Джон Фаулз – Вежа з чорного дерева (страница 12)

Проте в цю хвилину Девід думав більше про те, як все це можна використати у вступі до книжки. «Будь-хто, кому пощастило прогулятися з майстром...», ні: «...з Генрі Бреслі його улюбленим Пемпонським лісом, який і тепер щедро надихає художника...» Серпанок розвіявся, стало на диво тепло, паче стояв не вересень, а серпень. Чудовий день. Нема лиха без добра. Після вчорашнього бойового хрещення підкреслена люб'язність старого була особливо приємна. Вплив бретонської середньовічної літератури на дух, якщо не на символіку картин, створених у Котміне, був загальновизнаним, хоча, як свідчили Девідові пошуки, Бреслі рідко висловлювався на людях про те, наскільки значним був цей вплив. Перед від'їздом Девід погортав довідкову літературу, але поки що не виказував своєї обізнаності. За уривчастою, лаконічною мовою Бреслі ховалася глибока ерудиція. Старий пояснив, як завжди, досить недоладно, чому раптом у дванадцятому-тринадцятому століттях виникло таке захоплення романтичними легендами, така зацікавленість таємницею острова Британія (щось на зразок Дикої Півночі, га? Чим лицарі не ковбої?), чутки про який поширилися по Європі завдяки його французькому тезці, чим і пояснюється тогочасний спалах захоплення темами кохання, пригод і чаклунства, а також значення цього колись неозорого лісу, яким вони йшли (у Кретьєна де Труа він називається не Пемпонським, а Броселіандським), як місця дії; як виник закритий англійський сад середньовічного мистецтва, що означала незвичайна туга, яку уособлювали мандрівні лицарі, викрадені красуні, дракони й чаклуни, Трістан, Мерлій і Ланселот...

— Дурниці все це,— промовив Бреслі.— Шматок звідси, шматок звідти. Самі знаєте. Лише те, що необхідно. Що наштовхує на думку. Точніше — стимулює.— Потім він перейшов до Марії Французької та «Елідюка».— З біса гарна казка. Кілька разів перечитував. Як ім'я того шахрая-швейцарця? Юнг, здається? Це схоже на його витівки. Прадавня символіка й таке інше.

Дівчата звернули на вужчу й більш затінену доріжку. Бреслі й Девід ішли кроків сорок позаду. Старий показав на них ціпком.

— Скажімо, оці дівчата. Наче з «Елідюка».

Він став переказувати зміст. Проте, хотів він того чи пі, його стенографічна манера висловлюватись перетворила чудову середньовічну легенду про ошукане кохання на якийсь фарс у дусі Ноела Кауарда. Девід слухав, ледве стримуючи посмішку. Та й дівчата, що йшли попереду, дуже мало нагадували романтичних героїнь «Елідюка»: Химера була в червоній сорочці, чорних бавовняних штанах і гумових чобітках, Миша — в зеленому плетеному пуловері (виявляється, вона не зовсім відмовилась під ліфчика) і світлих штанах. Девід все більше впевнювався в тому, що Миша мала рацію: старий, власне, не вмів висловлювати своїх думок. У його викладі вони виходили або якимись дешевенькими, або й зовсім перекрученими. Головне, розмовляючи з ним, не забувати про його манеру самовираження на полотні. Різниця величезна. Його живопис свідчив про чуттєвість і складний внутрішній світ художника. Чого не скажеш, слухаючи його мову. Хоч таке порівняння й образило б старого, він нагадував старомодного члена Королівської академії мистецтв, який воліє вдавати з себе модну опору віджилого суспільства, ніж поборника серйозного мистецтва. Мабуть, у цьому й полягала одна з головних причин його постійного вигнання. Старий, звичайно, розумів, що в Англії 1970-х років на нього дивитимуться зовсім іншими очима. І лише тут піп міг залишатися самим собою. У вступі цього не напишеш, думав Девід, але все це надзвичайно цікаво. Старий, як і його ліс, мав свої давні таємниці.

Дівчата зупинились. Не могли знайти того місця, де слід було завернути вбік, щоб лісом вийти до ставка — власне, там і мав відбутися пікнік. Тут десь є знак — червона фарба на стовбурі дуба. Миша вважала, що вони вже проминули його, але старий сказав, що треба йти далі, і мав рацію. Через сотню кроків побачили дуб з позначкою і почали спускатися пологим схилом поміж деревами. Підлісок усе густішав, аж ось попереду блиснула смужка води. Через кілька хвилин вийшли на трав'янистий берег étang[32]. Він скоріше нагадував озеро: чотириста, а то й більше ярдів завширшки в тому місці, де вони зупинилися, а ліворуч і праворуч від них тяглася вигнута берегова лінія. Посеред ставка плавало з десяток диких качок. Ліс підступав до самої води. Жодної хатини навколо. У світлі вересневого сонця дзеркальна поверхня води відсвічувала ніжною голубінню. Бреслі зобразив цей краєвид на двох полотнах останнього періоду, і Девідові здавалося, що він прийшов на знайоме місце — déjà vu[33]. Чарівний куточок, на диво незайманий. Вони розташувалися в негустому затінку від одинокої ялиці. Розклали шезлонг. Бреслі з задоволенням сів, витягнувши поперед себе ноги. Потім попросив трохи підняти спинку.

— Гайда, дівчата. Знімайте штани і — в воду.

