Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 16)

— Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми.

Тут Кеті побачила на обличчі Робін щось таке, що пожалкувала про свої слова, й поспішно додала:

— Не в поганому сенсі! Ти здаєшся дуже щасливою. Вільною! Чесно,— додала Кеті нещиро,— іноді я тобі заздрю.

Робін жодної секунди не жалкувала про розірвання шлюбу, в якому під кінець була глибоко нещасною. Вона досі могла пригадати той стан (який, на щастя, більше не вертався), коли все навколо здавалося безбарвним — при тому, що вони мешкали в чудовому місці: капітанський будинок у Дептфорді, де вони з Метью розійшлися назавжди, був дуже красивий, але навіть дивно, як мало з того життя їй запам’яталося. Робін пригадувала тільки мертвотний стан, у якому перебувала в тих стінах, постійне відчуття провини й відрази, а ще — жах відкриття: вона пов’язала своє життя з чоловіком, якого не кохає, з яким не має нічого спільного.

Втім, нинішнє життя, яке Кеті так легковажно назвала вільним і щасливим, було не зовсім таке. Досі Робін кілька років спостерігала, як Страйк ставить роботу вище за все інше — власне, діагноз Джоан став першим випадком, коли він передав свої завдання іншим і зробив пріоритетом щось, відмінне від роботи. А тепер і сама вона з головою поринула в роботу, яка стала для Робін майже всепоглинущим захопленням. Нарешті вона жила тим життям, про яке мріяла, відколи пройшла через скляні двері Страйкового офісу; але тепер Робін розуміла й те, який потенціал для самотності ховає єдина всеохопна пристрасть.

Попервах було чудово мати ціле ліжко лише для себе: ніхто не ображається, улігшись до неї спиною, ніхто не нарікає, що вона мало заробляє, не мурмотить щось про власні кар’єрні перспективи, не вимагає сексу, який з радості перетворився на нудний обов’язок. І хоча Робін зовсім не сумувала за Метью, вона могла легко уявити час (який, правду кажучи, уже настав), коли відсутність фізичного контакту, ласки й навіть сексу — який для Робін був явищем доволі ускладненим — стане не плюсом, а серйозним мінусом у її житті.

І що тоді? Вона стане як Страйк з його коханками, кожна з яких завжди була на другому місці після роботи? Щойно подумавши про це, Робін замислилася і про те, чи передзвонив її напарник Шарлотті Кемпбелл (вона думала про це майже щодня). Розсердившись на себе, Робін відкинула ковдру і, не зважаючи на пакунки на комоді, пішла в душ.

Її нова оселя на Фінборо-роуд займала два верхні поверхи міського котеджу. Спальні й ванні кімнати були на третьому поверсі, кімнати спільного користування — на четвертому. За вітальнею була невелика тераса, на якій у сонячні дні любив лежати Вольфганг — старенький пес власника, жорсткошерста такса.

Робін не мала жодних ілюзій щодо житла, яке в Лондоні може добути собі самотня жінка з невисокими статками й великими витратами на адвоката, тож вважала, що їй страшенно пощастило жити в охайній, доглянутій, зі смаком обставленій квартирі, де вона мала власні дві кімнати й ладнала з сусідою. Сусідою був власник помешкання — сорокадворічний актор на ім’я Макс Пріствуд, який не міг дозволити собі оплачувати це житло самотужки. Макс був ґей; мама Робін, мабуть, сказала б, що він має мужню красу: високий, широкоплечий, з густим русявим волоссям і вічно стомленими сірими очима. Макс був давнім приятелем Ільзи, яка вчилася в університеті з його молодшим братом.

Ільза запевняла, що Макс «просто чарівний», але перші кілька місяців Робін не знала, чи не помилилася, коли оселилася в нього, бо Макс перебував у постійній меланхолії. Робін докладала всіх зусиль, щоб бути приємною сусідкою: вона була за натурою охайна, не слухала гучної музики, не готувала смердючих страв; упадала за песиком Вольфгангом і завжди його годувала, коли Макса не було вдома; завжди вчасно купувала засіб для миття посуду й туалетний папір; а коли спілкувалася з господарем, була завжди ґречна й весела, однак Макс навіть усміхався неохоче. Коли вона тільки приїхала, Робін здалося, що він зробив над собою величезне зусилля, щоб узагалі заговорити до неї. Робін навіть злякалася — чи Ільза не примусила Макса взяти собі квартирантку?

З часом спілкування почало виходити легше, але Макс лишився небагатослівним. Іноді Робін була навіть вдячна, що він мовчить, бо після дванадцятьох годин стеження їй усе боліло, мозок кипів, і на світські розмови взагалі не тягнуло. Та за іншого настрою вона могла б і піднятися нагору до відкритої вітальні, але натомість лишалася в своїй кімнаті, щоб не вторгатися в особистий простір Макса.

