Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 66)

— Він пропонував вас намалювати? — спитав Страйк.

— О Господи, та ні,— відповів Вальдгрейв.— Мені Джо Норт казав... б’гато років тому. О!

Він привернув увагу сомельє.

— Мені ще келих отого, б’дь ласка.

Страйк був вдячний, що хоч не пляшку.

— Даруйте, сер, але ми не розливаємо це...

— То щось інше. Червоне. Що завгодно. Так, це було багато років тому,— повернувся до оповіді Вальдгрейв, коли сомельє пішов.— Ден просив Джо позувати для нього; Джо послав його к бісу. Всі це знають вже б’гато років.

Він відкинувся на стільці, знову врізавшись у ту саму пишну пані, яка, на жаль, тепер їла суп. Страйк дивився, як її розлючений супутник кличе офіціанта і скаржиться. Офіціант нахилився до Вальдгрейва і мовив вибачливим, але твердим тоном:

— Ви не проти трохи посунутися, сер? Пані за вами...

— Вибачте, вибачте...

Вальдгрейв підтягнув стільця ближче до Страйка, поклав лікті на стіл, відкинув з очей скуйовджену чуприну й гучно повідомив:

— Голова в дупі.

— У кого? — поцікавився Страйк і не без жалю доїв найкращий обід за довгий час.

— У Дена. Йому видавництво на тарілочці принесли... все життя мов кіт на печі... хай живе в себе в селі й малює свого слугу, коли так хоче... А з мене досить! Засную свою вл... власну компанію, чорт забирай!

У Вальдгрейва задзвонив мобільний. Шукав його редактор довгенько. Уважно вдивився в номер на екрані й лише тоді відповів.

— Що таке, Джо-Джо?

У ресторані було гамірно, але Страйк почув відповідь: з того боку пронизливо верещали. Вальдгрейв набрав нажаханого вигляду.

— Джо-Джо? Що?..

Але тут м’яке, приязне обличчя так змінилося, що Страйк ледь повірив власним очам. На шиї у Вальдгрейва набрякли вени, губи розтягнулися в потворний вищир.

— Пішла ти! — закричав він; гучний голос долетів до всіх столиків навколо, і п’ятдесят голів рвучко підвелося, розмови припинилися.— Не смій мені дзвонити з номера Джо-Джо! Ні, буха ти курво — чуєш! — я п’ю, бо, щоб тебе, на тобі жонатий! Ось чому!

Пишна пані за сусіднім столиком обурено розвернулася. Офіціанти супились; один настільки забувся, що так і завмер, не донісши йоркширський пудинг до тарілки японського бізнесмена. Славний джентльменський клуб, понад сумнів, бачив чимало п’яних скандалів, але все одно це шокувало — тут, серед панелей темного дерева, скляних люстр і списків страв, де все було таке чепурно-британське, спокійне, статечне.

— Ну і хто в цьому, бляха, винен? — горлав Вальдгрейв.

Він схопився на ноги, знову зачепивши свою бідолашну сусідку, але цього разу її супутник не скаржився. В ресторані запала мовчанка. Вальдгрейв, у якого запліталися ноги, простував геть, набравшись від пляшки з третиною вина, і лаявся в телефон, а Страйк, який лишився за столом, з веселим подивом виявив у собі трохи осуду до чоловіка, який не вміє пити.

— Рахунок, будь ласка,— звернувся він до найближчого офіціанта, який роззявляв рота. Страйк трохи засмутився, що не встиг скуштувати пудинг з родзинками, який бачив у списку страв, але треба було наздогнати Вальдгрейва.

Гості ресторану стиха гомоніли і поглядали на нього скоса. Страйк заплатив, підвівся і, спираючись на ціпок, пішов слідом за Вальдгрейвом, що так незугарно покинув ресторан. З обурення на обличчі метрдотеля і криків Вальдгрейва, які лунали просто з-за дверей, Страйк виснував, що редактора довелося просити залишити приміщення.

Вальдгрейва він виявив ліворуч від дверей, де той притулився до холодної стіни. Навколо густо падав сніг, хрумтів на тротуарах, перехожі були замотані по вуха. Поза величним інтер’єром Вальдгрейв уже не скидався на дещо обшарпаного інтелектуала. П’яний, брудний, у пом’ятому одязі, він лаявся в телефон, якого не було видно у великій долоні, й скидався на душевнохворого безхатька.

— ...не я винен, сука ти тупа! То хіба я написав ту бридоту? Хіба я?.. От і говори з нею, ага?.. А якщо не ти, то я... Ану не погрожуй мені, хвойда ти кислоока... якби ти ото ноги не розсувала... так, ти чула, що я кажу!..

Вальдгрейв помітив Страйка. Кілька секунд витріщався на нього, тоді обірвав дзвінок. Мобільний вислизнув з його незграбних пальців просто на засніжену долівку.

— Чорт,— буркнув Джері Вальдгрейв.

Вовк знову перекинувся на вівцю. Голими пальцями Вальдгрейв почав видобувати телефон зі сльоти на тротуарі, й тут з нього злетіли окуляри. Страйк підняв їх.

— Дякую. Дякую. Вибачте за це. Вибачте...

Коли редактор повернув окуляри на перенісся, Страйк побачив на його пухких щоках сльози. Сховавши тріснутий мобільний у кишеню, він з відчаєм розвернувся до детектива.

