Джоан Роулинг – Шовкопряд (страница 22)
Він навіть не знав, нащо це читає — хіба що з цікавості.
У похмурому і дратівливому настрої Страйк пішов у душ, жалкуючи, що не зможе провести вечір удома, й ірраціонально відчуваючи, що якби він не дозволив собі відірватися на сороміцький кошмарний світ «Бомбікса Морі», «Арсенал» виграв би.
15
— Ну що? Як тобі «Бомбікс Морі»? — спитала Ніна, коли вони від’їхали від її квартири на таксі, яке Страйк заледве міг собі дозволити. Якби не Ніна, Страйк поїхав би до Бромлі й назад громадським транспортом, хай навіть це було б довго і незручно.
— Породження хворого розуму,— відповів Страйк. Ніна засміялася.
— То ти не читав інших книжок Оуена; вони майже такі самі жахливі. Мушу визнати, однак, що від цієї взагалі тягне блювати. Що там гнилий орган Денієла?
— Я до туди ще не дочитав; чекаю не дочекаюся.
Під учорашнім теплим вовняним пальтом на Ніні була тісна чорна сукня на бретелях, яку Страйк добре роздивився, коли вона запросила його зайти до свого помешкання в Сент-Джонс-Вуді, поки складала сумочку та ключі. Також Ніна, побачивши, що Страйк прийшов з порожніми руками, взяла на кухні пляшку вина. Розумна і красива дівчина, але ця готовність зустрітися з ним одразу після першого знайомства, та ще й у суботу ввечері, натякала чи то на нерозсудливість, чи то на відчайдушну потребу кохання.
Страйк знову питав себе, яку це гру він затіяв; таксі везло їх геть від серця Лондона до околиць, де мешканці самі були власниками осель, до просторих будинків з кавоварками й широкоекранними телевізорами, до всього, чого Страйк ніколи не мав і що, на думку його стривоженої сестри, мало би бути його заповітною мрією.
Дуже в дусі Люсі було влаштувати його святкову вечерю у себе вдома. Люсі бракувало яскравої уяви, і хоча вдома вона часто здавалася геть знервованою, принади своєї оселі вона цінувала високо. Дуже в її стилі було запропонувати святкування, якого Страйк не хотів, і цього небажання вона не розуміла. У світі Люсі дні народження неодмінно святкують, про них ніколи не забувають: мають бути торт зі свічками, листівки, подарунки; слід відзначати плин часу, підтримувати порядок, додержуватися традиції.
Таксі везло їх тунелем Блекволл під Темзою до південного Лондона, і Страйк визнав для себе, що на сімейну вечірку він везе Ніну як декларацію незгоди. Попри традиційну пляшку вина в неї на колінах, Ніна була мов напнута струна — готова до ризику, до пригод. Вона мешкала сама і говорила про книжки, а не про немовлят; коротко кажучи, вона була зовсім не в дусі Люсі.
Майже за годину по тому, як Страйк виїхав з Денмарк-стріт, його гаманець полегшав на п’ятдесят фунтів, а сам він допоміг Ніні вийти з таксі в зимну темряву, яка оповивала вулицю Люсі, й повів її доріжкою під великим магнолієвим деревом, що височіло над садком. Перш ніж подзвонити в двері, Страйк не дуже охоче сказав:
— Я, мабуть, маю тобі пояснити: це святкування дня народження. Мого.
— Ой, треба було сказати раніше! Вітаю з днем...
— Він не сьогодні,— сказав Страйк.— Не варто.
І натиснув дзвінок.
Усередину їх впустив Грег, Страйків зять. Почалися рукостискання і перебільшена радість від Ніниного приходу. Радості, щоправда, не виказала Люсі, яка вибігла в коридор, стискаючи лопатку, мов меч, у фартуху поверх святкового вбрання.
— Ти не попереджав, що когось приведеш! — просичала вона Страйкові на вухо, коли він нахилився поцілувати її у щоку. Люсі була маленька, білява, круглолиця; ніхто б не подумав, що вони родичі. Люсі народилася від зв’язку матері з іншим відомим музикантом. Рік був ритм-гітаристом, який, на відміну від Страйкового батька, підтримував з донькою дружні стосунки.
— Ти ж наче казала, щоб я привів гостю,— пробурмотів до сестри Страйк, поки Грег заводив Ніну у вітальню.
— Я спитала, чи приведеш,— сердито озвалася Люсі.— О Боже, це треба ставити ще... бідолашна Маргарита!..
— Яка ще Маргарита? — спитав Страйк, але Люсі вже побігла до їдальні з лопаткою напереваги, лишивши головного гостя самого в коридорі. Зітхнувши, Страйк пішов слідом за Грегом і Ніною у вітальню.
— Сюрприз! — сказав білявий лисіючий чоловік, підводячись із дивана; його дружина в окулярах усміхнулася до Страйка.
— Господи Боже! — тільки і мовив Страйк, з радістю поспішаючи потиснути простягнену руку. Нік та Ільза були одними з його найдавніших друзів; тільки в них перетиналися, щасливо пошлюблені, дві половини його дитинства — Лондон і Корнволл.— Мене не попередили, що ви теж прийдете!
— Ну, це ж і є суть сюрпризу, Оґі,— сказав Нік, поки Страйк цілував Ільзу.— Ти знайомий з Маргаритою?
