Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 25)

«Немає його там»,— пролунав у голові Леонорин голос.

Але іншим варіантом було повернення на Денмарк-стріт, де він слухатиме, як дощ періщить по криво підігнаному вікну біля ліжка під самим дахом, а зовсім поруч, у коробках на сходах, лежать альбоми з купою фотографій Шарлотти...

Краще рухатися, працювати, думати про чужі проблеми...

Зморгуючи дощ, Страйк звів очі на будинки, повз які проходив, і боковим зором відзначив постать, яка йшла ярдів за двадцять позаду. Темна куртка була безформна, але через швидкі короткі кроки складалося враження, що то жінка чи дівчина.

Тепер Страйк помітив у її ході й щось дивне, неприродне. В ній не було самозаглибленості самотнього пішохода в холодний дощовий день. Голову дівчина опустила не для того, щоб захистися від стихії, і простувала зі стабільною швидкістю не тому, що прагнула дістатися кудись. Час до часу вона ніби й трохи, але помітно для Страйка пришвидшувала чи сповільнювала кроки, і сховане під каптуром обличчя то відкривалося дошкульному дощу, то знову зникало в тіні. Дівчина намагалася не втратити Страйка з поля зору.

Що там сказала Леонора під час першої зустрічі?

«Мені ще здається, що за мною слідкують. Висока темна дівчина з такими круглими плечима».

Страйк задля експерименту трохи прискорив крок, тоді сповільнив. Відстань між ними не змінювалася; обличчя дівчини — блідо-рожева пляма — виринало з тіні частіше: вона видивлялася, де Страйк.

Досвіду стеження за людьми вона явно не мала. Страйк, експерт у цій справі, пішов би протилежним боком вулиці, вдаючи, що розмовляє по мобільному; приховав би уважну зацікавленість у конкретному об’єкті...

Задля розваги він прикинувся, ніби раптом завагався, засумнівався, чи туди йде, куди треба. Заскочена зненацька, темна фігура завмерла на місці. Страйк знову пішов уперед і за кілька секунд почув відлуння її кроків від мокрого тротуару. Дівчина була настільки наївна, що навіть не зрозуміла, що її помітили.

Попереду завиднілася станція «Вестбурн-парк»: довга низька будівля з золотистої цегли. Там він з нею і зустрінеться: спитає, котра година, роздивиться обличчя.

Завернувши на станцію, Страйк швидко став до стіни біля входу, де можна було непоміченим дочекатися її.

За тридцять секунд він зауважив високу темну постать, що біжка наближалася до станції серед блиску зливи; руки вона тримала в кишенях і явно боялася, що проґавила Страйка, що він уже в поїзді.

Страйк зробив швидкий упевнений крок до дверей, щоб зустріти її лицем до лиця — і тут штучна нога поїхала на мокрих кахлях.

— Чорт!

Незграбно присівши раз, другий, він втратив рівновагу й упав; за довгі, ніби у сповільненій зйомці, секунди, поки його тіло не торкнулося брудної мокрої підлоги, а пакет з віскі не вдарив боляче по наявній нозі, Страйк устиг побачити, як силует дівчини за дверима завмирає, а тоді вона зникає, мов сполохана лань.

— Прокляття,— видихнув він, лежачи на підлозі. Люди біля автоматів з квитками дивилися на нього. Падаючи, Страйк знову підвернув ногу; відчуття було таке, ніби щось порвав; коліно, яке тільки трохи нило, зараз аж пронизувало болем. Подумки клянучи погано протерті кахлі й негнучку конструкцію протезу, Страйк спробував підвестися. Ніхто не хотів йому допомогти. Понад сумнів, люди вирішили, що він п’яний — подарована Ніком та Ільзою пляшка віскі дзенькнула і викотилася з пакета.

Врешті-решт працівник метро допоміг йому звестися на ноги, бурмочучи, що ось же табличка, попередження про слизьку підлогу; хіба джентльмен не бачив, може, вона недостатньо велика? Він же повернув Страйкові його пляшку. Принижений Страйк подякував і покульгав до пропускних автоматів, прагнучи утекти з-під поглядів цікавих.

Усівшись нарешті в поїзд, він витягнув ногу, яку шарпав біль, і обмацав коліно, наскільки це було можливо крізь холошу штанів. Боліло — точно так само, як після того падіння зі сходів навесні. Тепер він розсердився на дівчину, яка йшла за ним, і намагався осягнути, що ж, власне, сталося.

Коли вона до нього причепилася? Стежила за будинком Квайна, бачила, як він зайшов усередину? Може, вона (ото вже приємна можливість) переплутала його з Оуеном Квайном? Кетрин Кент же переплутала — але то в темряві й ненадовго...

Страйк піднявся на ноги за кілька хвилин до пересадки на станції «Гаммерсміт», щоб підготуватися до важкого спуску. Діставшись місця призначення на «Беронз-корті», він уже сильно кульгав і жалкував, що не має ціпка. Страйк перетнув фойє, вистелене вікторіанськими горохвяно-зеленими кахлями, обережно ставлячи ноги на вкритій брудними мокрими слідами підлозі. Надто швидко йому довелося покинути цей сухий прихисток — ошатну станцію з написами в стилі ар-нуво і кам’яними цоколями — і під ненастанним дощем рушити в бік двосмугової вулиці, де гуркотіли машини.

