Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 91)

— Так, — буркнув Муді, — ми ж усі знаємо, що з Поттером діється щось дивне.

— Дамблдор був дуже стривожений, коли я вранці розмовляла з ним про Гаррі.

— Авжеж, він стурбований, — прохрипів Муді. — Хлопець бачить події очима зміюки Відомо-Кого. Ясно, що Поттер не усвідомлює, що це означає, але ж, якщо Відомо-Хто оволодів ним…

Гаррі вийняв видовжене вухо зі свого. Його серце шалено закалатало, а обличчя налилося кров’ю. Він озирнувся на інших. Вони стояли зі струнами у вухах і перелякано дивилися на нього.

Розділ двадцять третій

Різдво в ізольованій палаті

Може, саме тому Дамблдор і уникав погляду Гаррі? Боявся, що на нього гляне Волдеморт, що ці зелені очі раптом стануть яскраво-червоними з вузенькими, мов у котів, зіницями? Гаррі пригадав, як колись з потилиці професора Квірела вилізло зміїне обличчя Волдеморта — і поклав руку на свою потилицю, уявляючи, що б він відчув, якби Волдеморт раптом вискочив з його власної голови.

Він почувався брудним, заразним, ніби мав у собі смертоносну бацилу й дорогою з лікарні негідний був сидіти у вагоні метро поруч з невинними, чистими людьми, чий розум і тіло не були осквернені Волдемортом… Він не тільки бачив змію, він був тією змією, тепер він це знав напевно…

І тут йому в голову стрельнула жахлива думка, пригадалися слова, від яких усередині засудомило й кишки почали звиватися, неначе вужі.

«А що йому потрібно, крім поплічників?

Те, що можна здобути лише таємно… якась зброя. Те, чого він не мав минулого разу».

«Та це ж я та зброя», — подумав Гаррі, і в його жилах немовби розтеклася отрута. Він похолов і залився потом, хитаючись разом з вагоном, що мчав темним тунелем. «Це мене намагається використати Волдеморт! Ось чому, куди б я не пішов, мене весь час охороняють! Це захищають не мене, а інших людей! Тільки нічого не виходить, бо в Гоґвортсі до мене цілодобово охорони не приставиш… я справді напав уночі на містера Візлі. Так, то був я. Мене до цього змусив Волдеморт. Можливо, він і зараз сидить у мені, прислухаючись до моїх думок…»

— З тобою все гаразд, любий? — прошепотіла місіс Візлі, нахиляючись до Гаррі через голову Джіні, а поїзд з гуркотом летів у темному тунелі. — Щось у тебе поганий вигляд. Може, тебе нудить?

Усі дивилися на нього. Він затряс головою і втупився в рекламу страхування нерухомості.

— Гаррі, любий, з тобою справді все гаразд? — стурбовано перепитала місіс Візлі, коли вони обходили неохайний газон посеред площі Ґримо. — Ти такий блідий… чи ти зранку хоч спав? Одразу йди лягай і поспи хоч дві години.

Гаррі кивнув головою. Тепер він мав гарну відмовку від розмов з іншими, тож, тільки-но відчинилися вхідні двері, швиденько минув підставку для парасоль у формі тролевої лапи й побіг сходами до їхньої з Роном кімнати.

Там він почав крокувати туди-сюди, проходячи повз ліжка й порожню раму від портрета Фінеаса Ніґелуса, а голова його аж кипіла від жахливих запитань та думок.

«Чи він і сам став змією? Може, він — анімаг… ні, це неможливо, він знав би… а може, то Волдеморт анімаг, — подумав Гаррі, — тоді все стає на свої місця… авжеж, той перетворився на змію… а тоді заволодів мною, і ми обидва перетворилися… але як тоді пояснити, що я за п’ять хвилин устиг побувати в Лондоні й повернутися назад у ліжко… але ж Волдеморт — наймогутніший у світі чаклун, окрім Дамблдора, тож легко, мабуть, може переносити людей хоч куди».

І тут він вжахнувся від раптової думки: «Але ж це божевілля… якщо Волдеморт заволодів мною, то я оце зараз чітко вказую йому розташування штабу Ордену Фенікса! Він знатиме, хто входить до Ордену і де перебуває Сіріус… а я ж чув безліч такого, чого не мав знати: все, що розповів мені Сіріус ще в перший вечір, коли я тут опинився…»

Він може зробити лише одне — негайно піти з площі Ґримо. Проведе Різдво у Гоґвортсі, де нікого немає, і тоді всі будуть у безпеці, хоч би під час канікул… але ж ні, цього не досить, у Гоґвортсі все одно перебуває чимало учнів і вони можуть постраждати. А що, як наступною жертвою стане Шеймус, Дін або Невіл? Гаррі зупинився і втупився в порожню раму Фінеаса Ніґелуса. Шлунок мовби налився свинцем. Вибору не було — він мусив вертатися на Прівіт-драйв, щоб цілком ізолюватися від інших чарівників.

«Якщо так, — подумав він, — то нема чого тягти». Намагаючись не думати, як прореагують Дурслі, коли побачать його на своєму порозі на півроку раніше, ніж чекали, Гаррі підійшов до валізи, закрив її й замкнув, тоді за звичкою озирнувся в пошуках Гедвіґи і аж тут згадав, що вона й досі в Гоґвортсі… ну що ж, менше буде нести… схопив валізу і вже почав волокти її до дверей, як почув єхидний голос:

— Тікаємо?

Він озирнувся. На полотні власного портрета з’явився Фінеас Ніґелус. Він притулився до рами й поглядав на нього з великою цікавістю.

