Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 41)
...дивну інтрижку зі старшим сином Джонні Рокбі...
...старшим сином Джо...
Рвучко й рефлекторно Страйк згорнув журнал і кинув у сміття.
Шістнадцять років — то разом, то нарізно. Шістнадцять років тортур, божевілля і подеколи екстазу. А тоді — після всіх тих разів, коли вона його кидала й кидалася в обійми інших чоловіків так, як інша жінка кинулася б на залізничні рейки,— пішов він. І тим самим перетнув рубікон, який годі було пробачити, бо завжди велося так, що це Страйк був непорушний, мов скеля, від нього треба було йти і до нього повертатися; це він не сахався, він не здавався. Та в ніч, коли Страйк виклав перед Шарлоттою всю її брехню про дитину в її лоні, а вона влаштувала гнівну істерику, гора зсунулася з місця і вийшла у двері; услід Страйкові полетіла попільничка.
Під його оком ще чорнів синець, коли Шарлотта оголосила про заручини з Россом. На це знадобилося три тижні — бо тільки так Шарлотта уміла реагувати на біль: вражати нападника якомога дошкульніше, не думаючи про наслідки для самої себе. І Страйк кістьми відчував — хай друзі могли сприйняти це за гординю,— що і ці світлини в «Татлері», і розрив стосунків такими словами, які образять його найбільше (він легко уявляв, як Шарлотта повідомляє світському журналу: «Та то син Джонні Рокбі»), і цей проклятущий замок Крой... все, все це було зроблено з тим, щоб йому дошкулити, щоб він дивився й бачив, щоб жалкував, жалкував. Шарлотта знала, що Росс за один; вона розповідала Страйкові про ледь прихований алкоголізм і жорстокість, які обговорювали блакитнокровні пліткарі, тримаючи її в курсі подій. Вона жартувала, що легко відбулася. Сміялася.
Самоспалення в бальній сукні. «Дивись, як я горю, Блуї». Десять днів до весілля; і коли Страйк може бути певний чогось у своєму житті, то зараз він був певний: якщо подзвонити Шарлотті й запропонувати втекти з ним — після всіх тих огидних сцен, після всіх слів ненависті, що вона йому сказала, після брехні, плутанини, тонн важкого минулого, що переламали врешті-решт хребта їхнім стосункам,— Шарлотта скаже «так». Утеча була суттю її життя, і тікала вона до нього — бо тут була і свобода, і безпека; раз у раз вона повторювала Страйкові після сварок, які б убили обох, якби душевні рани кровили: «Ти потрібен мені. Ти для мене все, ти ж знаєш. Блуї, я тільки з тобою почуваюся в безпеці...»
Страйк почув, як відчинилися й зачинилися скляні двері на сходи: знайомі звуки появи Робін, яка приходить на роботу, знімає пальто, наповнює чайник.
Робота завжди була його порятунком. Шарлотту бісила його здатність перемикатися — від божевільних сцен і скандалів, від сліз, умовлянь і погроз до повного занурення у справу. Жодного разу вона не змогла завадити йому надягнути форму, не змогла спинити, коли він ішов на роботу, не змусила облишити розслідування. Шарлотта ненавиділа його зосередженість, його відданість армії, його здатність відгородитися від неї: це була зрада, зречення.
І нині, цього холодного зимового ранку, Страйк сидів у своєму кабінеті, маючи поруч у смітті її фото, і прагнув наказів, справи десь далеко, вимушеного перебування на іншому континенті. Він не хотів ходити за невірними чоловіками й коханками чи розбирати дрібні конфлікти сумнівного ділка. Лише один предмет завжди дорівнювався до захвату, який вселяла в нього Шарлотта: неприродна смерть.
— Доброго ранку,— привітався він, кульгаючи до приймальні, де Робін готувала два горнятка чаю.— Чай п’ємо швиденько. Час іти.
— Куди? — здивувалася Робін.
По шибках сповзала сльота. Робін досі відчувала пекучий холод на щоках після того, як бігла тротуаром, мріючи потрапити в приміщення.
— Розслідувати справу Квайна.
То була брехня. Вся влада в цьому питанні належала поліції; що він міг зробити, чого поліція не зробила б краще? Та все ж Страйк кістками відчував, що Анстису не стане чуття на все дивне й збочене, з чим треба розібратися, щоб знайти вбивцю.
— До тебе о десятій прийде Керолайн Інглез.
— Чорт. Доведеться їй відмовити. Справа в тім, що, на думку експертів, Квайн помер незабаром після зникнення.
Страйк зробив великий ковток гарячого міцного чаю. Таким цілеспрямованим та енергійним Робін його давно не бачила.
— Таким чином, у фокусі уваги ті люди, які могли прочитати рукопис першими. Я хочу дізнатися, де вони всі живуть, а ще — чи живуть вони самі. Дізнатися, наскільки легко вони могли б ходити туди-сюди з повною торбою нутрощів. Чи мають вони місце, де можна сховати чи спалити докази.
Небагато, але сьогодні Страйк більше нічого не зміг би зробити — а бажання діяти аж пекло.
— Підеш зі мною,— додав він.— Тобі такі штуки добре вдаються.
