Джоан Роулинг – Бентежна кров (страница 114)

— А де ж доктор Бреннер?

Тримаючи кілька вирізок у руках, вона так само навколішках підповзла до висунутої шухляди й покопалася там знову.

— І тут нема,— промовила Дженіс, повернувшись за журнальний столик.— Чудасія.

— Ви не думаєте, що вирізку міг забрати Оукден? — спитав Страйк.

Дженіс звела очі.

— От стерво нахабне,— повагом промовила вона.— Хоч би спитав.

Вона склала вирізки назад у папку й повернула її до шухляди, а тоді підвелася, тримаючись за коминкову полицю. Коліна Дженіс знову хруснули. Сівши на диван і з полегшенням зітхнувши, вона сказала:

— У того малого вічно все до рук липнуло.

— Чому ви так кажете?

— У клініці, бувало, гроші зникали.

— Правда? — спитав Страйк.

— Правда. Воно закінчилося, коли Марго вже пропала. Зникали невеликі суми, і почали думати на Вілму, прибиральницю,— всі, крім мене. Я завжди підозрювала Карла! Він заходив після школи й на канікулах. Я сказала докторові Ґупті, але він, мабуть, не схотів засмучувати Дороті, та й не знаю, видно, простіше було вигнати Вілму. З Вілмою таки були проблеми... пиячила,— провадила Дженіс,— і прибирала абияк. Вона не змогла довести, шо нічого не крала, і на наступних загальних зборах звільнилася. Сама бачила, до чого воно править.

— І тоді крадіжки припинилися?

— Так,— відповіла Дженіс,— але шо з того? Карл, мабуть, вирішив, шо краще не дражнити долю, як його вже мало не піймали.

Страйк, схильний погодитися з цією думкою, сказав:

— І ще буквально кілька питань. Перше — про жінку на ім’я Джоанна Гаммонд.

— Наче не знаю, хто то... а маю знати?

— У Стівена Датвейта була...

— ...подружка, яка вкоротила собі віку,— сказала Дженіс.— Так-так.

— Ви не пам’ятаєте, чи була вона приписана до клініки Святого Івана?

— Нє, не була. Я пригадую, шо вони десь у Гокстоні жили.

— Тобто Марго не працювала з патологоанатомом і взагалі не була пов’язана з її смертю як лікар?

— Ні, вона була точно як я: ми й не знали, шо була така жінка, поки вона не вмерла, а Стів не звернувся по допомогу. А я, здається, знаю, до чого ви правите,— сказала Дженіс.— Талбот вирішив, шо Стівен був Ессекським Різником, га? Вічно питав і питав про Стіва на кожнісінькому допиті. Але я чесно скажу, Стів Датвейт був лагідна душа. Я росла в оточенні справді буйних чоловіків, батечко в мене був з таких. Я цю породу знаю — і Стів точно був не з цих.

Пам’ятаючи, як зачаровувала деяких жінок позірна вразливість Денніса Кріда, Страйк тільки кивнув.

— Талбот питав, чи я колись була в тої Джоанни як медсестра. Я йому пояснила, шо вона не з наших пацієнтів, але йому до того було байдуже. Все питав, чи не здається мені, шо та смерть підозріла, і хоч ти шо йому кажи. Я йому раз у раз казала, шо не знаю тієї жінки. Звідки мені знати шось про її смерть. Так я від того втомилася! От чесно, ніби я йому якась віща циганка Роуз Лі. Я Талботові казала: ідіть почитайте, шо патологоанатом написав!

— А ви не знаєте, не було іншої смерті, яка непокоїла б Марго? — спитав Страйк.— Природна смерть чи нещасний випадок — але вона вирішила, що там не все чисто?

— А чого ви про таке питаєте? — поцікавилася Дженіс.

— Просто намагаюся розшифрувати нотатки Талбота. У нього були підстави думати, що чиясь смерть здавалася Марго підозрілою. Причому в зв’язку з цією смертю згадувалися ви.

Круглі сині очі Дженіс за скельцями окулярів вибалушилися.

— Згадуєтеся як свідок якихось подій чи самої смерті,— уточнив Страйк.— Про жодні обвинувачення не йдеться.

— Та я вже сподіваюся, шо не йдеться! — сказала Дженіс.— Ні, нічого я не бачила й не знаю. Я б ше тоді сказала, якби знала... очевидно ж?

Виникла коротка пауза, яку Страйк вирішив не переривати, тож Дженіс заговорила сама:

— Слухайте, я не можу говорити за Марго, коли минуло сорок років. Нема її більше. Це несправедливість і до неї, і до мене. Я не хочу сіяти підозри, коли минуло сті’ки років.

— Я просто намагаюся виключити зайві напрями розслідування,— пояснив Страйк.

Виникла довша пауза. Очі Дженіс помандрували від таці з чаєм до фотографії покійного чоловіка з темними зубами й добрими сонними очима. Врешті-решт вона зітхнула і сказала:

— Гаразд, але запишіть собі, шо то Марго вигадала, а не я. Я нікого ні в чому не звинувачую.

— Обов’язково,— пообіцяв Страйк, занісши ручку над записником.

