Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 94)
— Це ластовиння! — спалахнув Рон. — Шкутильгайте у свій портрет і дайте мені спокій!
Він повернувся до друзів, які старанно тамували сміх.
— Який це поверх?
— Здається, вже шостий, — відповіла Герміона.
— Ні, ще тільки п’ятий, — заперечив Гаррі, — треба піднятися вище…
Та вже ступивши на сходовий майданчик, він зненацька зупинився, дивлячись у маленьке віконечко в подвійних дверях, що вели в коридор. На дверях висіла табличка «НАСЛІДКИ ВІД ЧАРІВ», а з віконечка, притискаючи носа до скла, на них дивився якийсь чоловік. Він мав хвилясте біляве волосся, блакитні очі й широку безглузду посмішку, що відкривала сліпучо-білі зуби.
— Ого! — вигукнув Рон, глянувши на того чоловіка.
— О, Господи, — раптом затамувала подих Герміона. — Професор Локарт!
Їхній колишній учитель захисту від темних мистецтв штовхнув двері й вийшов до них у довжелезному бузковому халаті.
— Вітаю всіх! — проголосив він. — Мабуть, хотіли б узяти в мене автограф?
— Він не дуже змінився, правда? — пробурмотів Гаррі. а Джіні усміхнулася.
— Е-е… як ся маєте, пане професоре? — дещо знічено запитав Рон. Саме Ронова несправна чарівна паличка так сильно ушкодила професорові Локарту пам’ять, що він опинився в лікарні Святого Мунґо. Та Гаррі й тепер не дуже йому співчував, бо Локарт сам тоді намагався назавжди стерти пам’ять Гаррі й Ронові.
— Чудово, дякую! — життєрадісно озвався Локарт, витягуючи з кишені досить пошарпане павичеве перо. — То скільки вам автографів? Можу підписати всім одночасно.
— Е-е… дякуємо, якось іншим разом, — відповів Рон, а Гаррі поцікавився: — Пане професоре, а хіба вам можна ходити по коридорах? Чи не повинні ви бути в палаті?
На Локартовім обличчі зів’яла усмішка. Якусь мить він пильно вдивлявся в Гаррі, а тоді запитав:
— Чи ми десь зустрічалися?
— Е-е… так, зустрічалися, — підтвердив Гаррі. — Ви колись були вчителем у Гоґвортсі, пам’ятаєте?
— Учителем? — збентежено перепитав Локарт. — Я? Справді?
І на його обличчі знову з’явилася усмішка — так зненацька, що всім стало аж ніяково.
— Сподіваюсь, я гарно вас навчав? То як щодо автографів? Може, дати вам одразу з десяток, і ви роздаруєте їх усім своїм друзям, щоб ніхто не залишився обділений?
Але тут з дверей наприкінці коридору вигулькнула чиясь голова й почувся голос:
— Ґільдерою, ти нестерпний хлопчисько! Куди це тебе знову понесло?
Добродушна цілителька з блискітками у волоссі метушливо поспішала до них коридором, лагідно всміхаючись Гаррі та його друзям.
— О, Ґільдерою, то в тебе гості! Як це
— Я роздаю автографи! — повідомив цілительці Ґільдерой зі сліпучою усмішкою. — Їм потрібно море моїх автографів, ніяких заперечень і чути не бажають! Сподіваюся, нам вистачить фотографій!
— Ох, ти мій щебетунчику, — взяла цілителька Локарта за руку й ніжно йому всміхнулася, ніби дворічній дитинці-вундеркіндові. — Кілька років тому він був дуже знаменитий. Ми маємо надію, що це бажання роздавати автографи свідчить, що пам’ять починає до нього повертатися. Зайдете сюди? Він, знаєте, лежить в ізольованій палаті і, мабуть, вислизнув, коли я розносила різдвяні дарунки, бо двері там завжди замкнені… не те, щоб він був небезпечний… Але, — перейшла вона на шепотіння. — він, боронь Боже, може завдати якоїсь шкоди сам собі… не знає, хто він такий, розумієте, піде кудись і не пам’ятає, як повернутися, дуже люб’язно з вашого боку, що його провідали.
— Е-е, — чомусь показав Рон на верхній поверх, — ми взагалі… е-е…
Але цілителька очікувально їм усміхнулася, і Ронове ледь чутне бурмотіння «збиралися попити чаю» розтануло в порожнечі. Вони безпомічно перезирнулися, а тоді рушили коридором за Локартом і цілителькою.
— Тільки ненадовго, — тихенько пробурмотів Рон.
Цілителька спрямувала чарівну паличку на палату Януса Тікі й промовила:
— Це палата для тих пацієнтів, що перебувають у нас довго, — тихенько пояснила цілителька гостям. — З невиліковними наслідками чарів. Звичайно, після інтенсивного лікування настоянками та замовляннями може настати певне поліпшення. Ґільдерой уже хоч трошки себе усвідомлює, а справи містера Боуда взагалі пішли вгору. Він уже відновив здатність говорити, хоч ми ще не знаємо, якою саме мовою він розмовляє. Знаєте, мені ще треба роздати різдвяні дарунки, а ви тут поспілкуйтеся.
