Джоан Роулинг – Стрімка могила (страница 100)
— Так, «я могла це спинити», — відповів він.
— Як ти можеш пам’ятати конкретні слова, коли минуло стільки часу, — презирливо кинула Шеллі.
— Мовчи, жінко, — знову цитьнув на неї Леонард, уже не всміхаючись. — Можу, і скажу тобі, чому, — бо я їй на те сказав: «Ніщо на світі не спинить розривну течію». Отак я сказав. А вона тоді: «В житті більше не плаватиму», — щось таке, а я на те: «Та дурниці, чи ти дарма стільки медалей маєш», — а вона засміялася…
— Засміялася! — обурено підхопила Шеллі. — Засміялася, коли дитина загинула!
— …і почала мені рузповідати, що і де вигравала, а тоді ти прийшла з нужника, — сказав до Шеллі Леонард, — і сказала, що треба вертатися до Бетті, то ми й пішли. Але я точно знаю, що вона тренувалася на свіжому пувітрі, бо…
— Бо знов уявив її в мокрих трусах, — звернулася до аудиторії Шеллі, але ніхто не засміявся: всіх надто захопила розповідь Леонарда.
— …бо вона рузповідала про відкритий басейн. Я це запам’ятав. Ти на ту дівчину завжди нападала, — додав він, скоса дивлячись на дружину. — Не така вона погана, як ти малюєш.
— То була її провина, — відповіла невблаганна Шеллі, і двоє жінок на канапі забурмотіли, підтримуючи її. — Що за дурниця, — повести дитину, яка не вміє плавати, на пляж глупої ночі. Я в туалеті говорила з її тіткою, — додала вона, явно намагаючись зрівняти рахунок із Леонардом, який щойно отримав від Страйка стільки уваги, — і та погодилася, що винна дівчина, і пудякувала мені й Леонардові, що ми викликали берегову охурону, і ще сказала, що яке пулегшення, що все скінчилося. Балакала по-аристократськи, — розважливо додала вона, — але жіночка приємна.
— Це майже кінець, але маю ще кілька питань, — сказав Страйк, заглядаючи в свої нотатки, щоб нічого не пропустити. — Ви когось іще бачили на пляжі до приїзду поліції?
— Та ні, там нікого… — почала Шеллі, але Леонард перебив її: — Бачив. Бачив отого бігуна.
— А, так, був там один, — пробурчала Шеллі. — Але він взагалі не про те.
— Коли саме ви його бачили? — спитав Страйк.
— Пробіг повз нас, — відповів Леонард. — Майже одразу, як ми вийшли на пляж.
— Він біг до місця, де ви побачили Шері, чи від нього? — уточнив Страйк.
— Від нього, — відповів Леонард.
— Пам’ятаєте, як він виглядав?
— Здуровий такий, — відповів Леонард, — але темно було.
— Він був сам? Просто біг чи щось ніс?
— Та нічого не ніс, — відповів Леонард.
— Зважаючи на час, коли це сталося, він мав пробігти повз Шері та Дайю, коли вони ще були на березі? Чи коли вони вже ввійшли у воду?
Гітони перезирнулися.
— Друге, — відповів Леонард. — Десь за п’ять хвилин після того, як ми його пубачили, вуна вибігла з води з криком.
Страйк зробив помітку в записнику, а тоді спитав:
— Ви бачили поблизу якісь човни — до прибуття берегової охорони?
Гітони похитали головами.
— А фургон, коли ви до нього підійшли, був порожній?
— Так, пурожній і замкнений, — відповів Леонард.
— Ви не знаєте, як довго берегова охорона шукала тіло?
— Та кілька днів точно, — відповів Леонард.
— На дізнанні казали, що її затягнуло на дно, і там вуна за щось зачепилася, — сказала Шеллі. — Страшне, — додала вона, гладячи вуха своєї маленької болонки. — Як подумаю про це… ай, бідолашна дитина.
— Останнє питання, — сказав Страйк, — чи пам’ятає хтось інший випадок, коли біля пляжу втонула людина? Це було у 1988-му, — у жінки почалися судоми в воді неподалік від берега.
— Ану чекайте, — зі свистом мовив Джордж із канапи. — У вісімдесят восьмому? Я це пам’ятаю. Я там був!
Решта товариства здивовано розвернулася до нього.
Та-ак, — збуджено провадив Джордж, — якщо це та, що я думаю, то вуна теж була з маленькою дівчинкою!
— Схоже, що це та жінка, — відповів Страйк. — Потопельниця була на пляжі з чоловіком і донькою. Ви бачила, що саме сталося?
— Бачив, як хлоп з довгим вулоссям плигнув у море, а тоді вуни ще з іншим хлопом витягнули її на берег. Дитина кричала і плакала. Страшне діло. Перший хлоп їй робив штучне дихання до швидкої, але чув, що не пумогло, вона пумерла. В газеті писали. Епілепсія. Страшне діло!
— А до чого тут та інша дитина? — з цікавістю спитала Шеллі.
— Чоловік, чия дружина померла від судом у воді, був вітчимом Дайю, — відповів Страйк.
— Не може бути! — в один голос скрикнули Шеллі та Сюзі.
— Але сталося, — відповів Страйк, закриваючи записник.
— Оце так збі-іг, — мовила Шеллі, широко розкриваючи очі.
