Джоанн Харрис – Жахослов (страница 37)
– залишок сторінки був вкритий (решту сторінки було вкрито) цілими рядами літер Х, що мало символізувати поцілунки.
О десятій годині недільного ранку нагодився Мартін. За спеціальністю він актор, але більшість часу лишається незатребуваним в обраній професії, відтак я сплачую йому за допомогу в моєму бізнесі. Здебільшого вона полягає в перевезенні меблів, участі в аукціонах від мого імені та виконанні різних дрібних доручень. Сьогодні він мав допомогти мені перевезти письмовий стіл Г’юберта і залишки речей з його квартири.
Мартін – один із тих людей, що не люблять одразу ж братися до справи. Він обов’язково має випити кави, побалакати, викурити одну зі своїх нікчемних цигарок, перш ніж хоча б за щось візьметься. Через це я постійно кепкую з нього, адже він дешево мені обходиться і не скаржиться, коли я висмикую його з дому в незручний час. Та цього ранку я хотів якомога швидше поїхати туди, прибрати останнє з дому мого дядька і покласти край усьому, і тому ставав дедалі нетерплячішим через те, що він ніяк не доп’є свою каву і не припинить патякати. Перш ніж ми покинули Ізлінґтон, він наполіг на тому, щоби побачити вже привезене з квартири.
Сьорбаючи каву, він увійшов до вітальні, куди я заніс більшість речей.
– Небагато ж він тобі лишив, цей старий пентюх, еге ж?
Мартін затримався перед портретом «Л. В. у ролі Джульєтти». Він мовчки роздивлявся. Я починав втрачати терпіння.
– Ти її впізнаєш? – спитав я. – Гадаю, це акторка.
– Хіба це не Лейла Вінстон?
– Актриса?
– Так. Минулих часів. 60-х років, початку 70-х. Певний час вона була дуже популярна. Ти, мабуть, знаєш «Диявольський виплід».
– А це що таке?
– Ніколи не чув про «Диявольський виплід»? Фільм жахів. Пізні 60-ті. Культовий фільм, класика жанру. Правду кажучи, більша частина фільму – цілковите лайно, але цей епізод…
– Що з нею сталося?
– З ким?
– З Лейлою Вінстон.
– Гадки не маю. Пішла в забуття, як з усіма нами буде.
– Можеш з’ясувати, що саме з нею сталося?
– Ще одне доручення?
– Можна і так сказати.
– Гаразд. Трішки детективної роботи. Зроблю.
Дуже скоро я помітив зміну в поведінці Мартіна, коли той почав вживатися в роль приватного детектива. Він блукав вітальнею, усе роздивлявся і супив брови. Він уже починав неабияк дратувати мене. Ніби нічого не сталося, він узяв альбом із 3D-фотографіями.
– Поклади! Не торкайся цього! – загорлав я.
– Гаразд! Гаразд! – Мартін мав приголомшений вигляд. Я був шокований не менше своєю власною нестриманістю.
Я сказав:
– Ну ж бо. Ходімо. Не можна більше гаяти часу.
Уперше, коли ми дісталися до Ізлінґтона, Мартін не хотів баритися з роботою. Ми прибрали з квартири залишки дядькових пожитків і завантажили письмовий стіл у фургон. Коли ми покинули квартиру і поїхали до будинку домовласника, аби віддати ключі, незвичайно мовчазний Мартін сказав:
– Дивна місцина. Ти бачив усіх цих жінок на сходах?
– Яких жінок?
– На сходах, що ведуть від квартири вниз. Дві чи три. Я не бачив їхніх облич, але вони характерним чином простягали до мене руки. Вони що, повії, чи хто?
– Гадки не маю, – різко відповів я. – Я нікого не бачив.
Це було не зовсім правда.
Я припаркувався поблизу будинку Беррі, що стояв за кілька вулиць від дому мого батька, і залишив Мартіна у фургоні, доки ходив повертати ключі. Беррі мешкав на першому поверсі одного зі власних будинків. Він супроводив мене до своєї вітальні, головною окрасою якої слугував величезний плоскоекранний телевізор на стіні. По телебаченню саме йшов футбольний матч – ядучо-зелене поле, на якому метушилися маленькі фігурки в червоному й синьому, від чого всі інші кольори в кімнаті здавалися тьмяними й брудними.
Беррі жив у атмосфері розкішного занепаду. Величезне, роздуте крісло, таке ж безформне, як і він сам, перед мертвотно-синім екраном. Поряд на столі стояли тарілки із чипсами й іншими нездоровими харчами та наполовину вжита упаковка з шести банок світлого пива. Беррі радше пишався своїм інтер’єром, ніж навпаки. Він запросив мене сідати до іншого роздутого крісла. Я відхилив запрошення і простягнув йому ключі.
– Отже, ви очистили квартиру, – сказав він, виводячи щось у записнику. – Забрали письмовий стіл?
Я кивнув.
– Удалося відімкнути його?
– Я знайшов ключі.
– О, – промовив він, осідаючи в крісло. – А картина? Ви забрали її?
– Так, забрав.
– Знаєте, коли він був живий, я пропонував йому гарні гроші за цю картину.