Химера метнула очима на Девіда, потім убік.

— Ми соромимось.

— А ви, Девіде, не хочете скупатися? З ними за компанію?

Девід запитливо глянув на Мишу, але та саме нахилилася над кошиком. Пропозиція спантеличила його. Про купання ніхто не попереджав.

— А може... пізніше?

— От бачиш,— сказала Химера.

— У тебе кровотеча, чи що?

— Облиш, Генрі. Бога ради.

— Він жонатий чоловік, голубонько. Надивився вже.

Миша випросталася і скоса, ніби вибачаючись, глянула на Девіда.

— Купальники вважаються неетичними. В них ми нестерпніші, ніж звичайно.

Щоб пом'якшити глузливе зауваження, вона усміхнулася до старого. Девід пробелькотів:

— Зрозуміло.

Миша подивилася на Химеру.

— Ходімо на мілину, Ен. Там дно твердіше.

Вона взяла рушника й зібралася йти, але тепер Химера, здавалося, ще більше засоромилася. Вона кинула неприязний погляд на чоловіків.

— І старим розпусникам зручніше підглядати.

Бреслі захехекав, Химера у відповідь показала язика. Потім теж взяла рушника і пішла вслід за подругою.

— Сідайте, друже. Блазнює перед вами. Соромиться вона, аякже!

Девід сів на вкриту хвоєю траву і став спостерігати. Дівчата ніби показували, що їм тут доводиться терпіти, хоча після вчорашнього вечора показувати вже, здавалося, було нічого. Вони наче змовилися: тепер, мовляв, наша черга тебе шокувати. Мілина — вузький, порослий травою мис — врізалася у ставок ярдів на шістдесят. Щойно дівчата ступили на неї, як качки з плюскотом відірвалися від поверхні води й, описавши довгу дугу, зникли за кронами дерев. Дівчата дійшли до кінця миса й зупинилися. Миша зняла пуловер, знову вивернула його лицевою стороною назовні й кинула на траву. Потім розстебнула ліфчик. Химера обернулась, кинула короткий погляд понад гладенькою, мов скло, поверхнею води на Девіда і Бреслі, потім скинула чобітки й спустила одну із шлейок, на яких трималися штани. Миша тим часом зняла джинси разом із трусиками і склала їх окремо поруч із пуловером та ліфчиком. Поки вона заходила в воду, роздяглася й Химера. Підійшовши до води, вона повернулася лицем до чоловіків і, розкинувши руки, зробила смішний і зухвалий рух, ніби викопувала стриптиз. Старий знову хехекнув і торкнув ціпком Девідове плече. В цю хвилину він сидів, наче на троні, й скидався на султана, що милується голими постатями молодих рабинь; коли вони просувалися по спадистому дну до середини ставка, теплий колір їхніх засмаглих спин чітко вирізнявся на блакитному тлі води. Нарешті Миша пірнула в воду і попливла кролем. Рухи в неї були чіткі і вправні. Химера йшла обережно, боячись замочити свої дорогоцінні кучерики. Зайшовши досить глибоко, вона поволі попливла брасом.

— Шкода, що ви одружені, — промовив Бреслі.— Їм би оце переспати з кимось.

Коли вже закінчували снідати, Девід почув себе вільніше. Та й чого було ніяковіти? Якби Бет була, скажімо, тут... Удвох вони частенько вибиралися у вихідні кудись на безлюдні пляжі й купалися там голі. От і тепер вона без вагань приєдналася б до дівчат.

Почасти Девідів настрій покращився завдяки старому, який, поки дівчата купалися, знову завів розмову. Цього разу, ніби показуючи, що остаточно покаявся у своїх недавніх гріхах, він запитав Девіда про нього самого. Старий уникав розпитувати про те, що і як Девід малює; Бреслі, здавалося, більше цікавився тим, як його гість почав займатися «цим ремеслом», як жив раніше, де вчився. Попросив розповісти про Бет і про дітей, навіть запросив усіх до себе: приїздіть якось разом із дружиною й дітьми, хотів би познайомитися, люблю маленьких дівчаток. Девідові, не позбавленому марнославства, це полестило. Те, що сталося після вечері (і що Бреслі дорогою сюди встиг поставити в контекст середньовіччя), було справжньою мукою для Девіда. Тепер уже ясно, що він витримав цей іспит; лишалося з'ясувати, чим іще, крім добрих порад, прислужилася йому Миша. Вона, мабуть, сказала старому кілька крутих слів, коли він прокинувся. А може, й нагадала, що його репутація, принаймні ненадовго, в руках у Девіда.

Тим часом дівчата вийшли з води, витерлись рушниками й полягали на мілині погрітися на сонечку. Вчорашній іспит уявлявся Девідові небезпечним рифом. Тепер, проминувши його, він почував себе, мов у тихій лагуні. Те, що він бачив перед собою, перегукувалося з Гогеном: смагляві груди й сад Едема. Котміне з його звичаями якось дивовижно пасував до таких картинок, трохи міфічних і непідвладних часові. Несучасних. Ось іще одна така сценка. Дівчата встали. Мабуть, переглянули свої погляди на скромність, а може, воліли уникнути уїдливих зауважень старого. Так чи інак, подруги поверталися, несучи одяг в руках. Вони не виявляли ніякої сором'язливості, проте в них відчувалася підкреслена, незбагненна байдужість, властива лише нудистам.