Ж’ття мені зламала,— повідомив Вальдгрейв.— Клята книжка. А я собі думав, що Оуен... що в нього хоч одне було святе. Батько й донька. Святе...

Махнувши рукою, Вальдгрейв розвернувся і пішов геть, заплітаючи ногами, дуже п’яний. Детектив здогадався, що перед зустріччю він випив принаймні ще одну пляшку. Йти за ним сенсу не було.

Дивлячись, як Вальдгрейв розчиняється у віхолі, між навантажених різдвяними закупами людей і засніжених тротуарів, Страйк пригадав руку, що грубо схопила доньку за плече, строгий чоловічий голос, сердитий дівочий: «Мама он уже біля нього, краще б її хапав!»

Страйк підняв комір пальта і подумав: тепер він розуміє, на що натякали всі ті речі: і карлиця в закривавленому мішку, і роги в Різника на голові, і — найжорстокіша деталь — спроба втопити карлицю.

37

...when I am provok’d to fury, I cannot incorporate with patience and reason.

William Congreve, The Double-Dealer[43]

До офісу Страйк ішов під брудно-сріблястим небом, важко пересуваючи ноги в снігових заметах, які все росли — ще й досі сніжило рясно. Хоча пив він тільки воду, почувався трохи п’яним від доброї поживної їжі, що навіяла хибне відчуття добробуту — яке Вальдгрейв, мабуть, загубив ранком, коли пиячив у офісі. Прогулянка від «Симпсона» на Стренді до протятого протягами маленького офісу на Денмарк-стріт у тренованої, здорової дорослої людини забрала б зо чверть години. Натруджене коліно Страйка і досі боліло, але він щойно витратив на один обід цілий тижневий бюджет на харчі. Закуривши, він покульгав крізь пронизливий холод, сховавши голову в плечі від снігу і намагаючись уявити, що там Робін дізналася у книгарні «Бридлінгтон».

Проходячи повз колонаду театру «Ліцеум», Страйк міркував над тим фактом, що Денієл Чард уважає, ніби це Джері Вальдгрейв допоміг Квайнові написати книжку, а сам Вальдгрейв переконаний, що то Елізабет Тассел тиснула на Квайнові образи, аж поки ті не прорвалися в друковане слово. Може, думав він, то вони самі так переносили образи? Страшна смерть Квайна відібрала в Чарда й Вальдгрейва справжнього винуватця — то що, тепер вони шукали живих офірних цапів, щоб було на кому зірватися? Чи вони дійсно виявили в «Бомбіксі Морі» чужинний вплив?

Червоногарячий фасад «Карети й коней» на Веллінгтон-стріт манив: Страйк підходив ближче, важко спираючись на ціпок, потерпаючи від болю у коліні, і мріяв про тепло, пиво, зручний стільчик... але то будуть треті відвідини пабу за тиждень... не можна набувати таких звичок. Джері Вальдгрейв — добрий приклад наслідків, до яких може призвести така поведінка...

Він не стримався і кинув заздрісний погляд у вікно — на вогні, відбиті в мідних пивних кранах, і на веселих чоловіків з необтяженим турботами розумом...

І краєм ока помітив її. Висока, зігнута, в чорному пальті, руки в кишенях: його переслідувачка й суботня майже-нападниця поспішала за ним крізь сніг.

Страйк не сповільнив кроків, не озирнувся. Цього разу він не в іграшки грався; він не буде спинятися, щоб випробувати її аматорське стеження, не дасть зрозуміти, що побачив її. Він простував уперед, не обертаючись, і тільки чоловік чи жінка, так само обізнані у протидії стеженню, помітили б ніби буденні погляди, що їх Страйк кидав на зручно розміщенні вітрини та блискучі мідні таблички на дверях; тільки обізнана людина відзначила б гіпер-уважність, замасковану під недбальство.

Більшість убивць — незграбні аматори; так їх і ловлять. Ця наполегливість після суботньої поразки вказувала на чималу необачність, і саме на неї розраховував Страйк, простуючи вздовж Веллінгтон-стріт і буцімто не помічаючи жінки з ножем у кишені. Коли він переходив Рассел-стріт, переслідувачка зникла з очей, прикинувшись, що звертає на вулицю маркіза Англсі, але скоро з’явилася знову, ховаючись між колонами офісної будівлі, чекаючи в одвірках, щоб дати «жертві» просунутися вперед.

Страйк заледве відчував біль у коліні. Він перетворився на шість із гаком футів сконцентрованої енергії. Цього разу нападниця не має переваг; зненацька вона його не заскочить. Якщо вона взагалі мала план, то полягав він, мабуть, у тому, щоб скористатися першою-ліпшою нагодою. Завдання Страйка полягало в тому, щоб дати нападниці нагоду, яку не можна проґавити, але не дати нею скористатися.

Позаду лишилася Королівська опера з її класичним портиком, колонами та статуями; на Енделл-стріт переслідувачка зайшла в телефонну будку й вийшла звідти, вочевидь, збираючи сміливість і перевіряючи, що «жертва» точно її не бачить. Страйк простував собі в тому самому темпі, не зводячи очей з вулиці попереду. Ось нападниця набралася впевненості, вийшла на залюднений тротуар, простуючи між перехожими з пакетами й сумками; вулиця звужувалася, і дівчина підходила все ближче, то ховаючись в одвірках, то виринаючи.