Джоанн Харрис – Жахослов (страница 28)
Сам Ріас так і не звернув особливої уваги на гру. Він бачив її майже постійно, коли заходив у мережу чи безцільно блукав в інтернеті, але, як було вже сказано, майже кожен день відрядження він проводив у стані потенційного сп’яніння. Від часів останнього серйозного епізоду його алкоголізм суттєво просунувся вперед, і тепер, коли він прокидався, його першим імпульсом було відкрити пиво і вже потім зважено, потроху вникати в реальність протягом усього наступного дня. Це було тонке мистецтво, і він колись читав, що італійські рибалки з давніх часів майстерно володіли ним. Вони пили не поспішаючи, протягом усього дня, починаючи з моменту, коли їхні човни вирушали в море, і коли закидали сіті, але завжди знали міру, щоб не досягнути стадії тотального сп’яніння, доки не опиняться на березі в безпеці і сонце не сяде. Це була нелегка наука, оскільки вино викликає особливу спрагу, але в денний час Ріас завжди дотримувався режиму.
Лише з настанням сутінок він дозволяв собі цілковито втратити самоконтроль, і його думки поверталися до певної історії – чи, радше, байки, – написаної Френсісом Скоттом Фіцджеральдом у 20-х роках минулого століття, про одного пияка, який забувся настільки, що двадцять років поспіль не просихав, а протверезівши нарешті, відчув себе цілковитим чужинцем у Нью-Йорку, якого ніколи фактично не полишав.
Відтоді відстежувати кроки Перрі стало для Ріаса особистою справою, і одного вечора, кілька діб по тому, він зміг улаштувати світський захід.
У той самий час, коли двоє ненормальних поверталися після чергової вилазки до великого страшного навколишнього світу, він сидів на сходах, стискаючи між колін паперовий пакет із двома свіжими пляшками «Ґленфіддіха» і безліччю апетитних наїдків. Він стежив за парою тарганів, які виписували кола один біля одного на пожовклих шпалерах, що відвалювалися від стін, і на мить йому здалося, ніби вони вимальовують якусь криву спіраль під невтомним оком єдиної лампочки під стелею. І саме вчасно він почув, як Перрі з його хлопцем човгають вгору сходами, на ходу сварячись. Їхній діалог являв собою суцільний обмін тупостями.
– Це ти зробив, синку. Набридло вже.
– Відвали, тату. Не я. Хочу погратися.
– Це все, що в тебе на думці.
– Нє. У нас знов закінчилося бухло, тату.
– Господи Ісусе, ти можеш уже стулити пельку?
Ріас виклав уміст коричневого паперового пакета на сходинку перед собою, наче пожертву для якогось язичницького божества.
Підіймаючись, батько і син зупинилися, перезирнулися і знову витріщилися на пляшки, щось нетерпляче лопочучи собі під ніс.
– Було б дуже по-добросусідському, якби ви, хлопці, перехилили чарочку зі мною, – промовив Ріас, начепивши на себе найкращу фальшиву усмішку.
Усередині квартири № 5 панував суцільний безлад. Вочевидь, тут уже довгий час ніхто не прибирав. Обгортки від фаст-фуду, винні пляшки і роздушені пивні банки валялися по всій підлозі. Ріас навіть помітив кілька конвертів з ім’ям «Гермес Ікс». Послання лишилися без відповіді, а вони, поза сумнівом, містили пропозиції кількох тисяч баксів за попереднє ознайомлення з їхнім проектом. Павутиння прикрашало всі стінні шпарини в помешканні й навіть кілька немитих темних чашок і мисок в кухонній мийці. Але більше за все це лайно вражав неабиякий стиль декору. Ці двоє перетворили квартиру на інтер’єр якоїсь загадкової електронно-обчислювальної машини. Кабелі, гудіння пристроїв, апаратне обладнання, напхане в усі доступні місця. Безперестанно вмикалися й вимикалися лампи. Це було наче опинитися всередині велетенського механічного мозку. І скрізь, де не заважали електронні деталі, розташовувалися групами складні спектральні мандали – на стінах, на металевій обшивці пристроїв і на кожному квадратному метрі вільного простору.
Мандали являли собою всі можливі варіації того самого базового геометричного рисунка, безкінечну вервицю вдосконалень і оновлень, що формувалися навколо центрального кільця найменших зірок, так само восьмикінечних. Середина кільця містила в собі безкінечну кількість внутрішніх чорних зірок, і знов-таки кожна мала вісім променів. Лише за межами цього ядра рисунок шалено варіювався за якимись психоделічними кольоровими схемами.
– Чудовий дизайн інтер’єру, – промовив Ріас, щойно ввійшов до святая святих і плюхнувся на кушетку, завалену коміксами, порножурналами й недопалками.