— Буду в тебе за Ватсона? — спитала Робін з удаваною байдужістю. Образа, яку вона винесла вчора з «Кембриджа», ще не минулася.— Інформацію про їхні помешкання можна знайти в інтернеті. Подивитися на гугл-картах.
— Так, гарна ідея,— погодився Страйк.— Нащо оглядати місце, коли можна швиденько подивитися торішні фото?
Робін це зачепило.
— Та я більш ніж щаслива...— почала вона.
— Добре. Тоді я скасовую зустріч з Інглез. Знайди в інтернеті адреси Крістіана Фішера, Елізабет Тассел, Денієла Чарда й Майкла Фенкорта. Потім сходимо до Клемент-Аттлі-корту і ще раз його оглянемо: чи є там можливість заховати докази; у темряві мені здалося, що там вистачає кущів і смітників... О, і зателефонуй до книгарні «Бридлінгтон» у Патні. Треба поговорити з дідом, який каже, що восьмого числа бачив Квайна.
Страйк повернувся до кабінету, а Робін сіла за комп’ютер. З шарфа, який вона щойно повісила, крапотіла на підлогу крижана вода, але їй було байдуже. Думки про понівечене тіло Квайна жахали Робін, але нею володіла потреба (прихована від Метью, мов брудний секрет) дізнатися більше, дізнатися все.
І її лютило те, що Страйк — який мав би зрозуміти — не бачив у ній того, що так яскраво палало в ньому самому.
25
Виходили з офісу під раптовим пухнастим снігопадом. Робін мала на мобільному різноманітні адреси, добуті з інтернет-довідника. Страйк хотів спершу зазирнути на Тальгарт-роуд, тож Робін перелічила йому знахідки просто в метро, де вони їхали стоячи, бо був кінець години пік, і вагони були повні, хоч і не переповнені. Запах мокрої вовни, грязюки й гортексу наповнював ніздрі, а вони з Робін хиталися, тримаючись за один поручень разом з трійцею нещасних італійців з рюкзаками.
— Старий з книгарні поїхав у відпустку,— повідомила вона Страйкові.— Повернеться наступного понеділка.
— Гаразд, залишмо це до того часу. А що наші підозрювані?
Робін звела брову, почувши слово «підозрювані», але відповіла:
— Крістіан Фішер мешкає в Кемдені з жінкою тридцяти двох років — подружка, як гадаєш?
— Мабуть,— погодився Страйк.— Це незручно... нашому вбивці потрібні були спокій і самота, щоб позбутися закривавленого одягу, не кажучи про цілий стоун людських нутрощів. Я шукаю місце, де можна вийти й зайти непомітно.
— Я подивилася фото вулиць у «Гуглі»,— сказала Робін з тінню зухвальства.— У тієї квартири спільний вхід ще з трьома.
— Та й від Тальгарт-роуд їхати далеченько.
— Але ж ти не думаєш, що це дійсно зробив Крістіан Фішер? — спитала Робін.
— Малоймовірно,— визнав Страйк.— Квайна він ледве знав, у книжці його немає... навряд.
Вони вийшли на «Голборні», де Робін тактовно сповільнила кроки і нічого не сказала ані про кульгання Страйка, ані про те, як він допомагав собі руками, піднімаючись.
— А що Елізабет Тассел? — на ходу спитав він.
— Фулгем-Пелес-роуд. Живе сама.
— Добре,— кивнув Страйк.— Поїдемо поглянемо, чи нема в неї свіжоскопаних клумб.
— Хіба поліція цим не займається? — спитала Робін.
Страйк насупився. Він чудово розумів, що є шакалом на периферії розслідування, який крадеться за левами, сподіваючись, що ті лишать якусь кісточку.
— Можливо,— відповів він,— а можливо, й ні. Анстис гадає, що це зробила Леонора, а він важко змінює думку; я його знаю, працювали разом в Афганістані. Щодо Леонори,— додав Страйк буденно,— то Анстис дізнався, що вона працювала у м’ясника.
— От бляха,— сказала Робін.
Страйк усміхнувся. У стресові моменти вона починала говорити з виразним йоркширським акцентом.
На лінії «Пікадиллі» зайшли в не такий повний поїзд у бік «Беронз-корту»; Страйк з полегшенням сів.
— Джері Вальдгрейв живе з дружиною, так? — спитав він у Робін.
— Так, якщо ім’я дружини — Фенелла. На Гезлітт-роуд у Кенсингтоні. У квартирі внизу там проживає ще якась Джоанна Вальдгрейв...
— То донька,— пояснив Страйк.— Письменниця-початківиця, була на вечірці в «Ропер-Чарді». А Денієл Чард?
— На Сассекс-стріт у Пімлімо, разом з парою на ім’я Неніта й Менні Рамоси...
— Схоже, прислуга...
— ...і ще має нерухомість у Девоні: Тайтбарн-гауз.
— Де, вочевидь, і застряг через поламану ногу.
— Фенкорта в довіднику немає,— закінчила Робін,— але про нього в інтернеті повно біографічних даних. Він має будинок єлизаветинської доби під Чу-Магною — Ензор-корт.
— Під Чу-Магною?
— Це в Сомерсеті. Мешкає там з третьою дружиною.
— Далеченько,— дещо засмутився Страйк.— І нема ніякого парубоцького барлогу, де він міг би заховати нутрощі в морозилку?