Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 66)
Страйк не зміг би сказати, чи довго вони отак дивилися одне на одного, та в його голові встигла промайнути низка цілковито зв’язних думок...
Якщо Віттакер убивця, то навряд чи запанікує чи сильно здивується, побачивши Страйка. Якщо ні — то шок від зустрічі зі Страйком просто біля фургона має бути великим. Однак Віттакер ніколи не поводився так, як інші люди. Він завжди здавався незворушним, усезнаючим.
Тоді Віттакер нарешті зреагував, і Страйк одразу зрозумів, що було б нерозумно чекати від нього якоїсь іншої реакції. Віттакер вишкірився, показавши чорні зуби, й одразу всередині Страйка постала ненависть двадцятирічної давнини. Закортіло зацідити Віттакеру по пиці.
— Оце так так,— стиха мовив Віттакер.— Це ж сержант Шерлок-шмерлок Голмс!
Він відвернувся, і Страйк побачив, що крізь поріділе волосся світиться скальп, і відчув дріб’язкову радість від думки, що Віттакер лисіє. Він — пихата паскуда. Мабуть, не радий.
— Банджо! — заволав Віттакер до останнього з трьох своїх приятелів, який щойно дійшов до пабу.— Тягни її сюди!
Вишкір його лишився нахабним, хоча очі дико стріляли — від фургона на Страйка, від Страйка до пабу. Брудні пальця смикалися. Попри удавану безтурботність, Віттакер нервував. Чому не питає, нащо Страйк прийшов? Чи вже знає?
Приятель на ім’я Банджо вийшов з пабу, тягнучи за руку Стефані. Вільною рукою дівчина стискала білий пакет з аптеки. Той здавався осяйно чистим на тлі її та Банджового дешевого брудного одягу. На її шиї тремтів золотий ланцюжок.
— Куди ти мене? За що? — скиглила вона, не розуміючи. Банджо притягнув її до Віттакера.
— Купи нам пива,— наказав Віттакер Банджо, і той слухняно почовгав геть. Віттакер поклав руку на тонку шийку Стефані, й та глянула на нього з рабським обожненням дівчини, яка (подібно до Леди) бачить у ньому щось дивовижне, чого не може розгледіти Страйк. Пальці Віттакера зімкнулися на шиї дівчини, шкіра під ними аж побіліла, і він почав трусити Стефані — не так енергійно, щоб звернули увагу перехожі, але достатньо сильно, щоб на обличчі замість захоплення проступив безнадійний жах.
— Шось знаєш про це?
— Про що? — затинаючись, вимовила Стефані. У пакеті в її руці стукотіли ліки.
— Про нього! — тихо відповів Віттакер.— Про оцього, шо ти ним так цікавися, брудна ти хвойдо...
— Пусти її,— сказав Страйк, вперше розтуливши губи.
— Я шо, накази слухаю? — так само тихо спитав у Страйка Віттакер: широкий вишкір, очі навіженця.
І раптово, з неймовірною силою, він обіруч схопив Стефані за шию і підняв у повітря. Дівчина впустила пакет на тротуар і забилася. Ноги смикалися, обличчя почало червоніти.
Без жодної думки Страйк сильно ударив Віттакера в живіт, і той упав на спину, потягнувши Стефані за собою; Страйк нічого не встиг зробити, тільки почув, як голова дівчина ляснулася об асфальт. Віттакер, з якого вибили дух, намагався піднятися, з його рота з чорними зубами лився потік брудної лайки. Краєм ока Страйк бачив трьох його друзів на чолі з Банджо, що вирвалися з пабу: вони все бачили крізь брудне вікно. Один тримав у руці короткий іржавий ніж.
— Ну вперед! — піддражнив їх Страйк, упершись ногами в асфальт і широко розводячи руки.— Наведіть копів на свій пересувний крековий притон!
Задиханий Віттакер з долівки жестом зупинив своїх друзів, і це був найбільший прояв здорового глузду, що Страйк колись бачив у його виконанні. З вікон пабу визирали люди.
— Твою ж маму... хай тобі всячина...— хрипів Віттакер.
— Так, поговорімо про маму,— озвався Страйк, піднімаючи Стефані. У вухах гупала кров. Хотілося гамселити Віттакера кулаками, поки з його жовтої пики не залишиться місиво.— Він убив мою маму,— сказав він дівчині, дивлячись у її порожні очі. Руки біля плечей в неї були такі худі, що Страйкові долоні майже зімкнулися на них.— Чуєш? Він уже вбив одну жінку. Може, і не одну.
Віттакер спробував ухопити Страйка за коліна й повалити; той дав йому копняка, не відпускаючи Стефані. На її білій шиї виднілися червоні відмітини від пальців Віттакера і слід від ланцюжка, на якому висів покручений контур серця.
— Ходімо зі мною,— сказав до дівчини Страйк.— Він — убивця. Є притулки для жінок. Тікай від нього.
Очі Стефані нагадували дірки в пітьму, якої Страйк ще не бачив. З тим самим успіхом він міг запропонувати дівчині єдинорога: його пропозиція була безумством, чимось неосяжним. Неймовірно, але попри те, що то Віттакер душив її, дівчина вирвалася від Страйка, ніби він намагався її викрасти, кинулася до Віттакера, схилилася над ним, захищаючи. Покручене серце мотлялося на ланцюжку.
