Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 19)

— Якщо ви змусите себе до збочень, то це не означає, що ви станете краще малювати.

— Виходить, роби те, чого від тебе чекають інші.

— Ну, звісно, робити слід те, в чому відчуваєш потребу. До біса тих інших.

— Я не знаю, як зупинитися,— ось моя біда. Завжди терплю до самого кінця.

— А проте коледж залишили.

— Я пішла проти самої себе. Ви навіть не уявляєте. Намагалася довести, що я не така, як є насправді. А що вийшло? З вогню та в полум'я. Зараз мені ще гірше, ніж тоді.— Вона трохи відсунулася, не опускаючи колін. Єдина лампа в кімнаті стояла на підлозі за спиною дівчини. Девід майже не відривав очей від затіненого профілю її обличчя. В кімнаті й надворі панувала глибока пічна тиша. Наче вони одні в цілому домі, в усьому світі. Водночас Девід відчував, що заглибився в інший, таємничий і не відомий йому світ далі, ніж сподівався. Проте, як не дивно, все тут здавалося таким, яким і повинно бути. З усім цим він повинен був зустрітися, і все це мало свої причини, хоч і малопомітні й надто різноманітні, щоб їх можна було побачити раніше й проаналізувати сьогодні.

— Ваш... роман закінчився?

— Так.

— З його вини?

— Не зовсім. Я забагато сподівалася. Він заздрив, що я вступила до коледжу.

— Ен говорила мені.

Знову запала коротка тиша.

— Я нудна співбесідниця.

— Навпаки.

— Кажу одні утерті фрази.

— Ні.

Знову мовчанка. Їхня розмова нагадувала переклик пташок, які ховаються в лісовій гущавині й час від часу озиваються, перелітаючи з місця на місце. Врешті дівчина порушила тишу:

— Ен має чудову якість: вона здатна на самозречення. Ніколи не втрачає надії. Прийде час і якийсь порядний чоловік це зрозуміє, незважаючи на всі її дивацтва.

— А що було б, якби вона залишила вас тут одну?

— Я намагаюся про це не думати.

— Чому?

Вона знову довго збиралася з відповіддю.

— Я відчуваю, що вона — мій єдиний зв'язок з... реальним світом, чи що? — Потім додала: — Знаю, що зловживаю цим. І її дружбою. І тим, що в неї такий розгардіяш у голові. Вічна студентка.— Вона погладила спинку канапи.— Часом сумніваюся, чи я взагалі нормальна людина.

Дівчина торкнулася того, про що Девід замислювався сьогодні. Він уже здогадався — намагання показати себе гіршою, ніж подруга, було небезпідставне. Фізичний бік її стосунків з Генрі, видно, суперечив її «невинній» натурі. З цього погляду вона була порочніша, ніж Ен. Та коли вже Діані й доводилося придушувати щось у собі, то це був потяг до здорового життя, і все її жіноче єство вимагало...

Він лагідно промовив:

— Цілком, якщо я маю право судити.

— Я несерйозна. Ми навіть говорили про це. Ми...— вона затнулася.

— Мені здається, ваша дивовижна чесність щодо себе певною мірою небезпечна. Є ще й інтуїція.

— Я не дуже покладаюся на свою інтуїцію.

— Чому?

— Я одиначка. Ні з ким було себе порівнювати. В такому випадку можна дуже помилитися в оцінці своїх ровесників. Спочатку так було й з Ен. Ми жили в одному й тому ж будинку, але протягом багатьох місяців я ставилася до неї погано, вважала її просто шльондрою. Якось зайшла до неї в кімнату, хотіла щось позичити. А вона плаче: неприємності вдома з сестрою. Розговорилися. Вона розповіла мені все про себе. Відтоді наші стосунки стали зовсім іншими.— Вона помовчала.— Те ж саме й з Томом, тільки навпаки. Почалося із співчуття. В глибині душі він був страшенно невпевнений у собі. От і виходить, що іноді відвертаєшся від людини, в якої золоте серце, а іноді віддаєшся душею й тілом тому, хто цього не вартий. Я зробила ще одну спробу. Після Тома. В коледжі, з одним першокурсником. Він був непоганий хлопець, але... все зводилось до ліжка. Я почувала себе одинокою.

