Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 167)
— Як мило,— зронила Робін і вказала на Барклея.— Цього чоловіка теж звати Семом.
— Його звати Сем, так? — радісно перепитав Самайн і сміливо звів погляд на Барклеєве обличчя, перш ніж з усмішкою знову відвести очі.— Двоє Семів, Деборо! Двоє Семів!
Робін звернулася до приголомшеної Дебори, яка переступала з ноги на ногу, що нагадувало синову ходу перевальцем.
— Ми з Семом хочемо вирішити питання, Деборо, щоб у вас більше не було проблем із сусідою знизу.
— Ґіерм не хотів, щоб ми це відчиняли,— сказала Дебора, нервово потягнувшись до кінчика своєї білої коси.— Він не хотів, щоб ми це відчиняли, хотів, щоб воно було зачинене.
— Але ж Ґіерм хотів би, щоб вам із Самайном дозволили тут залишитися, правда?
Дебора поклала кінчик коси до рота й посмоктала його, як льодяник. Гі темні очі блукали приміщенням, мов у пошуках допомоги.
— Думаю,— лагідно промовила Робін,— буде краще, якщо ви з Самайном почекаєте в його спальні, поки ми оглянемо пуф.
— Пух,— знову загиготів Самайн.— Семе! Гей, Семе! Пух!
— Прикольно,— широко всміхнувся Барклей.
— Ходімо,— обійняла Робін Дебору.— Ви почекаєте у спальні разом із Самайном. Ви ні в чому не винні, ми це знаємо. Все буде гаразд.
Повільно ведучи Дебору через коридор, вона почула веселий голос Самайна:
— А я залишуся.
— Ні, приятелю,— озвався Барклей, коли Робін і Дебора ввійшли до крихітної Самайнової спальні. Всі стіни до останнього дюйма були завішані картинками з супергероями й персонажами з ігор. Деборин величезний пазл зайняв майже все ліжко. Навколо гральної приставки вся підлога була засипана обгортками від цукерок.
— Іди наглянь за своєю мамою, а потім я навчу тебе фокусу,— говорив Барклей.
— Мій-тато-Ґіерм умів показувати фокуси!
— Ага, знаю, чув про це. І тобі легше буде навчитися, якщо твій тато так умів, правда?
— Ми недовго,— сказала Робін до переляканої Самайнової матері.— Просто поки що побудьте тут, добре? Будь ласка, Деборо.
Дебора лише кліпала. Робін особливо боялася, що жінка піде до телефону на кухонній стіні, бо не хотіла силою утримувати її. Повернувшись у вітальню, вона побачила, що Барклей досі торгується з Самайном.
— Краще зараз,— казав Самайн, широко всміхаючись, і його очі перебігали з Барклеєвих рук на його підборіддя, потім на вухо.— Ну ж бо, покажи мені зараз.
— Сем зможе показати фокус тільки після того, як ми закінчимо роботу,— сказала Робін.— Самайне, будь ласка, почекайте з мамою у спальні, гаразд?
— Іди, приятелю,— мовив Барклей.— Це ненадовго. А потім я навчу тебе фокусу.
Усмішка сповзла з Самайнового обличчя.
— Дурненька,— надувшись, промовив він до Робін.— Дурепа.
Він вийшов з кімнати, але замість іти до себе в спальню, рушив на кухню.
— Чорт,— буркнула Робін,— поки що нічого не роби, Семе...
Самайн показався знову, тримаючи в руках жерстянку з печивом, зайшов у спальню й захряснув двері.
— Давай,— сказала Робін.
— Стій біля дверей,— мовив Сем,— не спускай з них ока.
Робін причинила двері вітальні, залишивши шпарку, крізь яку могла спостерігати за дверима Самайнової спальні, й показала Барклеєві великий палець.
Барклей стягнув з пуфа покривало з мандалою, нахилився, взявся за край віка й потягнув угору. Віко й не зрушило. Барклей уклав усю силу, але воно так і не ворухнулося. З Самайнової кімнати долинули підвищені голоси. Дебора казала Самайнові не їсти більше шоколадного печива.
— Таке враження... наче він замкнений... зсередини,— сказав Барклей, відсапуючись, і відпустив віко.
Він розстебнув торбу й, покопирсавшись там, дістав фомку й запхав загнутий край у щілину між віком і ящиком пуфа.
— Ану... давай... падло...— видихнув він, але кінець фомки вислизнув йому з рук і мало не вгатив у обличчя.— Воно до чогось прилипло.