Віттакер дозволив Стефані себе підняти і розвернувся до Страйка, потираючи живіт у місці удару. Тоді за своїм маніакальним звичаєм почав кректати, мов стара баба. Віттакер переміг — вони обоє це зрозуміли. Стефані тулилася до нього, ніби до свого рятівника. Він запустив брудні пальці у волосся на її потилиці, смикнув до себе і поцілував, глибоко штовхаючи язика в її горлянку. Водночас Віттакер жестом звелів друзям, які все витріщалися на це видовище, сідати у фургон. Банджо сів за кермо.
— Побачимося, мамію,— прошепотів Віттакер до Страйка і штовхнув Стефані у фургон перед собою. Перш ніж дверцята зачинилися під кпини й непристойності від його друзів, Віттакер глянув Страйкові просто у вічі й знайомим жестом ворухнув рукою у повітрі — ніби щось різав. Вишкірився. Фургон поїхав геть.
Страйк раптом зрозумів, скільки навколо зібралося людей. Усі стояли й дивилися на нього з відсутнім виразом глядачів, яких заскочило зненацька увімкнене в залі світло. З вікон пабу теж досі витріщалися. Страйкові лишилося тільки запам’ятати номер побитого фургона, поки той не зник за рогом. Тоді він сердито покинув місце подій, і цікаві розступалися, щоб не стояти в нього на шляху.
42
I’m living for giving the devil his due.
«У всіх буває лажа»,— сказав собі Страйк. Протягом кар’єри в армії йому теж не завжди таланило. Скільки не тренуйся, скільки не перевіряй обладнання, скільки не плануй — усе одно трапиться якась невдача і все спаплюжить. Одного разу в Боснії несправний мобільний скинув весь заряд, запустивши ланцюжок нещасливих подій, і врешті-решт Страйків друг мало не загинув, заїхавши не на ту вулицю у Мостарі.
Але це не змінювало того факту, що якби його підлеглий з відділу спеціальних розслідувань стежив за кимсь і притулився б до покинутого на тротуарі фургона, спершу не перевіривши, чи є там хто, Страйк добряче б його вишпетив, і дуже голосно. Він не планував бачитися з Віттакером лицем до лиця. Принаймні так Страйк собі казав, та по тверезих роздумах змушений був визнати, що його дії вказували на інше. Утомлений багатогодинним чеканням під вікнами Віттакерової квартири, він не дуже старався сховатися від поглядів з вікон пабу. І хоча Страйк не міг знати, що у фургоні Віттакер, тепер, озираючись назад, він відчував дикунську радість від того, що хоч ударив того виродка.
Боже, як йому кортіло дати паскуді прочухана! Злостивий сміх, масні пасма волосся, футболка «Слеєр», бридкий запах, зімкнуті на білій шиї пальці, кпини на тему мами: почуття, які збудив у Страйку Віттакер, належали йому вісімнадцятирічному. Той Страйк був радий бійці й чхати хотів на наслідки.
Та якщо не зважати на задоволення від побиття Віттакера, зустріч не принесла якоїсь значущої інформації. Хай як старався Страйк порівняти побачене з відомим раніше, за однією тільки зовнішністю не виходило ані впізнати Віттакера у тій кремезній постаті в шапці, ані сказати, що то не він. Темна постать, за якою Страйк гнався вулицями Сохо, не мала Віттакерових нечесаних патлів, але довге волосся можна зав’язати на потилиці чи сховати під шапку; той чоловік здавався дебелішим за Віттакера, але підбита куртка може додати об’єму. Так само ні про що не сказала детективу реакція Віттакера, коли той виявив Страйка біля фургона. Що більше Страйк про це думав, то важче йому було визначити: на злостивій пиці Віттакера читався тріумф — чи той останній жест, коли брудні пальці різали повітря, був тільки звичним комедіантством, порожньою погрозою, інфантильною помстою людини, яка за всяку ціну хоче лишитися найстрашнішою потворою.
Кажучи коротко, зустріч відкрила, що Віттакер і досі нарцисичний та жорстокий, а ще надала Страйкові два нові факти. Перший: Стефані засмутила Віттакера тим, що цікавилася Страйком. Він гадав, що причиною стало головно те, що колись Віттакер був йому за вітчима, але не можна було виключати, що спалах цікавості спричинило озвучене Віттакером бажання помсти чи згадка про здійснення цієї помсти. Другий: Віттакер нажив собі друзів чоловічої статі. Хоча Віттакер завжди незбагненним для Страйка чином причаровував жінок, скільки Страйк його знав, у чоловіків він викликав презирство й відразу. Представники його статі не терпіли Віттакерового фіглярства, сатанинських казочок, прагнення бути в усьому першим і, звісно, його дивного магнетизму для жіноцтва. Але тепер, здається, Віттакер завів таку собі команду, чоловіків, які ділилися з ним наркотиками і дозволяли собою попихати.
Страйк дійшов висновку, що єдиний спосіб швидко отримати якусь користь — це розповісти Вордлу, що сталося, і дати йому номер фургона. Це він і зробив, сподіваючись, що поліція принаймні зацікавиться наркотиками або іншими доказами злочинної діяльності в машині чи — краще — в тій квартирі над забігайлівкою.