— Може, ви надто вимогливі.

— Бо хочу, щоб мене розуміли?

— Це досить складно. Якщо ви не розкриваєтесь.

Вона похитала головою.

— А може, я й не хочу, щоб мене розуміли. Сама не знаю.

В кімнаті знову запала тиша. Дівчина сиділа, втупившись у свою спідницю. Девід вдивлявся в її розкриту душу, згадав хвилини, коли міг так само бачити її нічим не захищене тіло, зрозумів, що слова вже майже зайві, хоч би якими щирими й співчутливими вони були. Зараз потрібне щось зовсім інше. Метелик знову почав битися об абажур. Знадвору вікно було обліплене метеликами. Крихітні, тендітні й нерозумні істоти прагнули до неможливого. Наче Псіхея. Яка жорстока річ скло: прозора, мов повітря, і непроникна, мов сталь. Знову почувся Діанин голос.

— Я так боюся незнайомих людей. Аж смішно. Недавно в Ренні до нас пристали в компанію два студенти юристи — вона вам казала?

Дівчина подивилася на Девіда, він заперечливо похитав головою.

— Я просто вжахнулася, що вони можуть дізнатися про Котміне. Захочуть приїхати сюди. Наче я невинне дитя. Черниця. Пізнати людину не просто. Все так складно. А може, я сама все ускладнюю.

Девід стримав усмішку: в її словах була суперечність. Дівчина, мабуть, відчула це.

— Про присутніх не йдеться,— тихо промовила вона.

— Присутні мало чим відрізняються від інших,— лагідно зауважив Девід.

Дівчина кивнула, але нічого не сказала. Здавалося, вона закам'яніла на канапі. Втупилася, паче загіпнотизована, у власні руки, аби лише не зустрітися з ним поглядом.

— У мене було бажання зустрітися з вами. В листопаді минулого року. Після виставки. Хотіла поговорити про свою роботу.

Він подався вперед.

— То чому ж ви... Це було б так легко влаштувати.— Ще раніше з'ясувалося, що Девід знайомий з її викладачем із коледжу.

На обличчі дівчини з'явилася бліда посмішка.

— Може, тому, чому досі не говорила вам про це? Крім того, я вже й так самовільно втрутилася в життя одного відомого художника.

Девід раптом подумав, як багато залежить від випадку в житті людини. Як мало було потрібно — одне слово, телефонний дзвінок — і вони зустрілися б. «А якби зустрілися,— думав він,— що тоді? В Лондоні сталося б те саме, що й тут?» Цього він не знав. Але знав інше: зараз вони одні й ця зустріч таїть у собі ще більшу небезпеку; до нього наближається щось неминуче. Він уже досить добре знав її і здогадався, чому тоді вона не сказала того єдиного слова. На заваді стала не стільки сором'язливість, скільки гордість. У каталозі була вміщена його фотографія, згадувалося про те, що він одружений і має дітей. Можливо, вже тоді вона уникала отих ускладнень. А щоб не мати їх, найкраще ні з ким не знайомитись.

— Шкодуєте, що ми тоді не зустрілися?

— Тепер уже пізно шкодувати.

Знову мовчанка. Дівчина нахилилася, уткнулась обличчям у коліна. Девід боявся, що вона заплаче, й водночас хотів цього. Раптом вона стрепенулася. Ніби дійшовши якогось висновку, опустила ноги на підлогу і встала. Підійшла до столу. Погляд її затримався на теці з малютками, потім вона перевела його на вікно, вдивляючись у ніч.

— Вибачте. Ви не для цього сюди приїхали.

— Мені дуже хотілося б допомогти вам.

Вона почала зав'язувати тасьомочки на теці.

— Ви вже й так допомогли. Більше, ніж вам здається.

— Щось не схоже на те.

Хвилину чи дві вона мовчала.

— Що ж, на вашу думку, мені робити?

Девід завагався, потім, усміхаючись, відповів:

— Може, знайти когось такого, як я? Тільки неодруженого? Якщо це не так уже безнадійно.

Вона зав'язала останню пару тасьомочок.

— А Генрі?

— Він не має права руйнувати людське життя, навіть коли б він був Рембрандтом.