Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 198)

— Насправді міг, — спокійно відповів Страйк, далі крутячи вейп у руках, — бо коли ми познайомилися, вона вже була суїцидниця. Вже зробила кілька спроб.

Про це Робін знала з розмов із Ільзою, яка презирливо поділила численні Шарлоттині спроби вкоротити собі віку на дві категорії: вчинені задля маніпуляції та справжні. Однак Робін більше не могла некритично приймати думку Ільзи. Останній Шарлот-тин замах на власне життя виявився не порожнім жестом. Вона справді не хотіла більше жити — якщо тільки Страйк не візьме слухавку. Самогубство Керрі Кертіс Вудз, хоч Робін і знала, що та була спільницею дітовбивства, стало для неї раною, шрам від якої лишиться назавжди. Вона не уявляла, як це — знати, що ти міг би зупинити самогубство людини, яку кохав шістнадцять років.

— Корморане, я тобі дуже співчуваю, — повторила вона.

— Краще співчувай Амелії та її дітям, — відказав він. — Для мене це скінчено. Немає нічого мертвішого за мертве кохання.

Протягом шести років Робін мріяла дізнатися, що саме Страйк відчував до Шарлотти Кемпбелл, — жінки, від якої він пішов того самого дня, коли Робін прийшла до агенції як тимчасова секретарка. Шарлотта була найгрізнішою жінкою, яка стрічалася їй у житті: прекрасна, чарівна, а ще — Робін бачила докази цього — підступна та інколи дуже жорстока. Робін відчувала провину за своє кропітке збирання крихт будь-якої інформації про стосунки Страйка та Шарлотта, які іноді ронила Ільза. Здавалося, що, слухаючи та запам’ятовуючи, вона зраджує Страйка. Він завжди дуже ретельно охороняв ці стосунки, навіть коли деякі інші бар’єри впали і Страйк відверто назвав Робін своїм найкращим другом.

А Страйк тим часом розумів, що порушує клятву, яку приніс шість років тому, коли, не оговтавшись від розставання з жінкою, яку ще кохав, звернув увагу на привабливість нової секретарки майже водночас із тим, як помітив заручну каблучку в неї на пальці. Тоді він вирішив, що не піддасться спокусі легкого зближення з жінкою, з якою залюбки мав би роман, якби не та каблучка. Навіть коли його кохання до Шарлотти змаліло та збігло, лишивши по собі примарну оболонку жалості та роздратування, Страйк не зраджував цій стриманості, бо мимоволі його почуття до Робін ставали глибшими і складнішими, а тепер вона ще й не мала обручки на пальці, і він боявся зруйнувати найважливішу дружбу в своєму житті і розвалити бізнес, заради якого вони обоє принесли стільки жертв.

Але сьогодні, коли Шарлотти вже не було серед живих, а на Робін, можливо, чекала нова заручна каблучка, Страйкові було що сказати. Можливо, це просто фантазія чоловіка середніх літ — думати, ніби щось можна змінити — але бувають миті, коли потрібно взяти власну долю в свої руки. Тож він затягнувся нікотином, а тоді почав:

— Минулого року Шарлотта вмовляла мене знову почати стосунки. Я сказав, що жодна сила в світі не змусить мене виховувати дітей Яґо Росса. Це сталося після того, як ми — наша агенція — дізналися, що Яґо піднімає руку на старших доньок. Вона на це заявила, щоб я не хвилювався: в них буде спільна опіка. Іншими словам, вона рада була віддати йому дітей, якщо б я повернувся.

Я щойно передав їй докази, які допомогли б їй добитися безпеки для цих дітей через суд, а вона заявила, що віддасть їх тому покидьку і чекала, що я відповім: «О, супер. В сраку тих дітей. Пішли вип’ємо».

Страйк видихнув нікотинову пару. Робін тільки тепер зрозуміла, що затримала дихання.

— Кохання — це завжди трохи самообман, правда ж? — сказав Страйк, дивлячись, як дим піднімається до стелі. — Заповнюєш лакуни власними фантазіями. Малюєш людиною такою, якою хочеш її бачити. Але я детектив… хріновий, власне, детектив. Якби я тримався за факти… якби зробив це у перші двадцять чотири години нашого знайомства… я б пішов геть і навіть не оглядався.

— Тобі було дев’ятнадцять років, — нагадала Робін. — Стільки ж, скільки Віллу, коли він вперше почув промови Джонатана Вейса.

— Ха! Хочеш сказати, що я теж був у секті?

— Ні, хочу сказати… що треба пробачити тих, ким ми були, коли не мали нинішнього розуміння світу. Я так само вчинила з Метью. Точно так само. Заповнила лакуни фантазіями про те, яким хочу його бачити. Повірила у Високорівневу Істину, щоб пояснити брехню. «Насправді він не такий». «Він мав на увазі інше». І, Господи Боже, очевидні речі дивилися мені просто в обличчя — а я, нахрін, вийшла за нього заміж і пошкодувала про це за годину після того, як він надягнув мені на палець обручку.

