Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 85)

Треба тримати дистанцію, але раз у раз тебе зачіпає якась людина, дошкуляє несправедливість: Леонора у в’язниці — бліда, заплакана; її збентежена й вразлива донька, яка одночасно втратила і батька, і матір. Робін повісила над столом малюнок Орландо, і весела червоногруда пташка дивилася на детектива і його помічницю, коли ті працювали над іншими справами,

і нагадувала, що кучерява дівчина з Ледброк-Грову і досі чекає, коли повернеться її мама.

Робін принаймні мала змістовне завдання, хоч і відчувала, що підводить Страйка. Два дні поспіль вона поверталася до офісу з порожнім пакетом для доказів. Детектив пояснив, що краще діяти обережно й відступати, якщо є хоч найменша підозра, що її можуть помітити і запам’ятати. Страйкові не хотілося казати відверто, наскільки вона прикметна, навіть коли золоте волосся сховане під шапку. Робін була дуже гарненька.

— Не знаю, чи треба аж так перестраховуватися,— сказала вона, до найменших дрібниць виконавши його інструкції.

— Робін, не забуваймо, з чим ми тут маємо справу,— різко відказав Страйк, у якого всередині заворушилася тривога.— Квайн не сам собі випустив кишки.

Почасти його страхи були дивно безформні. Звісно, Страйк боявся, що вбивця втече, що в хисткому павутинні справи, яке він плів, зяють великі дірки; цю справу було побудовано головно на його власних умовиводах, а потрібні були фізичні докази, які не зможуть відкинути поліція чи адвокати. Але мав Страйк і інші побоювання.

Він не любив прізвиська «Містик Боб», яким охрестив його Анстис, але нині Страйк мав беззаперечне відчуття, що наближається щось небезпечне — точно як тоді, коли вибухнув «вікінг», у якому вони їхали. Кажуть, то інтуїція — але Страйк знав, що насправді йдеться про читання непомітних знаків, підсвідоме встановлення зв’язку між фактами. З маси роз’єднаних доказів поставав чіткий образ убивці — яскравий і жахливий: одержимість і лють, розважливий і геніальний, але докорінно хворий розум.

Що довше Страйк триматиметься поблизу, що ближче підходитиме, що точніші питання ставитиме — то вищий шанс, що вбивця усвідомить загрозу.

Страйк був упевнений у своїй здатності передбачити напад і дати відсіч, але не міг спокійно думати про варіанти, які

можуть спасти на думку людині, яка вже продемонструвала любов до підступної й химерної жорстокості.

Полворт узяв відгул, відгул закінчився, але результатів не було.

— Та не хвилюйся, Діду,— казав він Страйкові по телефону. Як завше, безплідність докладених зусиль не знеохочувала Полворта, а тільки розпалювала азарт.— Я в понеділок скажу, що хворий. Зроблю ще спробу.

— Я не можу тебе про таке просити,— розхвилювався Страйк.— Там же їхати...

— Та я ж сам пропоную, невдячний ти вилупок на дерев’яній нозі.

— Пенні тебе уб’є. Як же похід по крамницях?

— А як же мій шанс утерти носа лондонській поліції? — заперечив Полворт, який не любив столицю і її мешканців давно й міцно.

— Ти справжній друг, Живчику.

Поклавши слухавку, Страйк побачив на обличчі Робін широку усмішку.

— Що смішного?

— «Живчик».

То була така старовинна шкільна балачка, так не в стилі Страйка.

— Все не так,— сказав Страйк. Він уже наполовину розказав історію про те, як Дейв Полворт піймав акулу на живця, аж тут задзвонив телефон: номер невідомий. Страйк узяв слухавку.

— Це Кемерон... е-е... Страйк?

— Слухаю.

— Це Джуд Грем. Сусідка Кет Кент. Вона вернулася,— радісно повідомив жіночий голос.

— Чудові новини! — озвався Страйк і показав Робін великий палець.

— Авжеж, ото вранці. Ще й не одна. Я поспитала, де вона була, але вона не каже,— розповідала сусідка.

Страйк згадав, що Джуд Грем вважає його журналістом.

— А хто з нею — чоловік, жінка?

— Дівка,— пожалкувала сусідка.— Така худа, чорнява, повсякчас біля Кет.

— Ви дуже допомогли, місіс Грем,— сказав Страйк.— Я... е-е... дещо покладу вам у пошту за клопіт.

— Дяка,— весело відповіла сусідка.— Дяка.

І поклала слухавку.

— Кет Кент повернулася додому,— сказав Страйк Робін.— Здається, з нею Піппа Міджлі.

— О,— мовила Робін, стараючись не шкіритися.— Гадаю, тепер ти жалкуєш, що хапав її за горло?

Страйк скрушно всміхнувся.

— Зі мною вони не говоритимуть,— сказав він.

— Ні,— погодилася Робін.

— Їм зручно, що Леонора за ґратами.

— Якби ти їм розказав свою теорію, вони могли б згодитися допомогти,— запропонувала Робін.

Страйк чухав підборіддя, дивлячись на Робін, але ніби не бачачи її.

— Не можна,— сказав він нарешті.— Якщо просочиться, що я копаю в тому напрямі, то я вважатиму за щастя, коли мені не встромлять ножа у спину якоїсь темної ночі.

— Ти жартуєш?

— Робін,— сказав Страйк, якому уривався терпець,— Квайна зв’язали і вительбушили.

Він сів на бильце дивана, яке не видавало таких звуків, як сидіння, але трохи зарипіло під його вагою, і сказав:

— Ти наче сподобалася Піппі Міджлі.

— Я все зроблю,— негайно зголосилася Робін.

— Не сама,— заперечив Страйк,— але, може, впустиш мене до них? Скажімо, сьогодні ввечері?

— Звісно! — зраділа Робін.

Встановили ж вони з Метью нові правила? Це вперше вона буде його випробовувати; але по телефон Робін потягнулася впевнено. Новину про те, що Робін не знає, коли буде вдома, Метью прийняв без ентузіазму, але й без заперечень.

О сьомій вечора, з усіх боків обговоривши тактику, яку будуть застосовувати, Страйк і Робін порізно вийшли в зимну ніч і рушили до Стаффорд-Крипс-гаузу; Робін випереджала Страйка на десять хвилин.

У дворі знову юрмилися підлітки, і Робін, на відміну від Страйка, вони не пропустили зі сторожкою повагою. Поки вона йшла до сходів, один хлопець витанцьовував перед нею спиною уперед, запрошував на вечірку, казав, що вона гарна, кепкував з її мовчання; його друзі в той час гукали до неї з-за спини, з темряви, відпускаючи коментарі щодо її вигляду ззаду. У сходовому колодязі насмішки переслідувача набули дивної лункості. Робін подумала, що хлопцеві років, може, сімнадцять.

— Мені треба нагору,— твердо сказала вона, коли малий розвалився поперек сходів, розвеселивши друзів, але її пробив піт. «Він просто дитина,— сказала вона собі.— І Страйк іде зразу за мною». Ця думка додала їй сміливості.

— Будь ласка, звільни дорогу,— звеліла вона.

Хлопець завагався, сказав щось сумнівне про її фігуру і посунувся. Робін майже очікувала, що він спробує її схопити, але малий просто поплентався до своїх, і всі разом вони почали кричати їй услід усілякі непристойності. Робін піднялася сходами і з полегшенням — ніхто не став її переслідувати — ступила на балкон, куди виходила квартира Кет Кент. Усередині горіло світло. Робін на мить завагалася, тоді зосередилася й подзвонила.

За кілька секунд двері сторожко прочинилися. За ними стояла середніх літ жінка з довгою рудою гривою.

— Кетрин?

— Так? — підозріло озвалася жінка.

— У мене для вас є дуже важлива інформація,— мовила Робін.— Вам треба це почути.

(«Не кажи, що хочеш з нею поговорити,— наставляв її Страйк,— чи що маєш питання. Треба все поставити так, ніби воно їй на користь. Якомога довше не кажи, хто ти; хай здається, що справа термінова, створи враження, що коли вона тебе відпустить, то не почує щось дуже важливе. Тобі треба зайти раніше, ніж вона щось уторопає. Називай її на ім’я. Встановлюй особистий зв’язок. Не мовчи»).

— Що? — спитала Кетрин Кент.

— Можна мені зайти? — спитала Робін.— Дуже холодно.

— Хто ви така?

— Кетрин, вам треба це почути.

— Хто ви?