Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 99)

— Я тобі писав десять днів тому,— сказав Страйк.

— Я справою займався, гівнюк невдячний.

— Вибач,— відповів Страйк.

Він жестом відіслав Полворта і Джека вперед, а сам затримався на дамбі, поглядаючи на сіро-зелене море й туманний обрій.

— Я тут троха попитав,— сказав Шпеник,— і те, шо я взнав, тобі, Куше, не сподобається. Ота на плівці. Ніхто нічо’ не знає. Мабуть, конкретно накосячила, шо її отак.

— Тобто ти думаєш, що вона заслужила,— сказав Страйк, роздивляючись море. Тепер важко було повірити, що ця стихія принесла таку руйнацію у місто.

— Я такого не казав, шо вона заслужила... я кажу, шо таке навіть Гнійний Риччі так просто не робив,— роздратувався Шпеник.— Ти шо, в монастирі?

— Що?

— Де ти, бляха? Тихо дуже.

— У Корнволлі.

На мить Страйкові здалося, що Шпеник зараз спитає, де то. Шпеник демонстрував разюче невігластво щодо всього, що лежало за межами Лондона.

— Дідька ти забув у Корнволлі?

— У мене тітка помирає.

— От лайно,— сказав Шпеник.— Мої співчуття.

— А де він зараз?

— Хто?

— Риччі.

— Так у притулку. Я ж казав.

— Гаразд. Дякую за допомогу, Шпенику. Я це дуже ціную.

Мабуть, уперше за весь час Шпеник закричав Страйкові, щоб той не клав слухавку.

— Агов! Альо!..

— Що? — спитав Страйк, знову піднімаючи телефон до вуха.

— Нашо ти питаєш, де він? Ти ж не підеш до Риччі говорити! Все, проїхали.

— Не проїхали,— відповів Страйк, мружачи очі під морським бризом.— Я досі не знаю, що сталося з лікаркою.

— Та срати-копати. Кулю в лоба захотів?

— На зв’язку, Шпенику,— відповів Страйк, і поки давній друг не встиг щось заперечити, він відключився і поставив телефон на безгучний режим.

Коли Страйк зайшов до «Вікторії», Полворт уже сидів за столом з Джеком, купивши два пива й колу.

— Я тут Джекові розповідаю,— повідомив Полворт Страйкові, коли детектив сів за стіл.— Розповідаю ж, га? — перепитав він у Джека, а той усміхнено закивав.— На виріст йому кажу, що це — його паб. Рідний.

— За триста миль від його домівки?

— Він народився в Корнволлі. Сам мені щойно сказав.

Родина була в гостях у Теда і Джоан, коли в Люсі почалися пологи — на місяць раніше строку. Джек народився в тій самій лікарні в Труро, де народився і Страйк.

— І з маминого боку ти Нанкарроу,— повідомив Полворт Джекові, якого схвальне ставлення Полворта дуже тішило.— Таким чином, ти з народження щирий корнволлець.

Полворт розвернувся до Страйка.

— А що то за король лондонських нетрів тобі дзвонив? Таке кокні, що було на милю чути.

— Один тип на ім’я Шпеник,— відповів Страйк.— Я тобі про нього розповідав. Його підрізали на вулиці, а мама підібрала. Так і прижився.

Страйк ковтнув пива. Чи поладнали б Полворт і Шпеник, якби з якогось дива перетнулися? Він уявляв, що вони побилися б. Для Страйка Шпеник і Полворт були мов два відмінні шматочки пазлу, які ніде не поєднаються. Коли він казав, що Шпеника підрізали на вулиці, Полворт глянув на Джека, але Страйк опустив кухоль і мовив:

— За нього не хвилюйся. Малий буде червоним беретом, як я і Тед.

Джек знову заусміхався. Він чудово проводив час.

— А можна мені трохи пива? — спитав він у дядька.

— На все свій час,— відповів Страйк.

— Тільки глянь,— сказав Полворт, показуючи на сторінку газети, яку взяв у пабі.— Вестмінстерський палац залякує шотландців, от гівню...

Страйк прочистив горло. Джек захихотів.

— Даруйте,— вибачився Полворт.— Але що це таке? Бачте, не можна буде лишити фунт національною валютою, якщо вони проголосують за незалежність? Та нехай буде в них фунт, це ж в інтересах усіх...

