Джоан Роулинг – Кар'єра лиходія (страница 37)
— Воно отак завжди,— гучно повідомила вона; замість «завжди» вийшло «зоужди». Робін не впізнала акцент, хоч і думала, що вже говірку камбрійців знає — адже походить із сусіднього краю.— В них тут повсюдно ті камери. Все реєструють, бачте. Ми гутки вже звичні.
— Лондонців ловлять,— люб’язно погодився Страйк. Жінка зацікавилася, зупинилася.
— З Лондона, га? А чого до Баррова приїхали?
— Шукаю давнього друга. Ноеля Брокбенка,— відповів Страйк і показав на будинки далі по вулиці,— але в нього ніхто не відчиняє. Мабуть, на роботі він.
Жіночка насупилася.
— Ноель, кажете? А не Голлі?
— Голлі теж будемо раді зустріти, якщо вона вдома,— озвався Страйк.
— Вона зара’ на роботі,— відповіла сусідка, глянувши на годинник.— У пекарні отамо, у Вікерстоні. Або,— додала жінка з тінню чорного гумору,— можете зазирнути увечері в «Корабельний марс». Вона часто там сидить.
— Поїдемо до пекарні — хай буде сюрприз,— сказав Страйк.— Куди саме їхати?
— Пекарня така маленька, біленька, просто на вулиці Помсти.
Робін і Страйк подякували жіночці, і та пішла собі, тішачись, що допомогла людям.
— Я правильно розчув? — пробурмотів Страйк, розгорнувши карту, щойно сіли у «лендровер».— Вулиця Помсти?
— Якось так воно звучало,— відповіла Робін.
Протягом короткої поїздки перетнули міст над гирлом, де човни колихалися на бруднуватій воді чи хилилися, витягнуті з води, на мулистому узбережжі. За промисловими спорудами на березі знову тягнулися терасовані будинки — деякі облицьовані рінню, інші — з червоної цегли.
— То на честь кораблів,— здогадався Страйк, коли поїхали вулицею Амфітрити.
Вулиця Помсти збігала вгору пагорбом. Кілька хвилин по-оглядавши околиці, побачили маленьку потиньковану пекарню.
— Оце вона,— одразу мовив Страйк, щойно Робін зупинилася неподалік скляних дверей.— Мабуть, таки його сестра, тільки глянь на неї.
На думку Робін, ця працівниця пекарні видавалася кремезнішою за багатьох чоловіків. Була довговида, з високим чолом — точно як Брокбенк; темні очі густо підведено чорним; чорне, мов смола, волосся ретельно забрано у хвіст — зачіска геть не до такого лиця. Чорна футболка, одягнена під білий фартух, відкриває м’ясисті голі руки, зататуйовані від плеча до зап’ястка. З кожного вуха звисає по кілька золотих кульчиків. Через вертикальну зморшку між бровами здавалося, що жінка перманентно не в гуморі.
В пекарні було тісно й людно. Спостерігаючи за тим, як Голлі відпускає випічку, Страйк згадав пироги з олениною з Мелроуза і ковтнув слинку.
— Я б оце знов поїв.
— Не можна з нею там розмовляти,— заперечила Робін.— Краще підійти до неї вдома чи в тому пабі.
— Ти могла б зайти і купити мені пиріжок.
— Та ми годину тому їли сандвічі!
— То й що? Я ж не на дієті.
— Так і я ні. Вже ні,— відповіла Робін.
Ці сміливі слова викликали в уяві образ весільної сукні без рукавів, що чекає на неї у Гарроґейті. Чи збирається вона в неї влізти? Квіти, бенкетний сервіс, дружки, обраний перший танець — невже це все тепер нікому не треба? Аванс буде втрачено, подарунки доведеться повернути, а який шок буде у друзів і родичів, коли вона їм скаже...
У «лендровері» було холодно й незручно, Робін утомилася після кількох годин за кермом, і на кілька секунд — якраз підступила слабкість, підступно упало серце — думка про Метью і Сару Шедлок мало не змусила її знову заплакати.
— Я покурю, добре? — спитав Страйк. Не чекаючи на відповідь, опустив скло, впустив у салон холодне повітря. Робін проковтнула своє «так»; урешті-решт, він пробачив їй той епізод з поліцією. Зимний подих вітру допоміг зібратися на думці й сказати те, що вона збиралася йому сказати.
— Ти не можеш розмовляти з Голлі.
Страйк розвернувся до неї, насупився.
— Одна справа — зненацька заскочити Брокбенка, але якщо Голлі тебе впізнає, то попередить його. Це доведеться зробити мені. Я вже вигадала як.
— Так... але ні, цього не буде,— твердо відповів Страйк.— Є шанс, що він живе з нею чи на сусідній вулиці. Він схиблений. Якщо занюхає підступ — стане небезпечний. Ти не повинна цього робити сама.
Робін щільніше запнулася у тренч і мовила прохолодним тоном:
— То вислухаєш мою ідею чи ні?
25
There’s a time for discussion and a time for a fight.