— І буває ж таке, правда? — погодився Страйк. — Що ж, гадаю, це все. Ви дуже допомогли, дякую. Ви не підкажете, як пройти на ту частину пляжу, де ви зустріли Шері?
— До кінця вулиці прямо, а там наліво, — показав Леонард. — Не пропустите: там і старе кафе, і стоянка ніде не ділися.
— А де… — почав Страйк, звертаючись до Джорджа, але той передбачив його питання.
— На тому самому місці, — відповів він, і троє жінок ахнули. — Точнісінько на тому самому місці.
63
«Ї Цзін», або «Книга Змін»
На те, щоб вирватися від Гітонів та їхніх друзів, у Страйка пішло ще двадцять хвилин. Він зробив це якомога люб’язніше на випадок, якщо виникне потреба знову з ними поговорити. Вийшовши за двері, він із полегшенням розслабив м’язи обличчя, спустився до кінця Ґарден-стріт і вийшов на еспланаду.
Небо було сіре та пласке, сонце, що намагалося пробитися крізь хмари, здавалося срібною плямою. Крокуючи променадом над пляжем, він дістав із кишені електронку. Хоч Страйк і втратив багато ваги порівняно з минулим роком, куксу все ще натирало, а м’язи у правому стегні були перенапружені. Нарешті він побачив ряд яток, які торгували кавою, бургерами та пляжними іграшками. Поруч була невелика стоянка.
Отже, це тут багато років тому Шері Ґіттінз припаркувала старий фургон із ферми і понесла Дайю до моря.
Солоний бриз щипав Страйкові утомлені очі. Він оперся на поруччя і вдивився у пляж. Хоч погода була кепська, темним піском, пересипаним округлою галькою — точно такою, як у стінах старої забудови містечка — бродили поодинокі відпочивальники. Серед обтесаних морем камінців квилили мартини, самі схожі на сірі уламки скель. Страйк не бачив ні водоростей, ні мушель, ні прапорців, які сповіщали про небезпеку; море здавалося цілком мирним, а його солоний запах у поєднанні з плюскотом хвиль, що ритмічно набігали на берег і тікали, тільки посилювали меланхолію, яку він старався не пускати в голову.
«Зберися».
Двоє людей втопилися тут із семирічним проміжком — двоє людей, пов’язаних із Джонатаном Вейсом. Що сказала заплакана Шері Леопарду Гітону? «Я могла це зупинити». Не «зупинити її», а «зупинити це». Що — «це»? Змову, про яку написав на стіні спальні Кевін Пірбрайт? І якщо змову, то чию?
Страйк не оминув увагою той факт, що троє свідків бачили, як Шері та Дайю поїхали з Чапмен-Фарм, а тоді ще одна зі свідків бачила, як Шері несла Дайю на пляж, а от у того, що сталося там, біля води, свідків не було. Ні Гітони, ні бігун (про якого в газетах не було жодного слова) нічого про це не знали. Про той критично важливий проміжок часу, коли Дайю зникла назавжди, світ знав лише з ніким не підтверджених слів Шері Ґіттінз та з міфів, накручених навколо постаті Утопленої пророчиці.
Було ще темно, коли вони спустилися до моря, міркував Страйк, дивлячись на пересипаний камінцями пляж. Може, Шері мала когось зустріти? Вона добре плавала: чи не було це частиною плану? Чи не могла Шері ввійти у темну воду з Дайю на плечах, щоб у морі передати її на човен, який чекав неподалік? А тоді та людина кудись забрала Дайю і, можливо, вбила і десь поховала, а Шері повернулася на берег і розіграла трагедію про випадкове утоплення? А може, Дайю ще десь живе під іншим іменем? Зрештою, викрадених дітей не обов’язково вбивають — дехто живе в неволі чи на вихованні у сім’ях, з якими не має кровного зв’язку.
А може, Шері довелося нести Дайю на пляж, бо в якийсь момент дитину приспали? На Чапмен-Фарм вона була жива й бадьора, махала людям, які бачила, як від’їхав фургон. Може, дорогою Шері дала Дайю напій з наркотиком («Там було таке, що всім малим налили якусь штуку, мабуть, наркотик», — писав Кевін Пірбрайт), і дівчинка втопилася не тому, що забрела у течію, а через те, що була не при тямі, а Шері тримала її під водою? І в такому разі плавальні таланти Шері були потрібні для того, щоб відтягнути тіло на глибину в надії, що там воно зникне навіки, і ніхто не зробить розтин?
А може, правда лежала десь посередині цих двох теорій? Тіло затягнули на човен, прив’язали щось важке і викинули там, де берегова охорона не стане шукати, бо течія мала б віднести Дайю в інший бік? Але якщо човен і справді чекав неподалік від темного пляжу, йому мало сильно пощастити, щоб не бути поміченим береговою охороною: за такий короткий час тільки велике та потужне судно встигло б забратися подалі, але в такому разі Гітони мали б почути гуркіт мотору серед досвітньої тиші.
Була, звісно, ще й інша можливість: що йшлося про чистий збіг двох трагічних випадковостей, що сталися в одному місці з семирічним проміжком.
Страйк дивився на безкраю масу води і думав про те, чи лишилося щось від Дайю у тих глибинах — начисто об’їдені кістки у путах риболовецької сітки, череп, який м’яко перекочується по дну, коли нагорі біснуються хвилі. А ті слова — «Я могла це зупинити» — тоді означали просто «я могла зупинити ту прогулянку на пляж, не слухати її».