Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 74)
— Що? — спитав Страйк, помітивши посмішку.
— Та ти,— відповіла вона, розвертаючись, щоб іти далі.— Так злишся на зодіак.
— Якби ти три тижні розбирала Талботову бридню, ти б теж від зодіаку кривилася,— відповів Страйк.
Він відступив, щоб Робін зайшла до палацу перша. Зазирнувши
— Як на мене, в астрології є певна поезія,— сказала Робін, свідомо намагаючись відігнати думки про Талботову стару плівку та свого колишнього чоловіка.— Не кажу, що воно правда, але є у ній якась... якась симетрія, лад...
За дверима праворуч виднівся тюдорівський садок. Яскраві геральдичні тварини стояли на чатах над квадратними клумбами, зарослими старовинним зіллям. Раптова поява плямистого леопарда, білого оленя і червоного дракона підбадьорила Робін, нагадавши про силу та принадність символів і міфів.
— Авжеж,— озвався Страйк.— Люди вірять у всілякі дурниці, аби давнє.
Йому трошки полегшало від того, що Робін усміхнулася. Вони увійшли до кав’ярні з білими стінами, маленькими вітражними вікнами й темними дубовими меблями.
— Знайди нам стіл десь у кутку, а я принесу напої. Що будеш, каву?
Робін обрала безлюдну бічну залу, сіла за стіл під вітражним вікном і проглянула стислу історію палацу в буклеті, який їм видали разом з квитками. Вона дізналася, що колись землями, на яких його побудували, володіли лицарі-іоанніти — це пояснювало хрест на бруківці — і що кардинал Волсі подарував палац Генріху VIII, марно намагаючись утримати вплив. Однак коли Робін дійшла до легенди, згідно з якою дев’ятнадцятирічна Катерина Говард досі з криком бігає Галереєю привидів і молить свого п’ятдесятирічного чоловіка-короля не відтинати їй голову, вона згорнула буклет і далі не читала. Коли прийшов Страйк з кавою, він побачив, що Робін сидить, схрестивши руки на грудях, і дивиться перед собою.
— Все нормально?
— Так,— відповіла вона.— Просто думаю про знаки зодіаку.
— Досі? — закотив очі Страйк.
— Юнг каже, що це перша спроба людства винайти психологію, ти знав таке?
— Не знав,— відповів Страйк, сідаючи навпроти. Він знав, що Робін вивчала психологію, але потім покинула університет.— Але це не привід триматися за астрологію, ми ж уже маємо нормальну психологію, ні?
— Фольклор і забобони нікуди не зникли, і ніколи не зникнуть. Людям вони потрібні,— відповіла Робін, пригубивши каву.— Як на мене, чисто науковий світ буде дуже холодним. Юнг також писав про колективне несвідоме. Про архетипи, які ховаються в уяві кожного.
Але Страйк, який стараннями матері чималу частину дитинства провів у сопуху ароматичних паличок, бруду й містицизму, відповів коротко:
— Що ж, я за раціоналізм.
— Люди люблять відчувати зв’язок з чимось більшим,— сказала Робін, визираючи у вікно на похмуре небо.— Мабуть, так почуваєшся менш самотньо. Астрологія ніби пов’язує нас зі всесвітом, як гадаєш? А ще — з давніми міфами й легендами...
— ...і тішить самолюбство,— додав Страйк.— Почуваєшся не таким дрібним. «Дивіться, всесвіт каже, що я особливий». Я не пристаю на думку, ніби мене щось споріднює з іншими людьми, народженими в листопаді,— не більше, ніж вважаю, ніби факт народження в Корнволлі робить мене кращим за людину, яка народилася в Манчестері.
— Я ніколи не казала...
— Ти — ні, а от мій найдавніший друг — так,— відповів Страйк.— Я про Дейва Полворта.
— Це той, який обурювався, що полуниці не позначають прапором Корнволлу?
— Він. Полум’яний корнволльський націоналіст. Він агресивно запротестує, якщо йому таке сказати,— «Ні, я не думаю, що ми кращі за всіх інших»,— але вважає, що не можна купувати нерухомість у Корнволлі, якщо не можеш довести корнволльське походження. Не
нагадуй Дейвові, що він сам народився в Бірмінгемі, якщо тобі дорогі зуби.
Робін усміхнулася.
— Це ж те саме, правда? — сказав Страйк.— «Я особливий, не такий, як усі, бо народився на оцих скелях». «Я особливий, не такий, як усі, бо народився в липні».
— Місце народження таки впливає на людину,— не погодилася Робін.— Культурні норми й мова справляють свій вплив. А дослідження показують, що люди, народжені в певну пору року, схильні до певних проблем зі здоров’ям.
— Тобто Рой Фіппс спливає кров’ю, бо народився у... А, добридень! — раптом обірвав себе Страйк, глянувши на двері.
Робін і собі розвернулася і на мить дуже здивувалася, побачивши тендітну жіночку в довгій зеленій тюдорівській сукні й
— Страшенно перепрошую! — почала жінка, показуючи на свій костюм і нервово сміючись, і рушила до столика.— Я думала, що матиму час перевдягтися! У нас тут шкільна екскурсія... запізнилися...
Страйк підвівся і простягнув їй руку.