З удячністю й полегшенням Страйк виявив, що вийшов саме на ту ділянку Тальгарт-роуд, де стояв потрібний будинок.

У Лондоні повно такого плану архітектурних аномалій, але Страйк ще не бачив, щоб будинки настільки сильно вибивалися зі свого оточення. Старі будівлі стояли окремим рядом — червоноцегляні релікти більш упевненого та примхливого часу,— а повз них мчали в обох напрямках машини, бо це була основна автомагістраль західної частини Лондона. Це були майстерні митців пізнього вікторіанства: на нижніх поверхах вікна закуті у свинцеві рами, на верхніх — великі, арочні, дивляться на північ — мов фрагменти Кришталевого палацу, знищеного пожежею. Хоча Страйк змерз, утомився і потерпав від болю, він на кілька секунд зупинився перед будинком номер 179, милуючись його виразною архітектурою. Скільки Квайн міг би заробити, якби Фенкорт колись передумав і дозволив його продати?

Страйк видерся на верхівку білих сходів перед входом. Парадні двері захищав від дощу цегляний дашок, щедро прикрашений гірляндами, сувоями й гербами різьбленого каменю. Холодними нечутливими пальцями Страйк один по одному дістав і спробував ключі.

Четвертий увійшов у шпарину без спротиву і прокрутився так, ніби ним користувалися роками. Тихе «клац!» — і двері відчинилися. Страйк переступив поріг і причинив по собі двері.

Шок — ніби удар в обличчя, ніби відро води на голову. Страйк схопився за комір пальта й натягнув на обличчя, захищаючи ніс і рот. Тут мав би стояти запах пилу і старого дерева, але натомість у ніздрі й горлянку лізло щось різке й хімічне.

Він автоматично потягнувся до вимикача на стіні поруч з дверима, і з двох голих лампочок, що висіли під стелею, пролилося світло. Стіни коридору, вузького й порожнього, були обшиті дерев’яними панелями медового кольору. Приблизно посередині на вигнутих колонах з того самого матеріалу трималася арка. На перший погляд усе тут було гармонійне, граційне, пропорційне.

Та придивившись, Страйк мало-помалу розгледів великі підпалини на дереві. Ядучу рідину — оту, через яку незворушне порохняве повітря палило гортань — було розлито всюди, як акт бездумного вандалізму. Вона роз’їла лак на старовинному паркеті, здерла патину з голих дерев’яних сходів, нею навіть стіни облили, і на розфарбованій штукатурці виднілися великі вибілені плями.

Подихавши кілька хвилин крізь щільний саржевий комір, Страйк подумав, що тут надто тепло як на будинок, у якому ніхто не живе. Опалення ввімкнули на повну потужність, і через тепло гидотний хімічний сморід був набагато дошкульніший, ніж міг би за зимової температури.

Під ногами зашурхотіли папери. Опустивши погляд, Страйк побачив купку рекламних меню фастфуду і конверт, на якому було написано «СУСІДАМ». Страйк нахилився і підняв його. Всередині була коротка й сердита скарга від сусідів на запах, написана від руки.

Страйк кинув записку назад на килимок і рушив коридором, роздивляючись шрами, які лишилися на всіх поверхнях, куди потрапила хімія. Ліворуч були двері; Страйк відчинив їх. Приміщення за ними стояло темне й порожнє, і ядучу речовину там не розливали. Крім цієї кімнати, на нижньому поверсі ще була тісна кухонька, теж без жодних меблів. Її хімічний потоп не пощадив: облили навіть півбуханця черствого хліба на кухонному столі.

Страйк попрямував до сходів. Хтось піднявся чи спустився ними, розливаючи ядучу рідину з великої ємності; плями були всюди, навіть на підвіконні, де фарба набрякла пухирями й порепалася.

Піднявшись на другий поверх, Страйк завмер. Навіть крізь товсту вовну пальта він відчув інший запах — сопух, якого не могли приховати ядучі промислові хімікалії. Солодкий, гнилявий, тухлий: так смердить розпад плоті.

Страйк не намагався зазирнути за замкнені двері на другому поверсі. Натомість він повільно — подарунковий віскі безглуздо мотилявся в пакеті — рушив слідами того, хто розливав кислоту, і дістався підніжжя інших сходів, де хімія теж роз’їла лак і здерла восковий блиск з різьбленого поруччя.

З кожним кроком гнилий сморід дедалі дужчав. Страйк згадав часи, коли в Боснії вони встромляли в землю прути, витягали і нюхали: то був єдиний надійний спосіб знаходити братські могили. Страйк щільніше натягнув комір на обличчя, коли дістався верхнього поверху — майстерні, де працював у незмінному світлі північної сторони вікторіанський митець.

Страйк затримався на порозі лише для того, щоб натягнути на голу руку рукав сорочки і таким чином не лишити відбитків, а тоді штовхнув дерев’яні двері. Тиша; тільки тихе рипіння завіс, а тоді безладне дзижчання мух.