Гаррі озирнувся. Видно було, що ця палата для її пацієнтів — постійне житло. Біля ліжок було значно більше особистих речей, ніж у палаті містера Візлі. Скажімо, стіна біля узголів’я Ґільдероєвого ліжка була обвішана його фотографіями, що білозубо всміхалися й махали руками. Деякі він кострубатим дитячим почерком підписав самому собі. Щойно цілителька посадила його в крісло, як Ґільдерой витяг пачку фотографій, схопив перо й почав гарячково їх підписувати.
— Можете покласти в конверти, — порадив він Джіні, кидаючи їй на коліна підписані знімки. — Ви ж знаєте, мене не забувають. Я й досі отримую від шанувальників стоси листів… Ґледіс Ґаджен пише мені
На ліжку навпроти лежав, утупившись у стелю, скорботний чарівник з пожовклою шкірою. Він щось буркотів сам до себе, ні на кого не зважаючи. Ще далі лежала жінка з оброслою шерстю головою та обличчям. Гаррі пригадав, як щось подібне сталося в другому класі з Герміоною, але завдана їй тоді шкода виявилася, на щастя, тимчасовою. У дальньому кутку палати квітчасті запони затуляли ще два ліжка, відокремлюючи пацієнтів, що там лежали, від решти хворих.
— Це тобі, Агнесо, — радісно звернулася цілителька до зарослої шерстю жінки, вручаючи тій стосик дарунків. — Бачиш, тебе не забувають. А твій син прислав сову з вісткою, що ввечері тебе провідає. Гарно, правда?
Агнеса голосно гавкнула.
— Дивися, Бродеріку, а тобі прислали рослину у вазоні і гарненький календарик з різними гіпогрифами на кожен місяць. Тепер тобі буде трохи веселіше, — примовляла цілителька, підходячи до чоловіка-буркотуна й ставлячи йому на тумбочку біля ліжка досить огидну рослину з довжелезними звивистими щупальцями і за допомогою чарівної палички чіпляючи на стіну календарик. — І… ой, місіс Лонґботом, ви вже йдете?
Гаррі миттєво озирнувся. Запони, що затуляли два ліжка в кутку палати, були відхилені, і до виходу йшло двоє відвідувачів: старезна чарівниця грізного вигляду в довжелезній зеленій сукні, поїденому міллю лисячому хутрі та гостроверхому капелюсі, прикрашеному опудалом яструба, вела за собою цілковито пригніченого…
Гаррі раптом збагнув, хто лежить на тих віддалених ліжках. Почав гарячково думати, чим би відвернути увагу друзів, щоб Невіл непомітно і без зайвих запитань вийшов з палати, але Рон теж озирнувся, коли почув прізвище «Лонґботом», і, перш ніж Гаррі встиг його зупинити, покликав:
Невіл підскочив і зіщулився, ніби повз нього просвистіла куля.
— Це ми, Невіле, — радісно вигукнув Рон, зриваючись на ноги. — Чи ти бачив?.. Тут лежить Локарт! А ти кого відвідував?
— Це твої друзі, любий Невіле? — люб’язно поцікавилася Невілова бабуся, насуваючись на них.
Видно було, що Невіл волів би опинитися де завгодно, тільки не тут. Його пухке лице почервоніло, а очі втупилися в підлогу.
— А, так, — пильно придивилася бабуся до Гаррі і простягла йому свою зморщену пазуристу руку. — Так-так, авжеж, я знаю, хто ти такий. Невіл розповідає про тебе з великою повагою.
— Е-е… дякую, — відповів Гаррі, потискаючи їй руку. Невіл розглядав свої черевики, ще більше червоніючи.
— А ви, очевидно, Візлі, — місіс Лонґботом королівським жестом подала руку спочатку Ронові, а потім Джіні. — Я знаю ваших батьків… не дуже добре знаю, та все ж… це приємні люди… а ти, мабуть, Герміона Ґрейнджер?
Герміона була приголомшена, що місіс Лонґботом знала її ім’я та прізвище, але чемно потисла їй руку.
— Невіл мені багато про вас розповідав. Ви йому допомогли в кількох скрутних ситуаціях, так? Він хороший хлопчик, — зиркнула вона з-над кістлявого носа на Невіла суворим оцінюючим поглядом, — але не перейняв, на жаль, батькових талантів. — І вона так кивнула головою в бік двох ліжок у кутку, що опудало яструба на її капелюсі небезпечно затряслося.
— Що? — ошелешено перепитав Рон. (Гаррі хотів наступити Ронові на ногу, але в джинсах зробити це непомітно було значно важче, ніж у мантії.) — То там твій
— Що таке? — гостро озвалася місіс Лонґботом. — Невіле, ти що, не розповідав друзям про батьків?
Невіл глибоко вдихнув, зиркнув у стелю і заперечливо похитав головою. Гаррі було страшенно шкода Невіла, але він не знав, чим йому допомогти в цій ситуації.
— Але ж тут нічого соромитись! — розсердилася місіс Лонґботом. — Невіле, ти повинен ними
— Я не соромлюся, — ледь чутно промимрив Невіл, дивлячись куди завгодно, тільки не на Гаррі з друзями. Рон аж навшпиньки пнувся, щоб побачити, хто ж там лежить на тих двох ліжках.