Мимохіть Страйкові довелося визнати, що план Робін добрий, а ризик, що Голлі попередить Брокбенка, важливіший за імовірну небезпеку для Робін. Тож коли Голлі о п’ятій годині вийшла з роботи разом з колегою, Страйк непомітно пішов за нею пішки. Робін тим часом від’їхала на безлюдну ділянку дороги поруч з болотистими ґрунтами, дістала з багажника дорожню сумку, стягнула з себе джинси і надягнула строгі, хоч і м’яті штани. Вона якраз перетинала міст, прямуючи у центр Барроу, коли подзвонив Страйк і сказав, що Голлі пішла не додому, а просто до пабу в кінці своєї вулиці.
— Чудово, гадаю, так вийде навіть простіше,— гукнула Робін в бік свого мобільника; виставлений на гучний режим, той лежав на сусідньому сидінні. «Лендровер» трусився і гарчав.
— Що?
— Кажу, гадаю, що... а, забудь, я вже близько.Страйк чекав на стоянці біля «Корабельного марса». Щойно він відчинив дверцята з боку пасажирського сидіння, як Робін зойкнула:
— Пригнися, пригнися!
У дверях пабу з пінтою в руці з’явилася Голлі. Вона була вища за Робін і вдвічі ширша за неї, вбрана в чорну футболку і джинси. Підкуривши цигарку, вона звуженими очима оглянула краєвид, який, либонь, знала як свої п’ять пальців, і на мить спинила погляд на незнайомому «лендровері».
Страйк як міг хутко видерся на переднє сидіння, пригинаючи голову. Робін дала по газах і одразу поїхала.
— Поки я за нею йшов, вона хіба один раз на мене глянула,— відзначив Страйк, випростуючись.
— Усе одно не можна, щоб вона тебе бачила, якщо цього можім уникнути,— повчально озвалася Робін,— бо ще помітить тебе і пригадає.
— Вибач, забув, що ти в нас пройшла курс із відзнакою,— озвався Страйк.
— Ой, та пішов ти,— раптом розсердилася Робін. Страйк аж здивувався.
— Та я пожартував.
Робін звернула на стоянку далі по вулиці, якої не було видно від входу до «Корабельного марса», тоді перевірила, чи на місці невеликий пакунок, що його вона туди поклала трохи раніше.
— Чекай тут.
— Аж побіг. Я буду на стоянці, виглядатиму Брокбенка. Давай ключі.
Робін неохоче дала Страйкові ключі й пішла. Страйк дивився, як вона йде в бік пабу, і дивувався, чого це її так вкурвило. Мабуть, Метью применшував досягнення нареченої, які вважав скромними.
«Корабельний марс» стояв на злитті вулиць Стенлі й Поромної: велика будівля червоної цегли у формі барабана. Голлі досі стояла у дверях, курила, пила пиво. У Робін затрусилися жижки.
Вона сама зголосилася це зробити; тепер це її відповідальність — дізнатися, де Брокбенк. Власна дурість, що навела на них поліцію, роздратувала Робін, а тут ще Страйків жарт не до речі нагадав про Метью, який кепкував з її навчання на курсах протидії стеженню. Формально привітавши її з відмінними оцінками, Метью натякнув, що, власне, навчили її всього-на-всього здорового глузду.
В кишені плаща задзвонив мобільний. Відчуваючи на собі погляд Голлі, Робін дістала телефон і подивилася, хто дзвонить. То була мама. Оскільки дивніше буде не прийняти дзвінок, ніж прийняти, Робін підняла телефон до вуха.
— Робін? — почувся Ліндин голос, коли Робін пройшла повз Голлі, не глянувши на неї.— Ти що, в Барроу-ін-Фернесі?
— Так,— відповіла Робін. Усередині було двоє дверей; вона обрала ліві й увійшла до великого брудного бару з високою стелею. Двоє чоловіків у вже знайомих синіх одностроях грали в більярд за столом просто біля дверей. Робін не так побачила, як відчула, як кілька пар очей звернулося до незнайомки. Уникаючи зорового контакту, вона пішла до шинкваса, розмовляючи по телефону.
— Що ти там робиш? — спитала Лінда і провадила, не чекаючи не відповідь: — Нам тут поліція дзвонила, питали, чи тато давав тобі машину!
— Сталося непорозуміння,— відповіла Робін.— Мамо, я зараз не можу розмовляти.
Двері відчинилися, і Голлі пройшла повз Робін, склавши на грудях татуйовані м’язисті руки й окинувши її поглядом, у якому до оцінювання домішалася ворожість. Коли не рахувати стриженої барменки, їх тут було всього двоє жіночої статі.
— Ми подзвонили до квартири,— непоступливо провадила мама,— і Метью сказав, що ти поїхала з Кормораном.
— Так,— відповіла Робін.
— А коли я спитала, чи ти матимеш час зайти до нас на обід у ці вихідні...
— А чого б це мені бути у Мессемі в ці вихідні? — не зрозуміла Робін. Краєм ока вона бачила, як Голлі сідає на барний дзиґлик і заводить розмову ще з кількома чоловіками у синіх одностроях робітників заводу «БАЕ».