Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 80)

— Скільки наборів ключів узагалі є?

— Чотири. Три запасні.

— Чимало.

— Ну, у Лули, у Тоні й у мене були ключі. Мама хотіла, щоб ми всі могли вільно приходити й виходити, надто коли захворіла.

— І всі ключі на місці, за ними стежать?

— Так! Гадаю, що так. Гадаю, Лулині ключі повернулися до маминої квартири разом з іншими її речами. Ключі Тоні у нього, мої у мене, а мамині... думаю, вони десь у квартирі.

— Отже, ви не знаєте, щоб котрісь із ключів загубилися?

— Ні.

— І ніхто з вас ключів нікому не позичав?

— Боже мій, та нащо б нам це робити?

— Я не можу забути того, що з Лулиного комп’ютера хтось видалив папку з фотографіями, коли він уже був у квартирі вашої мами. Якщо хтось має зайві ключі...

— Це просто неможливо,— заявив Бристоу.— Це просто... я... чому ви кажете, що Тоні там не було? Він мав бути. Він каже, що бачив мене у двері.

— Ви заходили до офісу, коли поверталися від Лули, так?

— Так.

— Забирали якісь папери?

— Так, просто забіг і взяв. То було швидко.

— Отже, ви зайшли до маминої квартири о котрій?..

— Не пізніше, ніж о дев’ятій.

— А коли прибув чоловік, який приїхав після вас?

— Може... може, десь за півгодини? Я чесно не пам’ятаю. Я не стежив за часом. Але нащо Тоні казати, що він там був, коли його не було?

— Ну, якщо він знав, що ви працюєте вдома, то легко міг сказати, що заходив, але не хотів вас турбувати і просто пішов до вашої мами. Вона, мабуть, і підтвердила його присутність поліції?

— Гадаю, що так. Так.

— Але ви не впевнені?

— Не думаю, що ми це взагалі обговорювали. Мама була сонна, страждала від болю; вона весь день тоді проспала. А вранці ми почули новини про Лулу...

— Але вам не здалося дивним, що Тоні не зайшов до кабінету і не поговорив з вами?

— То взагалі не було дивно,— відповів Бристоу.— Він дуже сердився через історію з Конвеєм Оутсом. Я більше здивувався б, якби він зайшов поговорити.

— Джоне, не хочу вас лякати, але боюся, що і вам, і вашій мамі може загрожувати небезпека.

Тихий, нервовий сміх Бристоу прозвучав тонко і непереконливо, мов бекання. Страйк бачив Елісон, яка за п’ятдесят ярдів від них стояла, склавши руки на грудях, і не слухала Робін, спостерігаючи за чоловіками.

— Ви ж несерйозно? — спитав Бристоу.

— Дуже серйозно.

— Але... це... Корморане, ви хочете сказати, що знаєте, хто вбив Лулу?

— Гадаю, що так, але ми не зможемо цього розплутати до кінця, поки я не поговорю з вашою мамою.

Бристоу мав такий вигляд, наче радий був би висмоктати Страйкові думки. Його короткозорі очі вивчали кожнісінький дюйм Страйкового обличчя, вираз був напівналяканий-напівблагальний.

— Я маю бути поруч,— сказав він.— Вона дуже слабка.

— Звісно ж. Як щодо завтрашнього ранку?

— Тоні розлютиться, що я знову пропускаю роботу.

Страйк чекав.

— Гаразд,— мовив Бристоу.— Гаразд. Завтра о десятій тридцять.

14

Наступний ранок був свіжий і сонячний. Страйк на метро поїхав до вишуканого й зеленого Челсі. Цю частину Лондона він знав погано, бо Леді навіть у наймарнотратніші її дні не вдавалося зачепитися поблизу Військового шпиталю Челсі, білого й елегантного під весняним сонцем.