— Ні,— сказав Страйк.— Не знайомий.
Ось чому Люсі питала, чи приведе він когось: то була жінка з тих, в одну з яких, за планом Люсі, він мав закохатися і жити довго й щасливо в будинку з магнолієвим деревом під вікнами. Маргарита була смаглява, з масною шкірою і похмурим обличчям; на ній була блискуча фіолетова сукня, придбана, вочевидь, коли вона була трошки худіша. Страйк був упевнений, що Маргарита розлучена. В цьому питанні він уже мав шосте чуття.
— Привіт,— сказала вона, поки Ніна в чорній сукні на бретелях теревенила з Грегом; у короткому слові була вся гіркота світу.
Отже, вечеряти сіли всімох. Страйк не бачився з друзями-цивільними, відколи вийшов у відставку через інвалідність. Навмисне важкий робочий графік стер різницю між буднями й вихідними, але тепер Страйк знову зрозумів, наскільки любить Ніка та Ільзу і наскільки краще було б, якби вони лише втрьох — без усіх інших — їли десь каррі.
— Звідки ви знайомі з Кормораном? — жадібно розпитувала їх Ніна.
— Я з ним ходила до школи в Корнволлі,— пояснила Ільза, через стіл усміхаючись до Страйка.— Тобто то ходила, то не ходила. Він то вчився в нас, то не вчився, так, Корме?
І за копченим лососем було повідано історію мозаїчного дитинства Страйка й Люсі — їхніх мандрів з матір’ю-кочівницею і постійних повернень до Сент-Моса, до тітки й дядька, які були їм за прийомних батьків у дитячі й підліткові роки.
— А потім мама забрала Корма до Лондона, коли йому було скільки — сімнадцять? — розповідала Ільза.
Страйк бачив, що Люсі ця розмова не подобається: вона ненавиділа балачки про їхнє незвичне виховання та скандальну мати.
— І тут він ходив у стару добру звичайну школу зі мною,— сказав Нік.— Гарні були часи.
— З Ніком корисно було товаришувати,— додав Страйк.— Він знає Лондон як свої п’ять пальців: у нього батько таксист.
— А ти теж таксист? — спитала Ніна в Ніка, явно захоплена екзотичністю Страйкових друзів.
— Ні,— весело відповів Нік,— я гастроентеролог. Ми з Оґі разом святкували вісімнадцятиріччя...
— ...і Корм запросив із Сент-Моса свого друга Дейва і мене,— додала Ільза.— Я вперше потрапила до Лондона, була в такому захваті...
— ...і там ми й познайомилися,— закінчив Нік, широко усміхаючись до дружини.
— І що, досі нема дітей? — спитав Грег, самовдоволений батько трьох синів.
Виникла крихітна пауза. Страйк знав, що Нік та Ільза кілька років намагалися зачати дитину, але безуспішно.
— Поки що немає,— мовив Нік.— Ніно, а ти чим займаєшся ?
Згадка про «Ропер-Чард» трохи оживила Маргариту, яка ображено споглядала Страйка з того боку столу, ніби він був ласим шматочком, до якого вона не могла дотягтися.
— Майкл Фенкорт щойно перейшов до «Ропер-Чарда»,— оголосила вона.— Я прочитала вранці в нього на сайті.
— Йой! Це тільки вчора оголосили,— сказала Ніна. Це її «йой» нагадало Страйкові те, як Домінік Калпепер казав на офіціанта «друже»; то вона, мабуть, так підтримувала Ніка, а ще хотіла показати Страйкові, що нормально ладнає з пролетаріатом. (Шарлотта, колишня Страйкова наречена, ніколи не вживала таких слівець і не змінювала аристократичної вимови, хай де опинялася. І Страйкові друзі їй не подобалися).
— О, я велика прихильниця Майкла Фенкорта,— сказала Маргарита.— «Порожній дім» — один з моїх улюблених романів. Я обожнюю російську літературу, і є у книжках Фенкорта щось таке, що нагадує Достоєвського...
Страйк здогадався: то Люсі їй сказала, що він учився в Оксфорді, а отже, розумний. І захотів, щоб Маргарита опинилася на відстані тисячі миль звідси, а Люсі краще його розуміла.
— Фенкорт не вміє писати жінок,— відмахнулася Ніна.— Старається, але не виходить. Істерика, цицьки й тампони — ось портрет його героїні.
Нік від несподіванки пирхнув у келих; Страйк засміявся у відповідь; Ільза теж захихотіла:
— Вам по тридцять шість років, хлопці. Боже!
— А я вважаю, що він чудовий,— без тіні усміху повторила Маргарита. У неї відібрали потенційного партнера, хай навіть з однією ногою та надмірною вагою; так просто віддавати Майкла Фенкорта вона не збиралася.— І надзвичайно привабливий. Складний, розумний, я до таких маю слабкість,— зітхнула вона в бік Люсі, явно маючи на увазі якісь давні негаразди.
— У нього голова завелика для тіла,— відповіла Ніна, радісно відкидаючи свій учорашній захват від появи Фенкорта,— а ще він феноменально зверхній.
— Я завжди вважала дуже зворушливим те, що він зробив для того молодого американського письменника,— сказала Маргарита, коли Люсі зібрала закуски і жестом покликала Грега допомогти їй на кухні.— Закінчив за нього роман... як його звали, того романіста, що помер від СНІДу?..