Джоан Роулинг – Гаррі Поттер і Орден Фенікса (страница 14)

— То як же його підвищили на посаді?

— Саме це нас і здивувало, — підтвердив Рон, охоче підтримуючи розмову, щоб Гаррі знов не зірвався на крик. — Він прийшов додому страшенно собою задоволений… навіть більше, ніж завжди, якщо таке можна уявити… і сказав татові, що йому запропонували посаду в самого Фаджа. Справді дуже гарна посада як для того, хто лише торік закінчив Гоґвортс: молодший помічник міністра. Він сподівався, що тато буде в захопленні.

— Та сталося навпаки, — похмуро додав Фред.

— А чому? — спитав Гаррі.

— Та тому, що Фадж тоді гасав міністерством і перевіряв, чи ніхто не контактує з Дамблдором, — пояснив Джордж.

— У міністерстві зараз намагаються не згадувати про Дамблдора, — додав Фред. — Буцімто він лише завдає зайвого клопоту, заявляючи, що повернувся Відомо-Хто.

— Тато каже — Фадж усім дав зрозуміти, що той, хто підтримує зв’язки з Дамблдором, може відразу звільнятися з роботи, — додав Джордж.

— Біда в тому, що Фадж підозрює тата. Він знає, що тато приятелює з Дамблдором, окрім того, він вважає тата диваком через його захоплення маґлами.

— А до чого тут Персі? — розгубився Гаррі.

— Зараз поясню. Тато вважає, що Фадж бере Персі до себе лише для того, щоб той шпигував за власною родиною… і за Дамблдором.

Гаррі аж свиснув.

— А Персі радий.

Рон невесело всміхнувся.

— Персі просто ошалів. Він сказав… а, він наговорив такої гидоти. Сказав, що відколи почав працювати в міністерстві, мусив постійно відмиватися від паскудної татової репутації; що в тата нема жодних амбіцій, і тому ми завжди були… ну, розумієш… не мали багато грошей…

— Що? — недовірливо перепитав Гаррі, а Джіні зашипіла, мов сердита кицька.

— Я знаю, — ледь чутно промовив Рон. — Далі було ще гірше. Він сказав, що тато носиться з тим Дамблдором як дурень з писаною торбою; що Дамблдора чекають великі неприємності, і тато влізе в халепу разом з ним; і що він — Персі — знає, кому вірно служити, і зберігатиме вірність міністерству. А якщо мама з татом збираються зрадити міністерство, то він готовий заявити, що більше не належить до нашої родини. Спакував валізи й поїхав. Тепер живе в Лондоні.

Гаррі тихенько вилаявся. З усіх Ронових братів Персі подобався йому найменше, але Гаррі й уявити не міг, що той посміє так розмовляти з містером Візлі.

— Мама була в розпачі, — понуро мовив Рон. — Сам знаєш… сльози… Поїхала в Лондон, щоб поговорити з Персі, а він затраснув двері перед її носом. Не знаю, що він робить, коли зустрічає на роботі тата… мабуть, удає, що не бачить.

— Але ж Персі мусить знати, що Волдеморт повернувся, — замислився Гаррі. — Він же не дурний і повинен розуміти, що ваші батьки не ризикуватимуть усім без серйозних підстав.

— До речі, у сварці згадували й тебе, — сказав Рон, крадькома зиркаючи на Гаррі. — Персі сказав, що єдиний доказ — це твоя розповідь, і… не знаю… він не вважає, що цього достатньо.

— Персі дуже довіряє «Щоденному віщуну», — в’їдливо зауважила Герміона, і всі ствердно кивнули.

— Про що ви говорите? — здивовано подивився на них Гаррі. Вони всі були якісь аж надміру обережні.

— Ти що… не отримував «Щоденного віщуна»? — нервово спитала Герміона.

— Отримував! — відповів Гаррі.

— А ти… уважно його читав? — стурбовано спитала Герміона.

— Ну, не все, — почав виправдовуватися Гаррі. — Адже про Волдеморта мали б писати на першій шпальті, правда?

Усі здригнулися при згадці цього імені, і Герміона квапливо повела далі:

— Мабуть, варто було читати ретельніше, бо там… е-е… твоє ім’я згадувалося по кілька разів на тиждень.

— Я мав би побачити…

— Якщо ти читав лише першу сторінку, то ні, — похитала головою Герміона. — Я не маю на увазі великі статті. Про тебе просто іноді згадували, немов про якийсь ходячий анекдот.

— Що?..

— Гиденько, правду кажучи, — ледве стримувалася Герміона. — Обсмоктування Рітиних нісенітниць.

— Але ж вона для них уже начебто не пише?

— Не пише, вона свого слова дотримала… щоправда, вибору в неї не було, — вдоволено додала Герміона. — Але вона дала поштовх тому, що там зараз діється.

— І що ж діється? — нетерпляче спитав Гаррі.

— Пам’ятаєш, вона написала, що ти постійно непритомнієш і жалієшся, що тобі болить шрам?