Франклін-роу виявилася красивою вулицею з будівлями червоної цегли; тут були тінисті дерева й оточені білою огорожею газони, на яких під наглядом тренерів у спортивних костюмах гралися в ігри школярі у блакитних майках і темно-синіх шортах. Їхні щасливі вигуки лунали серед сонної тиші, яку, крім них, порушував хіба що спів пташок; поки Страйк, поклавши руки в кишені, прямував тротуаром до помешкання леді Бристоу, вулицею не проїхала жодна машина.

На стіні біля частково скляних дверей, які виходили на білий кам’яний ґанок з чотирма сходинками, містилася старомодна бакелітова панель з дзвінками. Страйк пересвідчився, що біля квартири «Е» зазначено ім’я леді Івет Бристоу, а тоді спустився назад на тротуар і почав чекати, насолоджуючись сонячним теплом і поглядаючи на вулицю.

Минула десята тридцять, але Джона Бристоу не було. Сквер лишався порожнім — тільки два десятки дітей бігали за огорожею між кільцями й кольоровими конусами.

О десятій сорок п’ять у кишені у Страйка завібрував мобільний. Повідомлення було від Робін:

Дзвонила Елісон. Дж. Б. затримується. Він не хоче, щоб ти спілкувався з його матір’ю без нього.

Страйк негайно написав повідомлення Бристоу:

Надовго ви затримуєтеся? Є шанс зайти до неї сьогодні пізніше?

Не встиг він відіслати есемеску, як телефон задзвонив.

— Так, слухаю? — відповів Страйк.

— Оґі? — почувся металевий голос Грема Гардакра з Німеччини.— У мене є дещо про Аджимена.

— Ти просто неймовірно вчасно,— Страйк дістав записника.— Кажи.

— Лейтенант Джона Френсис Аджимен, Корпус королівських інженерів. Двадцять один рік, неодружений, останній період служби розпочався одинадцятого січня. Повертається у червні. Найближча родичка — мати. Братів і сестер немає, дітей немає.

Страйк усе записав, притискаючи мобільник плечем.

— Гарді, я твій боржник,— сказав він, ховаючи записник.— У тебе часом немає фото?

— Можу надіслати тобі на електронну пошту.

Страйк дав Гардакру свою адресу, і після звичних питань про життя та взаємних добрих побажань поклав слухавку.

Було п’ять хвилин по одинадцятій. Страйк з телефоном у руці чекав у мирному тінявому сквері, гралися з кільцями й мішками діти, крихітний срібний літак креслив товсту білу лінію у ніжно-блакитному небі. Нарешті з тихим цвіріньканням, добре чутним на порожній вулиці, прийшло повідомлення від Бристоу:

Сьогодні без шансів. Довелося поїхати до Роя. Може, завтра?

Страйк зітхнув.

— Вибач, Джоне,— пробурмотів він, піднявся сходами і натиснув дзвоник леді Бристоу.

У фойє, тихому, просторому й сонячному, панував якийсь гнітючий дух общинності, який не могли розвіяти ні широка ваза з сухими квітами, ні тьмяно-зелений килим, ні стіни жовтого кольору — обраного, вочевидь, за безневинний вигляд. Як і в будинку на Кентигерн-Гарденз, тут був ліфт, але з дерев’яними дверима. Страйк вирішив піднятися пішки. Будинок був дещо пошарпаний, що аж ніяк не применшувало загальної атмосфери заможності.

Двері відчинила усміхнена медсестра вест-індійського походження, з Макмілланівського центру онкології, яка перед цим відімкнула йому вхідні двері.

— Ви не містер Бристоу,— бадьоро сказала вона.

— Ні, я — Корморан Страйк. Джон у дорозі.

Медсестра впустила його. Коридор в оселі леді Бристоу був приємно тісний, обклеєний вицвілими червоними шпалерами і завішаний акварелями у старих позолочених рамах; стійку для парасоль заповнювали ціпки, з гачків звисали пальта. Страйк глянув праворуч і помітив у кінці коридору шматок кабінету: важкий дерев’яний стіл і обертове крісло спинкою до дверей.