Джоан Роулинг – Кувала Зозуля (страница 26)

— На фото видно його обличчя?

— Ні, бо коли він говорив до неї, то натягнув маску, там тільки морда. Але вона каже, що то був Дафілд. Десь о четвертій тридцять він добрів до Портер. Вона поклала його на дивані, а за годину почула у новинах про смерть Лендрі й розбудила його, щоб сказати. Далі трагічні сцени і клініка.

— Передсмертну записку шукали? — спитав Страйк.

— Шукали. У квартирі нічого не знайшлося, на ноутбуці теж, але це й не диво. То був імпульсивний учинок. Лендрі хворіла на біполярний розлад, щойно посварилася зі своїм любчиком, от її й накрило — ну, ти розумієш, про що я.

Вордл глянув на годинник і допив кухоль.

— Треба йти. Жінка розсердиться, я їй пообіцяв, що затримаюся хіба що на півгодини.

Пересмаглі дівчата пішли, та коли саме, жоден з чоловіків не помітив. На вулиці обоє закурили.

— Ненавиджу цю заборону курити в закладах,— поскаржився Вордл, застібаючи змійку шкірянки під горло.

— То що, ми домовилися? — спитав Страйк.

Тримаючи цигарку в зубах, Вордл натягнув рукавички.

— Навіть і не знаю.

— Та ну, Вордле,— сказав Страйк і дав поліціянтові візитівку, яку той узяв з таким виглядом, ніби це жарт.— Я ж видав тобі Бретта Фірні.

Вордл голосно розсміявся.

— Та не дуже й видав.

Він поклав Страйкову картку в кишеню, затягнувся, випустив дим у небо, далі глянув на здорованя з сумішшю цікавості й оцінювання.

— Та гаразд уже. Як візьмемо Фірні, отримаєш її справу.

11

— Агент Евана Дафілда каже, що його клієнт більше не приймає дзвінків і не дає інтерв’ю про Лулу Лендрі,— сказала наступного ранку Робін.— Я чітко пояснила, що ви не журналіст, але він стояв на своєму. А в офісі Ґі Соме працюють навіть більші грубіяни, ніж у Бестиґі. Було таке враження, ніби я домагаюся аудієнції у Папи Римського.

— Гаразд,— кивнув Страйк.— Спробую дістати його через Бристоу.

Це вперше Робін бачила Страйка у костюмі. У ньому він, на її думку, нагадував регбіста, який їде на міжнародні змагання: дебелий, безхитрісно-пристойний у темному піджаку і невиразній краватці. Стоячи навколішках, Страйк копався в одній з картонних коробок, які приніс від Шарлотти. Робін відвертала погляд від складених туди речей. Вони і далі не говорили про те, що Страйк замешкав у власному офісі.

— Ага! — вигукнув він, нарешті добувши зі стосу листів яскраво-блакитний конверт — запрошення на день народження племінника.— От чорт,— додав Страйк, розпечатавши його.

— Що таке?

— Не сказано, скільки йому років,— відповів Страйк.— Племіннику моєму.

Робін було дуже цікаво, що за стосунки у Страйка з рідними. Але оскільки формально ніхто не казав їй, що Страйк має купу зведенюків і зведенючок, славнозвісного батька і трохи сумнозвісну матір, вона тримала всі питання при собі й розбирала собі пошту.

Страйк підвівся з підлоги, відніс коробку в куток кабінету і повернувся до Робін.

— А це що? — спитав він, побачивши на столі ксерокопію газетної сторінки.

— Це я для вас зробила,— соромливо відповіла Робін.— Ви казали, що зраділи, коли побачили ту статтю про Евана Дафілда... Я подумала, що вам і це може бути цікаво, якщо, звісно, ви ще самі не бачили.

Йшлося про охайно вирізану статтю про кінопродюсера Фреді Бестиґі, надруковану в учорашньому номері газети «Івнінг стендард».

— Пречудово! Почитаю дорогою на зустріч з його жінкою.

— Вже скоро колишньою жінкою,— мовила Робін.— Про це якраз пишуть у статті. Цьому містеру Бестиґі не дуже щастить у коханні.

— З того, що мені розповів Вордл, схоже, що такого не дуже покохаєш,— озвався Страйк.

— А як ви домоглися розмови з цим поліціянтам? — спитала Робін, тут уже не стримавши цікавості. Їй надто кортіло дізнатися бодай щось про перебіг розслідування.

— Маємо спільного друга,— пояснив Страйк.— Одного типа, з яким я познайомився в Афганістані, офіцера Лондонської поліції в Територіальній армії.

— Ви були в Афганістані?

— Був,— Страйк надягав пальто, тримаючи в зубах згорнуту статтю про Фреді Бестиґі й запрошення на день народження Джека.

— А що ви там робили?

— Розслідував смерть при виконанні,— відповів Страйк.— Я служив у військовій поліції.

— О,— вимовила Робін. Служба у військовій поліції суперечила підозрам Метью, що Страйк — шарлатан чи нероба.— І чому пішли у відставку?

— Поранення,— сказав Страйк.

Вілсону він те поранення описав дуже простими словами, але з Робін така прямота видавалася недоречною. Він легко міг уявити її шоковане обличчя — і не потребував її співчуття.

— Не забудьте подзвонити Пітеру Ґіллеспаю,— нагадала Робін, коли він уже йшов до дверей.