— Корморан Страйк,— назвався він. Кинувши погляд на копію історичного намиста з перлів і з підвіскою у вигляді латинської літери «В», він спитав: — А пані, я гадаю, Анна Болейн?
Синтія засміялася, мимохіть пирхаючи, від чого ця середніх літ жінка стала ще більше подібна на школярку-неотесу. Її рухи не пасували до довгої оксамитової сукні — широкі, незграбні.
— Ха-ха-ха, так, це я! Я тільки вдруге вдягаюся Анною. Здається, що уявляєш усі питання, які можуть поставити діти, а потім котресь питає: «А які відчуття, коли відтинають голову?» Ха-ха-ха-ха!
Синтія була зовсім не така, якою уявляла її Робін. Тепер вона розуміла, що уява намалювала їй юну білявку, таку собі стереотипну студентку-няню зі Скандинавії... чи це просто тому, що Сара Шедлок має майже біле волосся?
— Кави? — запропонував Синтії Страйк.
— О... кава, так, чудово, дуже дякую,— озвалася Синтія з перебільшеним ентузіазмом. Коли Страйк пішов, Синтія розіграла невеличку пантоміму, обираючи стілець, і тоді Робін усміхнулася, відсунула стілець біля себе й теж простягнула Синтії руку.
— О так, добридень і вам! — сказала Синтія, сідаючи й потискаючи руку. Вона мала витончене бліде обличчя, на яке тепер почепила
стривожену усмішку. Райдужки великих очей були веселкові, незрозумілого кольору — чи то блакитного, чи то зеленого, чи то сірого. Зуби вона мала кривуваті.
— Тож ви проводите екскурсії в образі? — спитала Робін.
— Саме так, в образі бідолашної Анни, ха-ха-ха,— знову нервово запирхала Синтія.—
Вона нервово смикнула тонкими руками.
— Ой, я досі в цьому... ну хоч його можу зняти, ха-ха-ха!
Синтія почала витягати шпильки, на яких тримався чепець. Робін бачила, що Синтія дуже нервує, і її сміх — то радше вияв тривожності, ніж веселого настрою, але знову їй згадалася Сара Шедлок, яка завжди охоче, ще й дуже голосно, сміялася, коли поруч був Метью. Свідомо чи ні Синтія своїм сміхом нав’язувала певну поведінку: або усміхнися у відповідь, або вигляд матимеш ворожий. Робін пригадала документальний фільм, який подивилася колись увечері, не маючи сили підвестися і піти спати: шимпанзе, виявляється, теж усміхаються у відповідь, щоб показати себе частиною соціуму.
Коли Страйк повернувся з кавою для Синтії, вона була вже без чепця. Волосся мала темне й наполовину сиве, гладенько забране в тонкий короткий хвіст.
— Дуже люб’язно з вашого боку погодитися на зустріч з нами, місіс Фіппс,— сказав Страйк, сідаючи.
— О, нема за що, нема за що,— запевнила Синтія, змахнувши тонкими руками та знову сміючись.— Що завгодно, щоб допомогти Анні... Рой останнім часом нездужає, тож я поки що не хочу його турбувати.
— Сумно чути, що...
— Так, дякую, але ні, це рак простати,— відповіла Синтія вже без усмішки.— Радіотерапія, те ще задоволення. Зранку приїхали Анна й Кім, вони з ним посидять, інакше я просто не змогла б... зараз я стараюся завжди бути поруч, але з ним дівчата, тож я подумала, що нічого...
Вона не договорила й відпила кави. Коли опустила чашку назад на блюдце, рука трохи тремтіла.
— Ваша падчерка, мабуть, казала...— почав Страйк, але Синтія його негайно перебила:
— Донька. Я ніколи не називаю Анну падчеркою. Вибачте, але вона мені така сама рідна, як Джеремі й Еллі. Немає відмінності.
Робін не була певна, що це правда. Було ніяково від того, що якась її частина ніби стоїть осторонь і дивиться на Синтію критичним поглядом. «Вона не Сара»,— нагадала собі Робін.
— Упевнений, Анна пояснила, навіщо нас найняла й таке інше.
— О так,— закивала Синтія.— Ні, мушу визнати, я чогось такого давно очікувала. Сподіваюся, їй від цього не стане гірше.
— Е... ну, ми теж на це сподіваємося,— відповів Страйк, і Синтія засміялася і сказала:
— О, звісно ні, так.
Страйк дістав записник, у який було вкладено декілька ксерокопій, і ручку.
— Ви не проти почати зі свідчень, які дали поліції?
— А у вас вони є? — здивувалася Синтія.— Оригінальний документ?
— Ксерокопія,— відповів Страйк і розгорнув її.
— Як... дивно. Побачити їх знову, коли стільки часу минуло. Мені було вісімнадцять років. Вісімнадцять! Ніби ціле століття минуло, ха-ха-ха!
Робін побачила, що підпис унизу верхньої сторінки округлий, дитячий. Страйк простягнув ксерокопії Синтії, яка взяла їх майже з острахом.
— Боюся, в мене страшна дислексія,— сказала вона.— Діагноз мені поставити аж у сорок два роки. А батьки думали, що я просто лінива, ха-ха-ха... мгм, так...