Джоанн Харрис – Жахослов (страница 31)

– Пробачте, мадам, але вам слід знати, у якому контексті це відбулося. Я…

Вона показала пальцем на плакат.

– Це теж ви?

– Не думаю, що між нами багато схожості.

– Ви чудово знаєте, про що я кажу. Ви відповідальні за пошкодження?

– Ви справді вважаєте, що я на це здатен?

– Я вважаю, що ви не здатні відповісти на просте запитання.

– Ні, я не відповідальний за пошкодження і не вірю, що ви хоч на мить вважали мене таким. А зараз у мене до вас просте запитання. Ви не могли б підказати нам, як дістатися…

– Туди, де вам саме місце? Просто розвертайтеся на 180 градусів і забирайтеся туди, звідки приїхали. – І, гордо скинувши голову, жінка пішла геть, але одразу розвернулася й додала: – І раджу вам більше не прикидатися собакою.

Коли Ловренс знов опинився на місці, смикнувши на себе пасок із такою силою, що той ослаб, Вайолет прошепотіла:

– Здається, нам не дуже раді? Може, плюнемо на все та поїдемо додому?

– Плюнути на все? – Він кліпнув на неї очима, ніби не впізнаючи. – Раніше ми нізащо б цього не зробили. Якщо я тобі набрид, то так і скажи.

– Не треба цього! Невже ти справді так про мене думаєш?

– Тоді вперед, – сказав він і, нарешті впоравшись із паском, буркнув: – Вони не сміють увсе чародійне привласнювати собі.

Звичайно ж, він висловлювався фігурально, хоча це й звучало як зарозуміла спроба заново віднайти дитячу наївність. Він викладав історію – так само, як і вона. І історія навчила їх, як люди приходять до віри в те, що магія існує насправді, а не є лише витвором зачарованої уяви. Повертаючи на вулицю Долинну, Вайолет із полегшенням завважила, що жінки-скандалістки тут немає. Але не було тут і жодного натяку на той краєвид, що шукав Ловренс, – лише черга довгих приземкуватих будинків, єдиних у своїй безликості, наче навмисно для того, щоби приховати індивідуальність господарів від чужинців. Коли вигин дороги закінчився, Вайолет побачила табличку з написом «Долинний поворот», чи принаймні тією частиною напису, що не ховалася під наклеєним плакатом, але ця дорога змусила її відхилитися від напрямку, вказаного Ловренсом. Вона вже почала поділяти його вперте бажання знайти те, що він шукав, і проїхала весь Долинний провулок, виїхавши на Долинний узвіз, з якого, у свою чергу, потрапила на Долинний проспект. Кожна табличка була частково заклеєна плакатом із зображенням загубленого собаки, і на кожному з них собачу морду було спотворено до невпізнаваності – видовище, від якого Вайолет охоплювало ірраціональне почуття провини. Вона гостро відчувала себе непроханим гостем. Але ж вона мала таке саме право користатися цими дорогами, як і будь-хто з місцевих мешканців, тим більше, що жоден із них уже не показувався. Вулиця з імовірною назвою Долинний ряд привела її на ту, що мала називатися Долинний бульвар, і жінка питала себе, чи ці назви обиралися з метою заплутати приїжджих. А тоді Ловренс нахилився вперед, гарячково стиснувши руки (на мить жінка подумала, що він молиться).

– Це має бути тут, – сказав він.

Дорога вела прямо, і будинки з того боку, що здавався йому ближчим до мети, були вдвічі вищі, ніж бунгало напроти. Мабуть, їх побудували такими, аби їхні мешканці могли насолодитися краєвидом з вікна. Менш ніж на півдорозі Ловренс сказав:

– Так, це тут.

Вона ледь встигла вимкнути двигун, як він уже вислизнув з-під паска. Рушивши за ним, Вайолет знайшла його біля необгородженого трав’янистого газону перед будинком, в який він уважно вдивлявся.

– Я впевнений, це частина стежки, – промовив він.

Повірити в це було важко. «Стежка» складалася з нерівного каменю і заросла травою настільки, що скидалася на занедбану частину галявин, крізь яку вона й пролягала. І тяглася вона від плит бруківки до масивного дерев’яного паркану за будинками. Якщо ця стежка була утворена природним шляхом, то здавалася занадто прямою, незважаючи на нерівні краї. Коли Ловренс ступив на стежку, Вайолет відчула наплив тривоги.

– Це чиясь приватна власність, – сказала вона, хоча цього було замало, аби пояснити її тривогу до кінця. – Гадаєш, нам слід це робити?

– Право проходу все одно має діяти. Вони не сміють взяти й закрити нам шлях, – сказав він і рушив уздовж стежки.

Проминувши між будинків, стежка була затиснута між парканами, що огороджували задвірки. Вони були щонайменше два метри заввишки – зокрема той, що перекривав подальший шлях після перетину стежки з вузькою вуличкою, яка тяглася позаду дворів.

– Треба лише знайти, як пробратися на той бік, – сказав Ловренс.

Але Вайолет не бачила, як це можна зробити, і він, вочевидь, не бачив теж. Він тупцяв уздовж вулички зі швидкістю, що свідчила про завзяття, аби лише повернутися, перш ніж вона встигла його наздогнати. Пройшовшись у протилежний бік вулички, він був розчарований не менше, і Вайолет бачила, як він стискає кулаки – так міцно, наче в них і пальців не було. Наступної миті він присів і підстрибнув, намагаючись зазирнути через паркан.

