Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 60)

— Кайрос? — перепитала вона, без надії сподіваючись, що це не щось із царини сексу, що вона потім не зможе забути, і відчуваючи потішений погляд власника кебабної, який слухав їх з віконця.— Ні, не знаю. Може, ходімо вже до офісу?

— Ти не знаєш, що це? — запитав Страйк, втупивши у неї погляд.

— Ні.

— Це з грцької. Кайрос. Мить кайроса. І це значить,— і тут з якихось глибин власного розуму він видобув слова незвичайної чіткості,— момент істини. Осбливий момент. Дуже важливий.

Ой ні, подумала Робін, тільки не кажи, що у нас тут особливий момент.

— І знаєш, Рбін, коли у нас із Шарлоттою був такий момент? — спитав Страйк, дивлячись у повітря перед собою і мало не випускаючи з руки цигарку.— То коли вона зйшла до палати — я там давно лежав, а її два роки н’бачив — без попредження, і я її пбачив у дверях, і всі пбачили і розвернулися, а вона мовчки пішла д’мене і,— тут він спинився перевести подих і знову гикнув,— і пцілувала мене, і ми знову зійшлися. Мовчки. Бляха, так гарно. Найгарніша жінка на світі. Найкраща мить мго... бляха, мабуть цілого мого життя. Бляха. Бляха, Робін,— додав він,— вибач, що я лаюся. Вибач.

Робін однаково хотілося сміятися й плакати, хоча вона й не розуміла, чому їй так сумно.

— Тобі підпалити цигарку?

— Ти хроша людина, Робін, ти про це знаєш?

Біля повороту на Денмарк-стріт Страйк зупинився, ніби до місця прикипів, і повідомив, що Шарлотта не кохає Яго Росса; то все гра, гра, щоб дошкулити йому, Страйку, зробити боляче.

Під чорними дверима офісної будівлі він знову зупинився і підняв обидві руки, щоб Робін за ним не йшла.

— Йди додому, Рбін.

— Давай я допоможу тобі піднятися сходами.

— Ні. Ні. Я в нормі. І, може, блюватиму. А ще без ноги. І,— додав Страйк,— ти цього старого анекдоту не зрозуміла, га? Чи зрозуміла? Я, бляха, вже майже весь розказав. Розказати?

— Я не розумію, про що ти.

— Забудь, Рбін. Іди додому. Я блюватиму.

— Ти певен, що...

— Вибач, що я лаюся. Ти хроша людина, Рбін. Бувай.

Дійшовши до Чаринг-Кросс-роуд, Робін озирнулася. Страйк з жахливою незграбною старанністю дуже п’яної людини прямував до темного початку Денмарк-стріт, там, вочевидь, збираючись поблювати у темному провулку, а потім поплентатися нагору, до розкладачки й чайника.

6

Чіткої миті переходу від сну до пробудження Страйк не зафіксував.

Ось він лежав долілиць у примарному світі понівеченого металу, щебеню та криків, закривавлений, онімілий; а ось уже лежить на животі та спливає потом, притиснувшись лицем до розкладачки; в голові пульсує біль, у розтуленому роті сухо й гидко.

Сонячне світло, що лилося у незашторене вікно, палило йому сітківку навіть крізь заплющені повіки: все було болючо-червоне, над крихітними спалахами світла розтягнулася тонка чорна сітка капілярів.

Страйк був повністю одягнений, з незнятим протезом, і лежав на спальнику, ніби так і впав. У скроню почали стукати спогади, мов гострі друзки скла: як він переконував бармена, що ще одна пінта не завадить. Як Робін усміхалася до нього, сидячи навпроти. Невже він у тому стані ще й кебаб подужав з’їсти? Страйк також пригадав мить, коли боровся зі змійкою на штанях, намагаючись попісяти, але капітулював перед краєм сорочки, що застряг між зубчиками. Він помацав себе рукою — навіть від цього простого жесту закортіло стогнати й блювати — і з непевним полегшенням виявив, що змійка застібнута.

Повільно, мов чоловік, що тримає на плечах крихкий вантаж, Страйк так-сяк сів і мружачись оглянув яскраво освітлену кімнату, навіть не уявляючи, котра зараз година чи який день.

Двері між приймальнею і кабінетом були зачинені, з того боку наче було тихо. Мабуть, секретарка його покинула. А потім Страйк побачив на підлозі, просто біля дверей, білий прямокутник — мабуть, його проштовхнули у щілину. Страйк навкарачки несміло підповз до нього і взяв, уже розуміючи, що це записка від Робін.

Корморане...

(Він здогадався, що «містера Страйка» після того всього вже не буде).

Корморане, я прочитала всі пункти справи, які треба розслідувати, і подумала, що з першими двома (Аджимен і готель «Малмезон») упораюся. Якщо ти вважаєш, що мені краще повернутися до офісу, мобільний при мені.

Під дверима я поставила будильник і виставила його на другу годину дня, щоб ти встиг оговтатися перед зустріччю з К’ярою Портер і Бріоні Рад форд о п’ятій годині на Арлінгтон-плейс, 1.

На столі у приймальні є вода, парацетамол і алказельтцер.