Робін підозрювала, що Макс такий пригнічений через постійну відсутність роботи. Відколи чотири місяці тому Вест-Ендський театр зняв з репертуару п’єсу, в якій Макс грав невеличку роль, він не знайшов собі іншої роботи. Робін швидко привчилася не питати, чи плануються в нього проби. Іноді навіть просте питання: «Як минув день?» здавалося не до речі осудливим. Також вона знала, що раніше з Максом жив давній бойфренд, якого за збігом обставин теж звали Метью. Про їхнє розставання Робін не знала нічого — тільки що Метью з власної волі відписав Максові половину квартири, що в очах Робін, зважаючи на поведінку її колишнього чоловіка, було визначним виявом щедрості.

Помившись, Робін накинула халат і пішла до кімнати розкривати пакунки, які надходили поштою останні кілька днів і які вона не чіпала до цього ранку. Вона підозрювала, що мама надіслала ароматичні олії для ванни (але то був буцімто подарунок від брата Мартіна), що невістка-ветеринарка (вагітна першим рідним небожем чи небогою Робін) обрала светр ручної роботи, дуже схожий на ті, які носила сама Дженні, а в брата Джонатана нова дівчина, й це, мабуть, вона надіслала великі сережки. Подарунки трохи засмутили Робін, і вона одягнулася у все чорне: попереду паперова робота в офісі, тоді зустріч з ведучим, якого переслідує Листоноша, а потім вони підуть випити з Ільзою і ще однією подругою Робін, поліціянткою Ванессою. Ільза пропонувала запросити Страйка, але Робін сказала, що хоче суто дівочу вечірку — бо не хотіла давати Ільзі нагоду знову спробувати звести їх разом.

Уже виходячи з кімнати, Робін зачепилася поглядом за примірник «Демона з Райського парку», який вона, як і Страйк, купила в інтернеті. Її книжка була пошарпана сильніше та приїхала пізніше. Робін ще не починала читати, здебільшого через те, що ввечері приходила втомлена та просто падала на ліжко, але почасти й через повернення психологічних симптомів, які мучили її, відколи однієї чорної ночі їй порізали руку. Однак сьогодні вона кинула книжку до сумки, щоб почитати в метро.

Поки йшла до станції, прийшло повідомлення від мами — вона вітала Робін з днем народження і радила перевірити електронну пошту. Робін так і зробила й побачила подарунковий ваучер «Селфриджесу» на сто п’ятдесят фунтів, який надіслали їй батьки. Цьому подарунку Робін зраділа, бо практично не мала вільних грошей і не могла себе нічим побалувати після оплати квартири, адвоката й нагальних потреб.

У дещо кращому гуморі Робін сіла в кутку вагона, дістала з сумки «Демона з Райського парку» і розгорнула книжку там, де минулого разу закінчила читати.

Збіг у першому рядку змусив її здригнутися.

Розділ 5

Сам того не знаючи, Денніс Крід вийшов з в’язниці в дату свого справжнього двадцять дев’ятого дня народження — 19 листопада 1966 року. Поки він був у Брикстоні, бабуся Ена померла, а повернутися до прийомного діда Крід не міг. Близьких друзів він не мав, а ті, хто міг би підтримати його до покарання за друге зґвалтування, природно, не поспішали на допомогу. Першу ніч свободи Крід провів у привокзальному гостелі.

Крід тиждень спав коли в гостелах, а коли на лавах у парку, поки зміг орендувати кімнату. Протягом наступних чотирьох років він переходив від однієї дешевої кімнати й тимчасової роботи до іншої, а часто-густо жив просто на вулиці. Пізніше він зізнався мені, що в цей період часто користувався послугами повій. У 1968 році Крід убив свою першу жертву.

Школярка Джеральдіна Кристі поверталася додому...

Робін пропустила півтори сторінки, не маючи бажання читати про звірства, яких Джеральдіна Кристі зазнала в руках Кріда.

...врешті-решт у 1970 році Крід знайшов постійне помешкання в підвалі пансіону, яким володіла п’ятдесятичотирьохрічна Вайолет Купер, колишня костюмерка театру і, подібно до бабусі Кріда, таємна алкоголічка. Її нині зруйнований будинок з часом заживе страшної слави Крідової камери тортур. Висока вузька будівля з грубої цегли стояла на Ліверпуль-роуд неподалік Райського парку.

Крід вручив Купер підроблені рекомендації, які вона не стала перевіряти, і сказав, що раніше працював у барі, а тепер друг пообіцяв йому роботу в ресторані неподалік. Коли на суді в Купер спитали, чому вона так радо прихистила безробітного чоловіка без постійного місця проживання, Вайолет відповіла, що просто має «м’яке серце», а Крід здавався «милим хлопчиком, трохи розгубленим і самотнім».

Рішення віддати Деннісові Кріду спершу кімнату, а потім цілий підвал дорого коштуватиме Вайолет Купер. Хоч вона й запевняла на суді, що гадки не мала, що коїться під її пансіоном, їй не вдалося очистити своє ім’я від підозр і безслав’я. Тепер ця жінка носить інше ім’я, яке я погодився не розкривати.