Робін зиркнула на двері Самайнової спальні. Вони й далі були зачинені. Мати й син досі сперечалися через шоколадне печиво. Цвірінькали папужки. За вікном Робін розгледіла слід літака — розмиту білу смугу, яка тягнулася через небо. Звичайні речі стають напрочуд дивними, коли чекаєш на жахливу подію. У Робін калатало серце.
— Допоможи,— попросив Барклей крізь зціплені зуби. Він спромігся запхати кінець фомки глибше в щілину.— Доведеться удвох.
Ще раз зиркнувши на Самайнові зачинені двері, Робін поквапилася до Барклея і разом з ним учепилася у фомку. Налягаючи всією своєю вагою і силою, вони потягнули плече фомки до землі.
— Господи,— видихнула Робін,— що ж його тримає?
— Де... Страйк... коли... він... так... потрібен...
Почувся гучний тріск. Фомка зненацька піддалася, і віко підстрибнуло. Озирнувшись, Робін побачила хмару куряви, що здійнялася в повітря. Барклей підняв віко.
Пуф був повний цементу, який і прилип до віка. Сіра речовина була з грудками, мов погано перемішана. У двох місцях крізь нерівну попелясту поверхню пробивалося щось гладеньке: в одному місці це нагадувало кілька дюймів моржевого ікла, а в другому вигнута поверхня схожа була на кулю з темної слонової кості. На шматку цементу, який приклеївся до віка пуфа, Робін побачила кілька світлих волосин.
У коридорі почулися кроки. Барклей опустив віко пуфа тої миті, коли Самайн відчинив двері. За ним ішла Дебора.
— А тепер я навчу тебе фокусу,— сказав Барклей, роблячи крок до Самайна.— Ходімо на кухню, зробимо це там.
Двоє чоловіків вийшли. Дебора човгаючи зайшла у вітальню й підняла вицвіле фіолетове покривало, яке відкинула Робін.
— Ви його відчинили? — пробурмотіла вона, не відриваючи очей від старого ковроліну.
— Так,— відповіла Робін набагато спокійніше, ніж почувалася всередині. Вона сіла на пуф, хоч це і здавалося блюзнірством. «Вибачте, Марго. Вибачте».
— А тепер я мушу подзвонити, Деборо. А потім, думаю, ми всі вип’ємо какао.
71
Колією Південно-східної залізниці з гуркотом і гримотінням проїхав потяг. Страйк, який стояв на тому боці вулиці, відчув, як у кишені завібрував мобільний, і витягнув його, але декілька секунд вигрім стояв такий, що Страйк не одразу розчув Робін.
— ...її знайшли.
— Повтори? — крикнув він, коли потяг поторохтів далі.
— Ми... її... знайшли. Всередині пуфа у вітальні. Її залили цементом, але трохи видніється череп і, напевно, стегно.
— Чорт.
Страйк підозрював, що тіло заховали в квартирі Аторнів, та неможливо звикнути до того, що знаходиш мертву людину.
— Цементом? — перепитав Страйк.
— Так. Поганенько перемішаним. Зроблено невправно. Але свою справу він виконав. Мабуть, майже цілковито приховав запах.
— Ну й навантаження на підлогу.
— Це точно. Ти де? — запитала Робін.
— Під її будинком, уже заходжу. Так, дзвони в службу надзвичайних ситуацій, а потім Лейборнові й розкажи йому, де я і навіщо. Це має прискорити події.
— Гаразд. Щасти!
Страйк натиснув відбій. Нині, коли дощ ущух, непоказна вулиця з блочними будинками стояла тиха, і на зміну грому прийшло пташине цвірінькання. Страйк, який чекав у непомітному місці, вийшов на вулицю, проминув три будинки, а біля четвертого звернув ліворуч, подолав коротку доріжку через газон і затарабанив у темно-червоні двері.
Тюль ворухнувся, і з’явилося сердите обличчя Дженіс Бітті. Страйк вітально підніс руку. Фіранка опустилася.
Чекати довелося трохи довше, ніж можна було сподіватися, зважаючи на короткий перехід з вітальні в коридор, але нарешті Дженіс відчинила двері. Сьогодні вона була вся в чорному, а на ногах мала овчинні капці. Її чисті сині очі в сталевих окулярах дивилися лагідно й невинно, як завжди. Сива й рожевощока, вона поглядала на детектива знизу вгору, хмурячись, але мовчала.