— Так, — відповів Гаррі. Він не міг так швидко забути писанину Ріти Скітер.

— Ну, а тепер про тебе пишуть як про особу, що сама себе дурить, прагне уваги і корчить великого трагічного героя, — скоромовкою випалила Герміона, ніби вважала, що Гаррі буде не так прикро, якщо все це сказати поспіхом. — З тебе так єхидненько кепкують. Якщо йдеться про якусь надуману історію, пишуть: «Баєчка в стилі Гаррі Поттера», а якщо з кимось стається кумедна пригода, то додають: «Сподіваємось, у цієї особи не з’явиться шрам на лобі, бо тоді нас примусять її боготворити»…

— Я не хочу, щоб мене хтось боготворив… — із запалом почав Гаррі.

— Я знаю, — швиденько погодилася налякана Герміона. — Знаю, Гаррі. Бачиш, що вони роблять? Подають усе так, щоб тобі вже ніхто не вірив. Я можу закластися, що за цим стоїть Фадж. Вони хочуть, щоб прості чарівники вважали тебе дурненьким хлопчаком, таким собі посміховиськом, що вигадує різні безглузді історії, бо йому подобається бути відомим і він хоче, щоб так було завжди.

— Я цього не просив… і не хотів… Волдеморт убив моїх батьків! — аж захлинався Гаррі. — Я став відомий, бо він замордував мою родину, але не зміг убити мене! Кому потрібна така слава? Невже не зрозуміло, що краще б я…

— Ми знаємо, Гаррі, — запевнила його Джіні.

— І ще, звісно, там навіть не згадується про те, що на тебе напали дементори, — вела далі Герміона. — Їм порадили не наголошувати на цьому. А це була б сенсація: некеровані дементори. Не повідомили навіть, що ти порушив Міжнародний статут про секретність. Ми думали, обов’язково напишуть: це б так гарно вписалося в образ дурника, що прагне слави. Мабуть, чекають, коли тебе виженуть, щоб потім перемити тобі кісточки… тобто, звісно, якщо тебе виженуть, — уточнила вона. — Насправді ж, якщо вони дотримуватимуться власних законів, тобі нічого не зроблять, бо тебе ні в чому не можна звинуватити.

Розмова знову повернулася до слухання справи, але Гаррі не хотів про це й згадувати. Він гарячково шукав іншої теми, але його врятували кроки: хтось піднімався по сходах.

— Овва.

Фред щосили потягнув за видовжене вухо. Знову щось гучно ляснуло, і вони разом з Джорджем зникли. За мить у дверях з’явилася місіс Візлі.

— Збори закінчилися, можете йти на вечерю. Гаррі, усі аж вмирають, так хочуть тебе побачити. А хто підкинув під кухонні двері какобомби?

— Криволапик, — не змигнувши й оком відповіла Джіні. — Він завжди ними бавиться.

— Ага, — сказала місіс Візлі, — бо я вже було подумала на Крічера, він любить щось таке утнути. Не забувайте, в коридорі не можна галасувати. Джіні, що ти робила? У тебе брудні руки. Помий перед вечерею.

Джіні скривилася й пішла за мамою, залишивши Гаррі в кімнаті з Роном та Герміоною. Вони боязко поглядали на Гаррі, побоюючись, що тепер, коли всі пішли, він знову закотить істерику. Але Гаррі почувався присоромленим.

— Слухайте… — ніяково мовив він, але Рон захитав головою, а Герміона тихенько сказала:

— Ми знали, Гаррі, що ти розгніваєшся, і зовсім на тебе не ображаємось, але зрозумій нас — ми справді намагалися переконати Дамблдора…

— Я знаю, — коротко мовив Гаррі.

Він вирішив перевести розмову на щось інше, щоб не говорити про директора, бо від самої згадки про Дамблдора все Гарріне нутро знову закипало від люті.

— Хто такий Крічер? — поцікавився він.

— Ельф-домовик, він тут мешкає, — відповів Рон. — Псих. Я ще такого не бачив.

Герміона відразу спохмурніла.

— Ніякий він не псих, Роне.

— Він мріє про одне: щоб його дурну голову відрізали й почепили на тарілку, як було з його матір’ю, — роздратовано випалив Рон. — Це що, нормально, Герміоно?

— Ну… це ж не його провина, що він трохи дивакуватий.

— Герміона ще й досі носиться зі своєю «сечею», — закотив очі Рон.

— Це не сеча, а ССЕЧА! — обурилася Герміона. — Спілка Сприяння Ельфам-Чорноробам Англії. І не я одна така, Дамблдор теж каже, що до Крічера треба ставитися поблажливо.

— Так, так, — скривився Рон. — Ходім, бо я голодний як вовк.

Він перший вийшов на сходи, та щойно вони почали спускатися донизу..

— Чекайте! — видихнув Рон, зупиняючи рукою Гаррі й Герміону. — Вони й досі в коридорі, може, щось почуємо…