Почувши ці слова, Страйк згадав, як увірвався на їхнє з Метью весілля у ту саму мить, коли Робін промовляла: «Так». Також він згадав, як вони з Робін обійнялися, коли він пішов зі святкування, а вона вибігла слідом, перервавши свій перший танець… і зрозумів, що вороття немає.

— То що Амелія хотіла? — спитала Робін, якій стало на це сміливості, адже Страйк щойно був із нею відвертий. — Вона не… вона ж не вважає, що це ти винний?

— Hi, — відказав Страйк. — Просто виконала останню волю сестри. Шарлотта лишила передсмертного листа, де просила мені дещо передати.

Побачивши переляк Робін, він усміхнувся.

— Все добре. Амелія його спалила. Та байдуже… я міг написати його сам… я сам сказав Амелії, які саме слова написала Шарлотта.

Робін боялася, що питати про це недоречно, але Страйк не став чекати на питання.

— Вона написала, що хоч я і вчинив з нею жахливо, вона досі мене кохає. Що одного дня я зрозумію, що втратив, що без неї я ніколи не буду по-справжньому щасливим. Що…

Колись Робін і Страйк уже сиділи в цьому офісі у темряві, напившись віскі, і він підступив до межі між дружбою та коханням небезпечно близько. Тоді він відчув відчайдушний фаталізм повітряного гімнаста, який зараз злетить у світло софітів, маючи під собою тільки чорну порожнечу, і так само почувався тепер.

— …знає, що я закоханий у тебе.

Крижане лезо шоку, електричний імпульс у мозок: Робін не могла повірити у щойно почуте до кінця. Секунди, що спливали, сповільнилися. Вона чекала, що Страйк додасть: «але то, звісно, її чиста злоба» — чи: «бо вона не розуміла, що чоловік і жінка можуть просто бути друзями»… чи якось пожартує. Але він не спробував знешкодити бомбу, яку щойно кинув, а просто дивився на неї.

А тоді Робін почула, як відчинилися скляні двері, і як Пат нерозбірливо, але радісно вітає когось своїм баритоном.

— Це Раян, — сказала Робін.

— Ясно, — відповів Страйк.

У стані замішання та шоку Робін підвелася, стискаючи в руках папку зі справою гравця у крикет, і відчинила двері кабінету.

— Вибач, — сказав затурканий Мерфі. — Бачила моє повідомлення? Пізно виїхав, зібрав усі затори.

— Нічого страшного, — відповіла Робін. — Я сама запізнилася.

— Привіт, — сказав Мерфі Страйкові, який вийшов до приймальні слідом за Робін. — Вітаю.

— З чим? — спитав Страйк.

— Зі справою церкви, — зі смішком відповів Мерфі. — А що, у вас уже якась нова сенсаційна історія?

— А, це, — відмахнувся Страйк, — Та! То Робін головним чином відзначилася.

Робін зняла з гачка куртку.

— Ну… до понеділка, — сказала вона Пат та Страйкові, якому не могла дивитися в очі.

— А це ти береш із собою? — спитав Мерфі, показуючи на папку у неї в руках.

— Ой… ні… вибач… — відповіла Робін, збентежившись. — Це я лишаю тут.

Вона поклала папку на стіл біля Пат.

— Па-па, — сказала вона і вийшла.

Страйк побачив, як зачинилися двері, і почув, як віддаляються металевими сходами здвоєні кроки.

— Така гарна пара, — замріяно мовила Пат.

— Поживемо — побачимо, — відповів Страйк.

Проігнорувавши швидкий проникливий погляд офісної менеджерки, він додав:

— Якщо буду потрібен, я в «Летючому коні».

Підхопивши свій піджак і залишену Робін папку, він вийшов геть. Час покаже, чи не скоїв він щойно дурницю, але Корморан Страйк вирішив, що час самому виконати настанову, яку він багато років тому намагався донести до Шарлотти. Щастя — це вибір, що часом вимагає зусиль, і йому вже давно настав час їх докласти.

Подяки

Моя найглибша вдячність моєму чудовому редактору (теж великому любителю сект) Девіду Шеллі. Я обіцяла тобі книгу про секту, — і вуаля, ось вона.

Величезна подяка Нітьї Рей за чудове співредагування і особливо за виловлені огріхи з цифрами і датами.

Моєму фантастичному агенту Нілу Блеру, який став одним із перших читачів цієї книжки, подяка за всю сумлінну працю, що ти робиш для мене, і за те, що ти такий чудовий друг.

Як завжди, дякую Ніккі Стоунгілл, Ребецці Солт та Марку Гатчинсону за нескінченну підтримку, мудрі поради і багато сміху.

Моя вдячність Ді Брукс, Саймону Брауну, Денні Кемерону, Анджелі Мілн, Россу Мілну, Фіоні Шепкотт та Кайсі Тієнсу: я кажу про це щоразу, але без вас цих книжок взагалі не було б.

І нарешті, Нілу Мюррею, який взагалі не зрадів книзі про секту, але тепер вважає «Стрімку могилу» найкращою в серії. Бачиш? Я завжди права — крім тим численних випадків, коли правий ти. Цьом!