Хвилин десять він просторікував про локальний націоналізм, про очевидні аргументи за незалежність Шотландії і Корнволлу та про ідіотизм усіх, хто проти, аж Джек осовів від нудьги, але Страйк ухопився за останню соломинку й вивернув розмову на футбол. Як він і передбачав, «Арсенал» програв діючим чемпіонам баварцям, і в наступному матчі, понад сумнів, вилетить. Вони з Тедом дивилися матч разом, переконливо прикидаючись, що результат їм цікавий. Страйк дозволив Полворту причепитися до порушення правил, за яке Щенсного видалили з поля, і тему політики було успішно забуто.

Пізніше увечері Страйк думав про Полворта, лежачи в темряві на твердому дивані; заснути не виходило. Від утоми його вже лихоманило, боліло все тіло, повсякчас тиснув сам факт перебування тут, у забитому людьми будинку, де всі чекають, коли маленьке тіло нагорі здасться.

У цьому пропасному стані голова Страйка повнилася хаотичними думками. Він думав про категорії та кордони — ті, які ми хочемо створити й нав’язати, і ті, від яких прагнемо звільнитися, зламати їх. Згадався фанатичний блиск в очах Полворта, коли той просторікував про жорсткіший кордон між своїм краєм і рештою Англії. Страйк заснув, думаючи про облудну категоризацію в астрології, і йому наснилася Леда — як вона багато років тому розкладала карти таро в комуні в Норфолку.

Страйк прокинувся о п’ятій, бо все тіло боліло. Знаючи, що скоро прокинеться Тед, він встав і одягнувся, готовий заступити на чати біля ліжка присмертною поки дядько снідатиме.

Звісно ж, Тед почув кроки Страйка в коридорі нагорі й вийшов до нього в халаті.

— Зробив тобі чаю,— пошепки сказав Страйк.— Він у чайнику на кухні. Я з нею посиджу.

— Ти добрий хлопець,— озвався Тед, поплескавши Страйка по руці.— Вона спить, але о четвертій ми трішки побалакали. Вона давно стільки не говорила.

Розмова з дружиною, здається, трохи його підбадьорила. Тед пішов униз по чай, а Страйк тихо зайшов до знайомої кімнати й сів на стілець біля Джоан.

Шпалери не міняли, наскільки Страйкові було відомо, відколи Тед і Джоан в’їхали в цей будинок — а жили вони, відколи Тед пішов у відставку, тільки в ньому, в цьому містечку, де обоє народилися. Тед і Джоан ніби не помічали, що за кількадесят років усе в будинку обшарпалося: Джоан дуже переймалася чистотою, але, одного разу облаштувавши житло, не бачила потреби щось змінювати. На шпалерах були букетики фіолетових квітів, і Страйк згадав, як пальцем малював між ними лінії в дитинстві, коли рано-вранці забирався до Теда і Джоан у ліжко — вони лежали сонні, а він хотів снідати і йти на пляж.

За двадцять хвилин по тому, як він прийшов, Джоан розплющила очі й подивилася на Страйка так байдуже, що він був подумав — не впізнала.

— Це я, Джоан,— тихо сказав він і підсунув стільця ближче до її ліжка, ввімкнув лампу під абажуром з бахромою.— Це Корм. Тед пішов снідати.

Джоан усміхнулася. Її рука тепер була схожа на пташину лапку. Пальці покрутило. Страйк узяв її у свою долоню. Джоан щось сказала, він не розчув і нахилив до неї велику голову.

— Що ти кажеш?

— ...ти... добра людина.

— Ой, навіть не знаю,— тихо відповів Страйк.

Він тримав її руку лагідно, боячись тиснути надто сильно. Через старечі дужки навколо райдужок синява її очей здавалася зовсім збляклою. Страйк подумав про всі ті рази, коли міг приїхати, але не приїхав. Про всі ті рази, коли міг подзвонити, але не дзвонив. Про всі рази, коли забував про її день народження.

— ...людям допомагаєш.

Джоан уважно подивилася на нього, а потім з величезним зусиллям прошепотіла:

— Я тобою пишаюся.

Страйк хотів сказати, але щось стало в горлі. За кілька секунд її повіки почали опускатися.

— Я тебе люблю, Джоан.

Слова вийшли такі хрипкі, що їх ледве можна було розчути, але Страйкові здалося, що вона усміхнулася — а тоді заснула й більше не прокинулася.