Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 94)
— А, добре,— трохи поступився Вордл.— Якість, а не кількість. Подумав, що тобі це варто знати: Ричарда вже знайшли, і він співає, мов та канарочка.
— Ричарда...— пробурмотів Страйк.
Відчуття було таке, ніби з його виснаженого мозку вимило всі подробиці, якими він стільки місяців був одержимий. За вікном з пасажирського боку спалахами літньої зелені заспокійливо пролітали дерева. Страйк готовий був проспати кілька днів.
— Ричі. Дікі. Мотоцикл,— нагадав Вордл.
— А, так,— відповів Страйк, розсіяно почухав зашите вухо, вилаявся.— Чорт, як боляче... вибач... і що, він уже заговорив?
— Не сказати, що він дуже розумний хлопець,— мовив Вордл.— Крім того, ми знайшли в його квартирі трохи краденого.
— Я думав, що Донні так добуває гроші. Красти він завжди був мастак.
— Там ціла маленька банда. Нічого серйозного, так, цуплять усе потроху. Про подвійне життя Лейнга знав тільки Ричі; гадав, той крутить оборудки з допомогою на інвалідність. Лейнг попросив трьох поплічників прикрити його і сказати, що поїздка до Шоргему-бай-Сі була в ті вихідні, коли він убивав Келсі. Схоже, сказав їм, що десь має іншу пташечку і не хоче, щоб дізналася Гейзел.
— Лейнг завжди умів навертати людей на свій бік,— сказав Страйк, згадавши детектива на Кіпрі, що так радо зняв з нього підозру у зґвалтуванні.
— Як ти зрозумів, що вони не були там на ті вихідні? — поцікавився Вордл.— В них і фото, і все... як ти здогадався, що на вихідні, коли було вбито Келсі, вони не мали парубоцької вечірки?
— О,— озвався Страйк.— То приморські миколайчики.
— Що?
— Миколайчики,— повторив Страйк.— Вони не цвітуть у квітні. Тільки влітку і восени — я половину дитинства провів у Корнволлі. Оте фото з Лейнгом і Ричі біля моря... там були миколайчики. Я мав одразу зрозуміти... але зійшов на манівці.
Коли Вордл поклав слухавку, Страйк задивився у вікно, за яким пролітали поля й дерева, і замислився про минулі три місці. Він сумнівався, що Лейнг знав про Британі Брокбенк, але, мабуть, розкопав історію суду над Віттакером і як той цитував «Панну з солоним лососем». Страйкові здалося, що Лейнг просто проклав для нього колію, але сам не дуже знав, наскільки його план успішний.
Шпеник увімкнув радіо. Страйк краще б заснув, але не нарікав — тільки опустив вікно і закурив. Сонце сяяло чимдалі яскравіш, і він помітив, що італійський костюм, надягнутий автоматично, весь у плямах від підливи й червоного вина. Страйк потер найпомітніші висохлі плями, тоді раптом згадав ще дещо.
— А, чорт!
— Га? Шо?
— Забув покинути дівчину.
Шпеник засміявся. Страйк сумно усміхнувся. Всміхатися було боляче. Все обличчя боліло.
— Куше, а ми типу зірвемо весілля?
— Звісно, що ні,— відповів Страйк і дістав ще одну цигарку.— Мене запрошено. Я друг. Гість.
— Ти її з роботи вигнав,— зауважив Шпеник.— Там, звідки я родом, це не дуже дружня штука.
Страйк не став нагадувати Шпенику, що в нього небагацько знайомих, які десь колись мали роботу.
— Вона як твоя мама,— по довгій паузі мовив Шпеник.
— Хто?
— Та Робін твоя. Добра. Хотіла малу врятувати.
Страйк не міг захищати відмову врятувати дитину перед чоловіком, якого самого у віці шістнадцятьох років врятували, витягнувши з канави, де він спливав кров’ю.
— Ну, я от якраз хочу спробувати її повернути. Але коли вона тобі знову подзвонить... якщо подзвонить...
— Так, так, я тобі скажу, Куше.
Обличчя, яке Страйк бачив у бічному дзеркалі, могло належати жертві дорожньо-транспортної пригоди. Ніс розпухнув і посинів, а ліве вухо почорніло. При денному світлі стало видно, що спроба похапцем поголитися лівою рукою була не надто успішна. Уявивши, як намагається непомітно стати десь на задвірках церкви, Страйк зрозумів, що буде вирізнятися. От буде сцена, якщо Робін вирішить, що не хоче його бачити! Він не хотів псувати їй весілля. Подумки Страйк поклявся, що піде, щойно його про це попросять.
— КУШЕ! — збуджено гукнув Шпеник, і Страйк аж підскочив.
Шпеник увімкнув радіо.
«...у справі Шеклвелльського різника арештовано підозрюваного. Після ретельного обшуку квартири на Волластон-Клоузі поліція звинуватила тридцятичотирирічного Дональда Лейнга в убивствах Келсі Платт, Гізер Смарт, Мартіни Россі й Сейді Роуч, у замаху на життя Лайли Монктон і жорстокому нападі на шосту, неназвану жінку...»
— Про тебе не сказали! — мовив Шпеник, коли повідомлення закінчилося. Голос у нього був розчарований.
