре задоволення від того, що він знову страждає, небажання від'їжджати — Девід сам не знав, що примусило його зупинитися й вийти з машини. Ласиця. Мабуть, потрапила просто під колесо. Мертва, розплющена. Лише голова вціліла. Маленьке око зловтішно дивилося на Девіда; біля вищиреної пащі, мов яскрава квітка, червоніла кривава пляма. Девід постояв, тоді обернувся й пішов назад до машини. От тобі й настрій на цілий день.

До самого Ренна Девід сподівався побачити знайому постать коло білого «рено». Лише коли виїхав на auto-route[48], що огинала місто з півдня, остаточно втратив надію. Його почало судомити від самої думки, що він уже ніколи не побачить Діани. Йому здавалося, що це кара. Дівчина зникла з самого ранку, і це лише доводило його вину. Девід запізно відчув наслідки свого злочину: біля садової хвіртки, коли вона вивільнилася з його обіймів, а він не затримав її, виявив згубну нерішучість. Навіть коли вони повернулися до будинку, щось у Девідовій поведінці примусило Діану не повірити його словам. Девід зазнав поразки і як сучасна людина, і як середньовічний лицар; і як шукач любовних пригод, і як чоловік, що відкидав їх.

На якийсь час Девід опинився в уявному світі. Бет загинула в авіаційній катастрофі. Девід взагалі не був одруженим. Був, але не з Бет, а з Діаною. Діана виходить заміж за Генрі, той невдовзі помирає, вона з'являється в Лондоні, бо не уявляє собі життя без Девіда, і він кидає Бет. Усі ці неймовірні історії закінчувалися в Котміне, де в повній гармонії поєднувалися творчість, кохання і сад, що купається в місячному сяйві.

Навіть зелений юнак спромігся б на кращі вигадки. Вони доповнювали Девідів портрет як людини сіренької, були просто своєрідним виявом розгубленості, хоч підсвідомо Девід уже змирився з тим, що таке взагалі можливе і що це так глибоко збентежило його й розчарувало, так боляче вдарило по його самолюбству. Тепер він добре знав, чого йому бракувало. Девід був проти гріха. Генрі усвідомлював, що гріх — це виклик життю; не бездумний вчинок, а вияв мужності й уяви. Він грішив, бо відчував у цьому потребу й підкорявся інстинкту. Девід не грішив тому, що боявся. Як казала Ен: на зло старому чортові. Девіда хвилювали засоби, а не кінцева мета; те, що про нього думають люди, а не те, що він сам думає про себе. Він боявся показати свої марнославство, егоїзм, інстинкти й ховав їх за такими словами, як «щирість» і «неупередженість»... Ось чому Девід потай захоплювався рецензуванням: ця робота найкраще відповідала його вдачі. Він брався надавати хоч якогось сенсу марнославству (а коли йшлося про художника, то й глупоті). Саме тому Девід так дбав про невиразність і скромну техніку своїх робіт, намагаючись увібгати їх у рамки власних критичних оцінок. Малюючи картину, він завжди, як останній дурень, подумки рецензував її. Все це свідчення одного й того ж: він боїться, що хтось може кинути йому виклик.

Так і сталося: Девідові кинуто виклик, який виходить далеко за межі моралі й сексу. Він збагнув, що то була пастка. Тільки несосвітенний дурень міг не помітити рифу, повз який Девід тоді пропливав. Тим рифом була розмова в перший вечір із старим. А Девідова сліпота, самовпевненість, так звана витонченість, прагнення звернути на себе увагу довершили діло. Справжня підводна скеля — правда — була далеко за межами тієї блакитної лагуни.

Що довше він їхав, то менше був схильний виправдовувати себе. На перший погляд, Девід навіть відчував полегшення, що може більш-менш відверто дивитися в очі Бет. Та навіть це видавалося йому лише втішним призом, до того ж незаслуженим. Адже Девід залишився вірним дружині лише завдяки замкненим дверям. Формально Девід не зрадив. Але те, що він надавав хоч якогось значення цій формальності, вказувало на його справжній злочин: його звичку обходити, уникати, ухилятися.

Котміне стало його дзеркалом, безжалісно показало йому розтин життя, до якого він тепер повертався. Воно було таким жалюгідним, безбарвним, тихим та безпечним. Ніякого ризику — ось у чому полягала його суть. Саме тому зараз, скажімо, він їхав швидше, ніж звичайно. На міжміських дорогах рух був порівняно незначний, тому можна було так мчати, не турбуючись, що не встигнеш до того клятого літака, який мав прибути аж після сьомої. Девід ніколи не ризикував, не приймав ніяких викликів, от і перестав бути живою людиною. Тепер він знав, у чому полягала таємниця старого: Бреслі не дозволяв, аби щось ставало між ним і творчістю. І справа тут не в тій видимій меті, до якої прагне художник, не в стилі, не в техніці й не в сюжеті, а в підході до творчості, в тому, наскільки митець здатний внутрішньо перебудуватися і наскільки сміливо сприймає він цю постійну необхідність.