– Вони запороли таку велику справу, – сказав Перрі-старший, наливаючи у свою брудну склянку добру порцію віскі. – Усі були на хибному шляху. Катастрофа. Аналіз – повне лайно. Єдиний спосіб підняти штучний інтелект до людського рівня – це виховувати комп’ютер, як дитину. Навчати всього. Усвідомлення себе, інтенціональності.[165] Уторопав?
– Татко не вимикав мого братика з початку 90-х, еге ж, тату? Зараз йому, мабуть, двадцять чи десь так, еге ж, тату? – озвався молодший.
У дальному куті цієї паскудної квартири перебував предмет, що, як зрозумів Ріас, становив серце цієї безладної системи технічного оснащення. Більшість кабелів і дротів тяглися до нього, чи, радше, розходилися від нього, судячи з розташування. Електронний екран, наче єдине невсипуще квадратне око комп’ютеризованого циклопа, відображав незліченну кількість варіацій мандали.
Ліниво, наче без жодного наміру, Ріас підійшов, аби краще роздивитися його. Двійко Перрі були надто зайняті сваркою через пакунок горішків з перцем чилі, аби звертати на нього увагу. На жаль, він був надто виснажений, щоб розібрати код, в очах двоїлося, і будь-яка спроба зосередити погляд викликала лютий головний біль. У затьмарених алкоголем мізках спливла єдина найпростіша ідея: спробувати піддати машину тесту Тьюрінґа,[166] але він сумнівався, чи воно того варте.
Малий товстун длубав пальцем у носі й поїдав знайдене.
– У чому прикол з усіма цими мандалами? – спитав Ріас, стримуючи гикавку.
Товстун не відповів, але татко кліпнув очима і жбурнув йому книжку в кричущій м’якій обкладинці – з купи інших примірників. Ріас нашвидку погортав її та розсіяно запхнув у кишеню.
Наступного дня він прокинувся з гострим головним болем, відчуттям твердої потерті в роті й на губах, пульсуючим болем у печінці та дрижанням у нирках, і це переконало його зробити кількаденну перерву в пиятиці. Це було нелегко, але він вилив усі резервні запаси випивки в раковину й вирішив, що тиждень революційних кроків на тверезу голову може нарешті змусити «Гермес Ікс» витягнути його із безсюжетного кошмару, у якому він блукав. Він і досі був у в тому самому одязі, що й минулого вечора, – мабуть, відключився на ліжку, не роздягнувшись.
Однак його смартфон був явно пошкоджений його п’яним альтер-его, адже не робив нічого, окрім як демонстрував різні модифікації гри в «Мандалу».
Лише ввімкнувши телевізор, він збагнув, що ситуація цілком вийшла з-під контролю.
Він потрапив на рекламну перерву. Замість реклами на екрані гіпнотично оберталися ті самі мандали, і навіть після недолугих спроб почати звичайну трансляцію вони і далі висіли квадратиком у верхньому правому кутку екрана, аби прихильники гри навіть під час трансляції не втрачали її з поля зору.
Не відриваючись від екрана, він гучно проковтнув пакет нерозбавленого помаранчевого соку і далі дивився, ціпеніючи від жаху. Складалося відчуття, ніби телеведучі ранкових новин стали жертвами грубо зробленої лоботомії. Хтось вирішив, що диктори матимуть кращий вигляд у яскравому біло-червоному клоунському гримі, ніж у своєму звичному кремовому тоні зі штучною помаранчевою засмагою. Їхні безглузді коментарі щодо дебільно змонтованих новинних репортажів нагадували якийсь дадаїзм у божевільній євангелічній формі.
Чомусь, у якийсь момент, коли Ріас не звертав особливої уваги, світ остаточно злетів зі своєї осі і через якесь іншопланетне втручання зробився ще менш притомним, ніж людина, що досягає горезвісного дна через хворобу, алкоголь чи наркотики.
Щось тицьнуло його під ребра, коли він, зіщулившись, схилився на підлокітник дивана. Він витягнув дешеву книжку 70-х у м’якій обкладинці, яку вчора вночі приніс у кишені.
Це був старий запліснявілий примірник, чиї сторінки нагадували легеневу тканину в бурих нікотинових плямах.
Обкладинка являла собою божевільну мішанину візерунків, усіх можливих варіантів зображення восьмикінечної зірки, на яку він удосталь надивився вчора у квартирі татка з малюком. Ріас був дещо здивований, побачивши, що автором книжки є сам стариган Перрі. На звороті книжки містилася його невеличка фотографія, на якій він скидався на якогось смертельно втомленого самозваного гуру східного містицизму течії Алана Воттса.[167]
Назва цієї науково-популярної белетристики була «Божевілля дзен: механістичний процес».
Значні фрагменти тексту були підкреслені дешевим синім чорнилом, але через важке похмілля Ріас ніяк не міг збагнути їхнього тонкого змісту, тож натомість він став дивитися коротку анотацію на звороті обкладинки, у якій було зазначено таке: