Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 71)
— Я ще раз переглянула інтерв’ю з Майклом Фенкортом,— збуджено повідомила Робін,— і нарешті зрозуміла, що ти...
Страйк підніс руку, вимагаючи тиші, бо у вухо йому заговорила Леонора — не беземоційна, як зазвичай, а стривожена й розгублена.
«Корморане, мене, чорт забирай, арештували. Не знаю за що — не кажуть. Повезли до відділка. Чекають на адвоката чи що. Не знаю, що робити. Орландо з Едною, не знаю... Власне, я оце тут...»
Ще кілька секунд тиші, й повідомлення обірвалося.
— Чорт! — крикнув Страйк так голосно, що Робін аж підскочила.— Чорт!
— Що сталося?
— Леонору арештували — але чому вона дзвонить мені, а не Ільзі? Чорт...
Він набрав Ільзу Герберт, почекав.
— Привіт, Корме...
— Леонору Квайн арештували.
— Що? — скрикнула Ільза.— За що? Не через ту закривавлену ганчірку в коморі?
— Можливо, вони мають ще щось.
(«У Кет є докази...»)
— Корме, де вона?
— У відділку... мабуть, у Кілбурні, то найближче.
— Ісусе Христе, а мені вона чому не подзвонила?
— Хтозна. Вона щось казала, ніби чекають на адвоката...
— Мені ніхто не дзвонив... Господи Боже, та що вона собі думає? Чому не сказала їм моє ім’я? Корме, я негайно виїжджаю, скину інші справи на когось. Мені тут дехто завинив...
Страйк почув якийсь стукіт, далекі голоси, швидкі Ільзині кроки.
— Подзвони мені, коли знатимеш, що діється,— попросив він.
— Це може бути нескоро.
— Нічого. Дзвони.
Ільза поклала слухавку. Страйк розвернувся до нажаханої Робін.
— О ні,— видихнула вона.
— Я дзвоню Анстису,— мовив Страйк, знову клацаючи кнопками телефону. Але давній друг був налаштований не надто люб’язно.
— Бобе, я попереджав, я казав, що так буде. То вона зробила, друже.
— Що в тебе на неї є? — спитав Страйк.
— Не можу тобі сказати, Бобе, вибач.
— То щось від Кетрин Кент?
— Не можу сказати, друже.
Не відповідаючи на буденні добрі побажання Анстиса, Страйк поклав слухавку.
— Телепень! — вигукнув він.— Бісів телепень!
Леонора тепер була десь, куди він не міг додзвонитися. Страйк непокоївся: як сприймуть ті, хто її допитуватиме, ту непривітну мову, ту ворожість до поліції? Він майже чув, як Леонора нарікає, що Орландо сама, питає, коли її повернуть до доньки, ремствує, що поліція втрутилася у звичний хід її жалюгідного існування. Страйк боявся через відсутність у неї інстинкту самозбереження; хотів, щоб поруч чимшвидше була Ільза, поки Леонора не почне наївно розповідати про недбале ставлення чоловіка, про його подружок, поки не виголосить підозрілу, майже неймовірну заяву, що не читала чоловікових книжок до справжніх обкладинок, поки не почне пояснювати, що взяла й забула про другий будинок, у якому кілька тижнів гнили рештки її чоловіка.
П’ята година вечора; від Ільзи так і не було новин. Поглядаючи на темне небо, на снігопад, Страйк наполіг, що Робін має йти додому.
— Але ж ти подзвониш, коли будуть новини? — просила вона, вдягаючи тренч і обертаючи навколо шиї товстий вовняний шарф.
— Обов’язково,— запевнив Страйк.
Але Ільза подзвонила йому аж о шостій тридцять.
— Гірше й бути не могло,— були її перші слова; голос утомлений, замучений.— Вони мають докази, що зі спільної кредитки Квайнів придбали захисний комбінезон, гумові чоботи, рукавички й мотузки. Їх купили в інтернеті й заплатили «візою». І ще паранджу купили.
— Та ти жартуєш.
— Не жартую. Знаю, ти вважаєш її невинного...
— Вважаю,— відповів Страйк, чітко даючи зрозуміти, що не хоче слухати переконувань у протилежному.
— Добре,— втомлено відповіла Ільза,— хай буде по-твоєму, але скажу тобі так: Леонора собі геть не допомагає. Вона страшенно агресивна, заявляє, що то все Квайн сам купив. Паранджа, Господи... Мотузки, що купили з цієї картки, ті самі, якими було зв’язане тіло. Леонору спитали, нащо Квайн міг купити паранджу чи пластиковий комбінезон для захисту від хімікатів, а вона їм: «А я в біса знаю?» Що не речення, то питання, коли її відпустять додому до доньки; вона просто не розуміє, що сталося. Всі речі придбали півроку тому і відіслали в будинок на Тальгарт-роуд — більш спланованим воно б видавалося, тільки якби знайшли написаний її власною рукою план. Леонора стверджує, що не знала, коли Квайн збирався дописати книжку, але той твій Анстис...
— А він там, так?
— Так, провадить допит. Питав, чи дійсно вона думає, що хтось повірить, ніби Квайн не розповідав про свою творчість. Вона на те: «Я не дуже слухаю». «Тобто він говорить про свої сюжети?» Питали-питали, старалися її виснажити, й от нарешті Леонора каже: «Ну, він щось говорив про шовкопряда, що його живцем варять». Цього вистачило, щоб Анстис вирішив, що вона повсякчас брехала і знала весь сюжет. О, і ще в садку знайшли свіжоскопану землю.
— Готовий битися об заклад, що вони знайдуть труп кота на ім’я містер Каведлик,— загарчав Страйк.
— Анстиса це не зупинить,— передрекла Ільза.— Корме, він абсолютно впевнений, що це вона. Вони мають право протримати її до одинадцятої ранку, і я цілком упевнена, що їй висунуть обвинувачення.
— Замало доказів,— затято заперечив Страйк.— Де аналіз ДНК? Де свідки?
— Корме, оце й проблема — свідків немає, даних немає, а картковий рахунок говорить сам за себе. Слухай, я на твоєму боці,— терпляче додала Ільза.— Хочеш мою чесну думку? Анстис іде ва-банк, сподівається, що якось викрутиться. Гадаю, він відчуває тиск із боку зацікавленої преси. І коли вже зовсім чесно, він переймається, що тут ще ти нишпориш, і хоче перехопити ініціативу.
Страйк застогнав.
— Де вони взяли картковий рахунок піврічної давнини? Аж так довго довелося копатися у знахідках з кабінету?
— Ні,— відповіла Ільза.— Рахунок був зі зворотного боку одного з малюнків Квайнової доньки. Кілька місяців тому донька, вочевидь, подарувала його подрузі, а подруга сьогодні рано-
вранці принесла його до поліції і сказала, що от тільки тепер глянула на зворот і зрозуміла, що там... Що-що ти сказав?
— Нічого,— зітхнув Страйк.
— Ніби «Ташкент»?
— Майже. Ільзо, ти собі йди... дякую тобі за все.
Кілька секунд Страйк просто сидів собі, мовчазний і розгублений.
— Бляха,— тихо сказав він темному офісу.
Він знав, як це сталося. Піппа Міджлі, охоплена параноєю та істерикою, вирішила, що Леонора найняла Страйка, щоб повісити вбивство на когось іншого; просто з його офісу вона побігла до Кетрин Кент. Піппа зізналася, що розкрила брехню Кетрин, яка буцімто не читала «Бомбікса Морі», і закликала її використати докази проти Леонори. Тож Кетрин Кент зірвала малюнок доньки свого коханця (Страйк гадав, що він висів на холодильнику на магніті) й побігла до відділку.
— Бляха,— повторив він уже гучніше і набрав номер Робін.
39
I am so well acquainted with despair,
I know not how to hope...
Thomas Dekker and Thomas Middleton, The Honest Whore[45]
Як і передрекла її адвокатка, наступного ранку об одинадцятій годині Леонорі Квайн висунули звинувачення в убивстві чоловіка. Страйка і Робін попередили телефонним дзвінком, і от вони спостерігали, як новини розповзалися інтернетом; хвилина по хвилині тексти множилися, мов колонія бактерій. На одинадцяту тридцять «Сан» уже видала про Леонору статтю під заголовком «Нова Роуз Вест, учениця м’ясника».
Журналісти заходилися збирати свідчення про подружню нездібність Квайна. Часті зникнення пов’язали зі стосунками з іншими жінками, сексуальні мотиви в його книжках розібрали й прикрасили. Кетрин Кент вистежили, перестріли на порозі, сфотографували і почепили ярлик: «Рудокоса й пишнотіла Квайнова коханка, авторка еротичної прози».