– Здається, я бачу…

Хай би що він хотів сказати, слова застрягли в нього в горлі, щойно він приземлився. Сутичка із землею помітно струснула його, але тепер він ще більше розпалився і здійснив ще один шалений стрибок, що дав йому вхопитися за верхівку паркану. Він щосили намагався підтягнутися, коли Вайолет побачила рух у вікні другого поверху найближчого будинку. Жінка всередині протирала віконне скло. Вона не стала розмахувати руками, мов полонянка, що намагається привернути увагу, натомість відчинила вікно й гукнула:

– Гей, ви, там! Що ви, в дідька, робите?

Ловренс вивернув шию, продовжуючи висіти на паркані.

– Не прикидаюся собакою, – видихнув він. – Якщо ви про це хотіли спитати.

– Що-що? Залишайтеся на місці, – вигукнула жінка і захряснула вікно.

У Вайолет виникло абсурдне відчуття, що жінка наказала Ловренсу не злазити з паркану. І коли його тіло повисло й почало тремтіти від напруги, вона обхопила його за поперек, допомагаючи спуститися. Коли ж його ноги з глухим стуком торкнулися землі (з такою силою, що він мимоволі застогнав), вона відчула, що користі від неї було замало. Певно, намагаючись відігратися за свою та її слабкість, він гаркнув:

– Іде побесідувати з нами, так? Я знайду для неї кілька слів.

– Давай не будемо влаштовувати ще одну сцену. Може, уже час забратися звідси?

– Я майже бачив це. І не заспокоюся, доки й ти не побачиш, – сказав він, і цієї миті вони почули, як відмикаються двері в них за спиною.

Жінка широко прочинила їх і стояла на порозі, наче вартовий. У неї було сріблясте волосся, акуратно вкладене навколо голови, мов хутряний капелюшок, а обличчя було нафарбовано так ретельно (з метою приховати як не вік, то хоча б зморшки), що Вайолет відчула себе нечупарою поряд із нею.

– Що ви сказали про собаку? – з викликом кинула жінка Ловренсу.

– Я шукав його – як, здається, і всі навколо.

Вайолет не знала, чи він каже так, аби задобрити жінку, чи намагається обернути все на жарт. Хоча він і додав:

– А ще я хотів подивитися ваш краєвид.

– Ви його звідси не побачите.

– То не могли б ви розповісти, як до нього дістатися?

– Це неможливо. Як ви щойно сказали, це наш краєвид.

– Знаєте, я не думаю, що у вас є право так чинити. Ви не можете закрити світ від людей.

– Це не світ.

У Вайолет було відчуття, ніби вона підслуховує розмову, якої не може зрозуміти, – якщо, звісно, сам Ловренс її розумів.

– І ще я спитала вас, – нагадала жінка, – який ви маєте стосунок до собаки.

– Жодного. Я не такий вже й любитель собак, а якби і був ним, то навряд чи носився б із цим псом, як ви всі тут.

– У такому разі, ви не маєте підстав тут перебувати, і я б радила вам зникнути з очей.

– Не раніше ніж розберуся, що я тут роблю. – І, мабуть, відчувши, як дивно це звучить, Ловренс знітився і випалив: – Якщо ви справді вважаєте, що ми незаконно перебуваємо на чужій території, чому б не послухати, що скаже поліція?

– Поліція нам не потрібна.

Якщо це було попередження, воно лише підбурило його.

– То чиніть як знаєте, – сказав він. – І перепрошую, але я шукатиму далі.

І він знов припустив уздовж вулички, а Вайолет сказала жінці:

– Чому б вам просто не дати йому закінчити свої пошуки? Він бував тут ще хлопчиком.

– А зараз він що тут забув? На вашому місці я б не дозволила йому отак тинятися, – сказала жінка і зачинила двері перед обличчям Вайолет.

Та шкодувала, що забарилася біля дверей, вдивляючись у них так, ніби й далі сперечалася з тією жінкою. Адже коли вона озирнулася, Ловренс уже зник з очей.

– Ловренсе, – покликала вона жалісно і докірливо водночас, поспішаючи алеєю туди, де виднівся поворот (не глухий кут, як їй у нападі паніки спочатку здалося). Вона вже майже дісталася туди, коли почула його голос.

Він лунав схвильовано, навіть різко, хоча вона не могла розібрати жодного слова, що виривалося з його горла.

– Ловренсе, – повторила вона. Але, мабуть, він був надто захоплений, щоб відповісти. Вона вже задихалася, коли опинилася на розі алеї – не так швидко, як очікувала від себе. Принаймні вона бачила, чому Ловренс так тріумфально скрикував. Одразу за рогом у паркані була діра.

Самого Ловренса не було видно. Очевидно, він протиснувся в отвір. То була нерівно заокруглена діра менше метра завширшки, а заввишки ще менша, у нижній частині секції паркану, що здавалася старішою і більш зношеною від решти. Вайолет мимоволі подумала, що такого роду отвір деякі власники тварин улаштовують у дверях будинку. Він, звичайно ж, міг привабити зниклого собаку.