— Нікуди я не тікаю, — буркнув Гаррі, все ще тягнучи валізу.

— Мені здавалося, — сказав Фінеас Ніґелус, погладжуючи свою гостру борідку, — що до ґрифіндорського гуртожитку потрапляють лише відважні? Думаю, ти б краще пасував до мого гуртожитку. Ми, слизеринці, теж відважні, але не дурні. Скажімо, опиняючись перед вибором, ми завжди рятуємо власну шкуру.

— Я не рятую власну шкуру, — огризнувся Гаррі, тягнучи валізу по шорсткому й побитому міллю килиму перед дверима.

— Я бачу, — погладжував борідку Фінеас Ніґелус, — це зовсім не боягузлива втеча… це шляхетний вчинок.

Гаррі не звертав уваги. Він уже поклав руку на дверну клямку, коли Фінеас Ніґелус ліниво сказав:

— Маю для тебе вістку від Албуса Дамблдора.

Гаррі негайно озирнувся.

— Яку саме?

— Залишайся на місці.

— Та я ж не рухаюся! — відрізав Гаррі, не відходячи від дверей. — То яку ти маєш вістку?

— Та я ж тобі щойно сказав, йолопе, — незворушно промовив Фінеас Ніґелус. — Дамблдор просив переказати: «Залишайся на місці».

— Чому? — здивувався Гаррі, випускаючи з рук валізу — Чому я маю тут залишатися? Що він іще казав?

— Більше нічого, — Фінеас Ніґелус підняв тонку чорну брову, ніби вважав ці запитання зухвалими.

Гарріне роздратування вирвалося назовні, мов змія, що раптом вигулькує з високої трави. Він був виснажений, спантеличений понад усяку міру, адже минулі півдоби віддав по черзі то жах, то полегкість, то знову жах, а Дамблдор і далі не хоче з ним розмовляти!

— Оце й усе? — вигукнув він. — «Залишайся на місці»? Я це вже чув, коли на мене напали дементори! Сиди, Гаррі, й не рипайся, поки дорослі все влаштують! Але ми тобі нічого не скажемо, бо твій манюній мозок з цим не впорається!

— Знаєш, — ще голосніше за Гаррі крикнув Фінеас Ніґелус, — саме тому мені й гидко було вчителювати! Молоді люди завжди свято переконані, що тільки вони у всьому мають рацію. Невже тобі ніколи не стріляло в голову, нещасний і пихатий жевжику, що директор Гоґвортсу міг мати досить підстав, щоб не втаємничувати тебе в усі найдрібніші деталі своїх планів? Ти ніколи не завдавав собі праці замислитися, чому дотримання Дамблдорових приписів, що здавалися тобі такими несправедливими, завжди вберігало тебе від неприємностей? Ні? Ні, бо як усі молодики, ти абсолютно впевнений, що тільки ти здатний відчувати й мислити, тільки ти можеш усвідомити небезпеку, тільки ти такий розумник, що розгадав плани Темного Лорда…

— То він і справді планує щось зі мною зробити? — негайно спитав Гаррі.

— Хіба я таке казав? — недбало розглядав свої шовкові рукавички Фінеас Нігелус. — А зараз, якщо ти не проти, у мене є важливіші справи, ніж слухати підліткові нарікання… бувай здоровий.

Він покрокував до краю рами і зник.

— Чудово, забирайся! — закричав Гаррі на порожню раму. — І красненько подякуй Дамблдорові!

Порожнє полотно не озивалося. Гаррі розлючено поволік валізу назад до ліжка, а тоді впав обличчям на поїдене міллю покривало, заплющив очі й відчув, як болить його обважніле тіло.

Здавалося, ніби він пройшов багато-багато кілометрів… аж не вірилося, що лише добу тому він стояв під омелою а до нього підходила Чо Чанґ… Він почувався таким виснаженим… і боявся заснути… Дамблдор звелів йому залишатися… отже, він може заснути… але йому страшно… а що як усе повториться?

Провалювався в темряву…

Кіноплівка в його голові ніби лише й чекала, щоб закрутитися. Він ішов пустим коридором до простих чорних дверей, повз шорсткі кам’яні стіни, смолоскипи, повз прочинені двері зліва, за якими вели вниз кам’яні сходи…

Дійшов до чорних дверей, але не міг їх відчинити… стояв перед ними і розпачливо прагнув зайти… за ними лежало те, чого він жадав усім серцем… вимріяна нагорода… якби ж тільки не болів шрам… він би тоді краще міг усе обміркувати…

— Гаррі, — почувся далекий Ронів голос, — мама каже, що вечеря готова, але якщо ти не хочеш уставати, то вона тобі щось залишить.

Гаррі розплющив очі, але Рон уже вийшов з кімнати.

«Він не хоче залишатися зі мною наодинці, — подумав Гаррі. — Він же чув, що казав Муді».

Мабуть, тепер ніхто не захоче з ним знатися, розуміючи, що зачаїлось у нього всередині.

Він не піде вечеряти, бо не хоче нав’язувати їм своє товариство. Перевернувся на другий бік і незабаром знову провалився в сон. Прокинувся аж уранці. В животі болісно судомило з голоду, а Рон сопів на сусідньому ліжку. Роззирнувшись по кімнаті, побачив темні контури Фінеаса Ніґелуса, що знову стояв у своєму портреті. Спало на думку, що Дамблдор, мабуть, послав Ніґелуса, щоб той за ним пильнував — ану ж Гаррі знов на когось нападе.