Робін

Р. S. Будь ласка, не переймайся через минулий вечір. Нічого такого, чого варто було б соромитися, ти не сказав і не зробив.

Страйк хвилин п’ять непорушно сидів на своїй розкладачці, тримаючи в руках записку і думаючи, чи не поблювати, хоча сонячне тепло на спині все одно було приємне.

Після чотирьох пігулок парацетамолу та склянки алказельтцеру питання з блюванням майже вирішилося; за п’ятнадцять хвилин Страйк уже хилився над унітазом; результати були огидні для нюху й для слуху, але глибока вдячність до Робін за її відсутність його підтримала. Повернувшись до офісу, Страйк випив ще дві пляшки води і вимкнув будильник, від дзвону якого у нього в черепі закалатало. Трохи повагавшись, він дістав з мішка чистий одяг, гель для душу, дезодорант, лезо, гель для гоління й рушник, з дна однієї з коробок на сходах видобув пару плавок, а з іншої — пару сірих металевих милиць; потім покульгав униз металевими сходами зі спортивною сумкою на плечі та з милицями у руках.

Дорогою на Малет-стріт Страйк купив собі велику плитку молочного шоколаду. Берні Колман, знайомий з армійських медиків, колись пояснював, що більшість неприємних симптомів, пов’язаних з похміллям, викликані зневодненням і зниженням цукру в крові — неминучим результатом сильного блювання. Страйк на ходу жував шоколадку, тримаючи милиці під пахвою, і кожен крок відлунював у нього в голові, яку ніби стягнуло металевими дротами.

Проте веселий бог сп’яніння і досі не полишив його. Приємно відокремлений від реальності й решти людських створінь, Страйк спустився до університетського басейну з безкінечно упевненим виглядом, і його звично ніхто не спинив — навіть єдиний сусіда по роздягальні, який, помітивши, що Страйк знімає протез, увічливо відвернув очі. Штучна нога разом з учорашнім одягом потрапила до шафки, а Страйк на милицях пішов у душ; живіт колихався над поясом плавок.

Намилюючись, він відчув, що шоколад і парацетамол нарешті починають притишувати біль і нудоту. Сьогодні він уперше пішов власне до басейну. Там було ще двоє студентів, які в окулярах для плавання зайняли перші доріжки і нічим, крім своїх звитяг, не цікавилися. Страйк дійшов до краю басейну, акуратно склав милиці біля східців і зіслизнув на повільну доріжку.

Таким нетренованим він не був ще ніколи у житті. Він плив незграбно, боком, тримаючись біля бортика басейну, але чиста прохолодна вода зцілювала і тіло, і розум. Задиханий, Страйк доплив до протилежного краю і там перепочив, тримаючи великі руки на бортику, ділячи тягар свого важкого тіла з ласкавого водою, вдивляючись у високу білу стелю.

Маленькі хвильки, здійняті молодими атлетами на тому боці басейну, лоскотали йому груди. Жахливий головний біль — пекучо-червоний вогник далеко в тумані — відступав. Запах хлорки, гострий, лікарняний, дражнив ніздрі, але Страйка уже не нудило від нього. Свідомо, мов людина, яка здирає бинти з напівзагоєної рани, Страйк повернувся до теми, яку вчора намагався потопити в алкоголі.

Яго Росс — антипод Страйка в усіх відношеннях; красивий, мов арійський принц, власник трастового фонду, народжений, щоб зайняти визначене місце у своїй родині й узагалі у світі; чоловік з упевненістю, яку могло дати тільки походження від дванадцяти поколінь ретельно задокументованого родоводу. Він покинув кілька престижних робіт, завів собі стійку звичку до пиятики і був жорстокий, мов породиста й погано видресирувана тварина.

Шарлотта й Росс належали до тісного кола блакитнокровних випускників дорогих приватних шкіл, де всі знали родини одне одного, пов’язані поколіннями перехресних шлюбів і давніми узами.

Хвилі лизали волохаті груди, а Страйк ніби бачив себе, Шарлотту й Росса з великої відстані, з того боку телескопа — і фабула їхньої історії ставала зрозумілою: вона пояснювала щоденний Шарлоттин неспокій, її потяг до сильних емоцій, що виявлявся головно в руйнуванні. У вісімнадцять років вона завоювала Яго Росса як трофей — як взірцевий приклад відповідного типу, квінтесенцію годящості за мірками її батьків. Можливо, це вийшло занадто легко, занадто вже відповідало очікуванням, бо надалі Шарлотта покинула Росса заради Страйка, який, попри свій розум, для її родини був анафемою: напівкровка, якого годі зарахувати до якоїсь категорії. Спливли роки, і що лишилося жінці, яка так прагнула емоційних бур, як не раз у раз кидати Страйка — поки не настане останній, набуремніший раз, коли вона зможе уже тільки пройти по колу і повернутися туди, звідки почала?

Страйк у воді розслабив зболене тіло. Студенти-спортсмени і далі гасали туди-сюди першими доріжками.

Він добре знав Шарлотту. Вона чекала, що він її врятує. Це було останнє, найжорстокіше випробування.

Назад Страйк не поплив, а ніби пострибав, хапаючись руками за бортик, як на фізіотерапії у лікарні.