Ксерокс статті Страйк прочитав у метро дорогою на Бонд-стріт. Фреді Бестиґі успадкував свої перші гроші від батька, який чимало заробив на вантажних перевезеннях; далі він заробив власні гроші на дуже комерційних фільмах, які критики сприймали зверхньо. Нині продюсер звернувся до суду, щоб спростувати заяви двох газет про його надзвичайно непристойну поведінку з молодою підлеглою, якій пізніше Фреді заплатив за мовчання. Звинувачення, ретельно пом’якшені численними «подейкують» і «можливо», включали агресивні сексуальні натяки і певний ступінь фізичного залякування. Висунуло їх «джерело, близьке до жертви», бо сама дівчина відмовлялася подавати до суду чи говорити з пресою. Про те, що Фреді розлучається з нинішньою дружиною Тенсі, писалося в останньому абзаці, а далі читачеві нагадували, що нещаслива пара перебувала в одній будівлі з Лулою Лендрі в ту ніч, коли модель укоротила собі віку. Складалося дивне враження, ніби нещасливий шлюб Бестиґі міг уплинути на рішення Лули стрибнути з балкона.

У тих колах, представники яких обідають у «Кіпріані», Страйк ніколи не обертався.

Йдучи по Дейвіс-стріт, де сонце припікало йому в спину і кидало рудувате світло на червоноцегляну будівлю попереду, він раптом подумав, що було б дивно — і неймовірно —

зустріти тут когось зі своїх зведенюків. Ресторани рівня «Кіпріані» були частиною звичного життя законних дітей Страйкового батька. Востаннє він отримав звістку від трьох з них, коли лежав у шпиталі Селлі-Оук на фізіотерапії. Габі й Данні прислали квіти, один букет на двох; одного разу прийшов Ал, який голосно сміявся і боявся дивитися в ноги ліжка. Потім Шарлотта показувала, як Ал іржав і кривився. Вона чудово пародіює людей. Ніхто не чекає від такої вродливої дівчини таланту коміка, але вона таки уміє смішити.

Інтер’єр ресторану було виконано в дусі ар-деко — шинквас і стільці зі світлого полірованого дерева, жовтуваті скатертини на круглих столах, офіціанти й офіціантки у білих піджаках, з краватками-метеликами. Страйк одразу помітив свого клієнта серед численних балакучих відвідувачів — той сидів за столиком, накритим на чотирьох, і розмовляв, на Страйків подив, не з однією жінкою, а з двома. Обидві мали довге блискуче каштанове волосся. Кроляче обличчя Бристоу повнилося бажанням догодити, навіть підлестити.

Побачивши Страйка, юрист підхопився привітатися і відрекомендував Тенсі Бестиґі, яка простягнула тонку холодну руку, але не всміхнулася, і її сестру Урсулу Мей, яка навіть руки не простягнула. Коли замовляли напої і передавали туди-сюди меню, Бристоу нервував і не замовкав, а сестри оглядали Страйка з тим зухвало-критичним виглядом, який вважають за своє законне право лише люди цілком певного класу.

Обидві були бездоганно блискучі, мов ляльки в натуральну величину, яких щойно дістали з целофанових упаковок; худі, як і личить багатійкам; джинси облягають майже повну відсутність стегон, засмагла шкіра вилискує, мов воскова, надто ж на чолі, а довгі осяйні темні гриви, розділені на прямий проділ, підстрижені на кінцях, мов під лінійку. Коли Страйк нарешті звів очі від меню, Тенсі без жодних преамбул спитала:

— А ви дійсно,— (у неї вийшло «ді-існо»),— син Джонні Рокбі?

— Так показав тест ДНК,— озвався Страйк.

Тенсі не дуже зрозуміла, жарт це чи грубість. Її темні очі були посаджені трішки заблизько, і ніякий ботокс не міг розгладити капризний вираз на її обличчі.

— Слухайте, я оце тут казала Джону,— кислим тоном мовила вона,— я на публіку більше не вийду, зрозуміло? Без проблем вам розповім те, що знаю, бо хочу довести свою правоту, але ви не повинні нікому казати, що я з вами говорила.

Розстебнуті верхні ґудзики на блузці відкривали досить карамельної шкіри, що туго обтягувала кістки і через те видавалася неприємно вузлуватою; проте з вузької грудної клітки випиналася пара тугих округлих грудей. Так ніби Тенсі взяла ті перса поносити у більш повнотілої подруги.

— Можна було зустрітися у не такому публічному місці,— відзначив Страйк.

— Ні, тут нормально, бо вас ніхто не знає. Ви геть не схожі на батька, правда? Я з ним бачилася минулого літа в Елтона. Фреді з ним знайомий. Ви часто спілкуєтеся з Джонні?

— Бачився двічі,— відповів Страйк.

— О,— мовила Тенсі.

В цьому одному звуці було порівну подиву і зневаги.

У Шарлотти були такі подруги — з гладеньким волоссям, з дорогою освітою й одягом, і всі в шоці від її дивного потягу до кремезного, побитого життям Страйка. Роками він стикався з ними живцем і по телефону — світська вимова, чоловіки-фінансисти, тендітна твердість, якої Шарлотта зімітувати не уміла.

— Не думаю, що їй узагалі варто з вами розмовляти,— різко втрутилася Урсула. Е тон і вираз обличчя були б до речі, якби Страйк був офіціантом, що скинув фартуха і без запрошення всівся до них за столик.— Тенсик, ти робиш помилку.