– Навряд чи ви б їх запропонували, коли він став мертвий.
– Ні, ні. Я маю на увазі, не схоже було, щоб він міг собі дозволити відхилити мою пропозицію. Він майже завжди вносив орендну плату із запізненням. Хай там як, він казав, що коли помре, я можу забрати її собі.
– Справді? – сказав я, дозволивши собі нотку скептицизму в голосі.
– Саме так, – відповів він. Повисла пауза. – Зауважте, він часто верз усілякі нісенітниці. Якось прямим текстом заявив, що сам її намалював.
– Так і є.
– Справді? Що ж… Важко розрізнити, коли він казав правду. Він завжди клеїв дурня. Тільки те й робив, що розповідав усілякі історії про те, як колись був знаменитим фотографом, чи щось подібне.
– Він справді ним був.
– О… Гаразд… – Беррі зовсім занепав духом. – Тоді скажіть мені таке. Чому ж він опинився у найпаскуднішому кінці клятого Ізлінґтона?
Я знизав плечима і став дивитися повз нього на плаский екран. Той був уже не зелений, а сірий, і на ньому рухалися постаті, оголені жіночі тіла. Беррі ненавмисно перемкнувся на порноканал? Жінки присідали, повзали і витягували руки в благальних жестах, наче покірно молячи про щось.
Беррі схопився за пульт дистанційного керування і почав натискати кнопки.
– Кляте лайно! – вилаявся він. Тоді раптом телевізійний екран став яскраво-зеленим, і кімнату наповнив оглушливий рев юрби. Я поквапився піти.
Наступного дня я мав поїхати до Вест-Енду, щоб зустрітися з клієнтом. Я пригостив його ланчем у своєму клубі «Браммеллз» у Сент-Джеймзі, і ми успішно уклали ділову угоду. Після ланчу я відчув потребу прогулятися й рушив у напрямку Піккаділлі й Шефтсбері-авеню, не маючи на думці жодного кінцевого пункту. І тоді я згадав старі дядькові картки: я саме мав одну з них у кишені. До Сохо було недалеко, і я пішов за адресою на Дін-стрит побачити, що сталося з його студією.
Гадаю, думки про дядька Г’юберта ніколи не полишали мене. Навіть протягом ланчу вони поверталися до мене у випадкові миті мовчання. Я казав собі, що не можна дозволити цьому перетворитися на одержимість. Хай там як, я відчував, що в мене є незавершена справа: чому, наприклад, у газетах не було некрологу?
Я пройшовся вздовж Шефтсбері-авеню і звернув ліворуч на Дін-стрит. Неважко було знайти адресу. У будь-якому разі, будинок стояв там, де я й очікував його побачити, але для мене було сюрпризом, що в ньому досі була фотографічна студія. Я пройшов усередину крізь подвійні скляні двері.
У приймальні за столом овально-вигнутої форми молода жінка зосереджено фарбувала нігті у звабливий темно-пурпуровий колір. Я чемно кахикнув, щоби привернути її увагу, і пояснив, що пишу книгу про Сохо 60-х і був зацікавлений, дізнавшись, що фотостудія існувала в цьому місці від тих часів.
– О, справді? – промовила вона із завченою байдужістю, ніби демонструючи, що будь-який вияв цікавості чи ентузіазму становитиме порушення професійного етикету.
– Я лише хотів дізнатися… – почав я. Вона вже навіть не дивилася на мене, цілком поглинута фарбуванням нігтів. – Хотів дізнатися, чи хтось із працівників 60-х або 70-х років ще досі працює тут?
– Нє, – коротко відповіла вона, не підводячи очей. – Я так не думаю.
– Зачекайте хвилинку, – промовила яскравої зовнішності секретарка, яка саме проходила повз, прямуючи до виходу. – Як щодо Кемпа Кіза?
– О, так, – відгукнулася рецепціоністка і, на мій подив, одразу ж натиснула на кнопку й заговорила в мікрофон на столі.
– Кіза, будь ласка, – знудьгованим тоном співуче промовила вона. – Чи не міг би Кіз підійти до рецепції? До нього дехто прийшов.
– Щиро вам дякую, – сказав я. – Я дуже ціную ваші зусилля.
Її темно-червоні губи розтягнулися в найкоротшій з усмішок, перш ніж оздоблення нігтів знову цілком заволоділо її увагою.
З’явився Кіз – він виявився таким, як я і очікував: гладеньким, із фарбованим волоссям – і мляво потиснув мені руку. На ньому був темний одяг, але золоті браслети на його зап’ястках і медальйон на шиї були нагадуванням про 60-ті й 70-ті роки. Я видав йому свою неправдоподібну легенду, і він, здавалося, був більше ніж радий поговорити. Він запропонував «продовжити» в кафе навпроти студії.
Там після одного лате і кількох пончиків він розповів мені, що є одним із власників будівлі й керує студією на другому поверсі. Він прибув до Сохо в 60-ті, відчув, що саме тут йому місце і більше звідси не виїздив. Він здавався людиною, яка чудово ладнає і із собою, і з навколишнім світом: мені він сподобався.