— Так і не мали,— відповів Страйк, борючись із дивною знервованістю. Попереду з’явився Мессем.— Але ще скажуть. І це добре: треба трохи реклами, щоб мій бізнес знову злетів.
Він автоматично глянув на зап’ясток, забувши, що годинника немає, тоді перевірив час на приладовій панелі.
— Жени, Шпенику. Ми так проґавимо початок.
Що ближче до мети, то сильніше Страйк тривожився. Служба мала двадцять хвилин як початися, коли вони почали підніматися на Мессемський пагорб. Страйк у телефоні подивився, де стоїть церква.
— Отам,— сказав він, панічно показуючи на інший бік найширшого майдану, який колись бачив, де було повно людей і наметів з їжею. Коли Шпеник помчав по периферії майдану, кілька перехожих насупилося, а один чоловік у полотняному кашкеті погрозив кулаком водію зі шрамами на обличчі, що так необачно ганяє сонним серцем Мессема.
— Зупини тут, десь тут! — сказав Страйк, побачивши два прикрашені білими стрічками темно-сині «бентлі» на дальньому боці майдану. Шофери балакали, скинувши кашкети під яскравим сонцем. Обидва озирнулися, коли Шпеник загальмував. Страйк скинув ремінь безпеки; тепер з-за крон дерев було видно шпиль церкви. Страйка мало не нудило — понад сумнів, через те, що за ніч він викурив з чотири десятки цигарок, не спав, ще й мав Шпеника за водія.
Страйк зробив кілька кроків уперед, тоді кинувся назад до приятеля.
— Почекай мене. Я, може, не лишуся.
І він побіг повз шоферів (ті витріщалися на нього), на ходу поправляючи краватку. Тоді згадав про стан свого обличчя й костюма. І нащо той клопіт?
Страйк прокульгав за ворота у порожній церковний двір. Церква вражала і нагадала йому про церкву святого Діонісія у Маркет-Гарборо, коли вони з Робін ще були друзями. Тиша над сонним і сонячним цвинтарем здавалася зловісною. Страйк проминув дивну, якусь язичницьку на вигляд колону з різьбленням праворуч від себе і наблизився до важких дубових дверей.
Потягнувши за клямку лівою рукою, він завагався.
— А, пішло воно все,— видихнув Страйк до себе і як міг тихенько відчинив двері.
Його зустрів аромат троянд: білі ружі Йоркширу квітнули у високих вазах і прикрашали краї лавок, на яких тіснилися гості. До самого вівтаря тягнувся ліс яскравих капелюхів. Мало хто помітив Страйка, коли той прочовгав усередину, але хто помітив — почали витріщатися. Він боком посунув уздовж задньої стіни, поглядаючи в бік вівтаря.
Робін мала вінець з білих троянд на довгому хвилястому волоссі. Її обличчя Страйк не бачив. Лубка на її руці не було, і навіть звідси він роздивився довгий пурпуровий шрам, що збігав по її руці.
— Чи ти,— почувся дзвінкий голос невидимого вікарія,— Робін Венеція Еллакотт, береш цього чоловіка, Метью Джона Канліффа, за свого законного чоловіка, щоб бути з ним поруч від сьогодні й до...
Виснажений, напружений, зосереджений на Робін, Страйк навіть не помітив, як близько підійшов до букета у високій тюльпаноподібній бронзовій вазі.
— ...в радості й у горі, в багатстві й у бідності, в недузі й при здоров’ї, поки смерть...
— Ой чорт,— сказав Страйк.
Букет, на який він налетів, перекинувся — ніби у сповільненій зйомці — і з оглушливим брязкотом упав на підлогу. І гості, і пара озирнулися на нього.
— Я... Боже, вибачте,— безнадійно мовив Страйк.
Десь у центрі зібрання засміявся чоловік. Більшість гостей негайно розвернулася до вівтаря, але кілька гостей ще супилося на Страйка і не одразу спам’яталося.
— ...не розлучить вас,— з терпінням святого закінчив вікарій.
Чарівна наречена, яка не всміхнулася жодного разу за цілу службу, раптом просяяла.
— Так! — дзвінким голосом сказала Робін, глянувши просто у вічі не своєму новоспеченому чоловіку, що з кам’яним обличчям стояв поруч, а побитій і закривавленій людині, яка щойно перекинула її квіти.
Подяки
Не пам’ятаю, щоб отримувала таке задоволення від літератури, як під час роботи над романом «Кар’єра лиходія». Це дивно — не тільки тому, що його тема страшна, а ще й тому, що в ці дванадцять місяців я була страшенно зайнята і мусила перемикатися між різними проектами, а так працювати я не люблю. І все-таки Роберт Ґалбрейт завжди був ніби моїм персональним ігровим майданчиком, і цього разу теж не підвів.
Я маю подякувати моїй звичайній команді за те, що ця моя вже не таємна особистість продовжує приносити стільки задоволення, а саме: моєму незрівнянному редакторові Девіду Шеллі, який став хрещеним батьком уже чотирьох моїх романів і завдяки якому процес редагування такий плідний; моєму чудовому агентові й другові Нілу Блеру, що від самого початку непохитно підтримував Роберта; Дібі й