— Ну добре, тоді... справа дуже делікатна, ми же з нею працювали... я про Дороті. Дороті й Карл жили з мамою Дороті. Гі звали Мод, і я це згадала тільки тому, шо Карл приходив. Ми оце розмовляли, я згадала про його бабцю, а він на неї сказав не «бабуся», а «клята Мод». Власне, у Мод була інфекція ноги, виразка, яка ніяк не загоювалася. Гі треба було перев’язувати, промивати рану й все таке, тож я до них часто заходила. І Мод мені щоразу казала, шо будинок належить їй, а не Дороті, і вона тільки дозволяє доньці й онукові там жити. Видно було, як їй приємно це казати. Відчувати, знаєте, свою владу. Не скажу, шо з нею сильно приємно було жити. Така кислолиця стара пані, все їй не так. Скаржилася, шо онук балуваний росте — але я вже казала, то було лихо, а не дитина, тож я не могла не погодитися з нею.

Дженіс провадила:

— Власне, нога ше не вилікувалася, коли вона впала зі сходів і забилася на смерть. Ходила вона погано, багато лежала з тією ногою, спиралася на ціпок. Люди, бува, падають зі сходів, а для старої людини це таки може мати серйозні наслідки, однак... То минув тиждень, і Марго запросила мене зайти до кабінету на два слова, і... мені здалося, шо Марго це якось стривожило. Вона прямо нічого не сказала, але все питала, якої я думки. Я все розуміла... але шо ми могли вдіяти? Нас там не було, як вона впала, а рідні сказали, шо сиділи внизу й ті’ки почули гуркіт, прибігли, а вона лежить під сходами без тями... і за два дні Мод померла в лікарні. Дороті ніби й не горювала, але коли Дороті взагалі показувала емоції?

Розвівши руками, Дженіс повторила:

— От шо ми могли вдіяти? Мені було зрозуміло, шо собі думає Марго, бо вона знала, шо Мод — власниця, а Дороті й Карл там на пташиних правах, і... ну, лікарі взагалі про таке думають, це їхня робота. Якшо десь шось потім спливе, вони отримують на горіхи. Але врешті-решт Марго так нічо’ й не зробила, нічо’ з того не було. Ось і все,— закінчила Дженіс із явним полегшенням.— Тепер ви знаєте.

— Дякую,— мовив Страйк, занотовуючи.— Це дуже корисно. Скажіть, а Талботові ви про це говорили?

— Ні, відповіла Дженіс,— але йому хтось інший міг сказати. Всі знали, шо Мод померла, і всі знали, як саме, бо Дороті брала на її похорон вихідний. Я правду скажу, під кінець тих розмов з Талботом я просто хотіла його здихатися. Він мене постійно розпитував про мої сни. Чесно, мороз поза шкурою від такого. Дуже дивно було.

— Ще б пак,— кивнув Страйк.— Маю до вас останнє питання, і тоді піду. Моя партнерка зуміла розшукати Пола Сатчвелла.

— А,— озвалася на це Дженіс без жодних ознак зніяковіння чи дискомфорту.— Зрозуміло. То колишній бойфренд Марго, так?

— Так. І ми дуже здивувалися, коли дізналися, що ви були знайомі.

Дженіс глянула на нього, не розуміючи.

— Шо?

— Що ви були знайомі,— повторив Страйк.

— Я і Пол Сатчвелл? — з легким смішком перепитала Дженіс.— Та я його в очі не бачила!

— Справді? — уточнив Страйк, уважно за нею спостерігаючи.— Коли Сатчвелл почув, що ви нам розповіли про Марго — що її буцімто бачили в Лемінгтон-Спа,— він помітно розсердився. Висловився в тому дусі,— Страйк звірився з записником,— що ви хочете втягнути його в неприємності.

Запала довга мовчанка. Між круглими синіми очима Дженіс з’явилася глибока зморшка. Врешті-решт вона спитала:

— І шо, він мене назвав на ім’я?

— Ні,— відповів Страйк.— Власне, він його забув. Пам’ятав вас як «медсестру» і сказав Робін, що ви з Марго не терпіли одна одну.

— Він точно сказав, шо Марго не терпіла саме мене? — уточнила Дженіс, наголошуючи на останньому слові.

— Боюся, що так,— відповів Страйк, спостерігаючи за нею.

— Але... ні, пробачте, але це просто неправда,— заявила Дженіс.— Ми чудово ладнали! Ну, крім того випадку з Кевом, коли в нього болів живіт... тоді я справді на неї накинулася, але ж вона нічо’ поганого не хтіла. Думала, шо зробить мені краще, як огляне його... а я образилася, бо знаєте, матері не люблять, шоб інші жінки думали, ніби ти про свою дитину не дбаєш... а коли ти ше й самотня, воно ой як дошкуляє.

— Але чому,— спитав Страйк,— Сатчвелл міг сказати, ніби ви знайомі з ним і хочете йому неприємностей?

Запала мовчанка, яку порушив звук поїзда, шо промчав за живоплотом: гуркіт і стукіт набрали силу, а тоді поступово затихнули, і тиша у вітальні замкнулася, ніби бульбашка, в якій застигли, дивлячись одне на одного, детектив і медсестра.

— Думаю, ви й самі вже знаєте,— врешті-решт сказала Дженіс.

— Що знаю?

— Ой не треба. Ви сті’ки всього розслідували... ви не дурень якийсь. Думаю, ви вже все знаєте, а оце просто прийшли мене залякати та змусити сказати самій.

— Та я зовсім не хочу залякати...

— Знаю, вона вам не сподобалася,— різко промовила Дженіс.— Я про Айрін. Навіть не прикидайтеся, я бачила, як вона вас дратує. Якби я не розумілася на людях, як би я взагалі виконувала свою роботу — заходила додому до казна-кого, а тоді спокійно виходила? А я свою роботу ой як добре виконувала,— додала Дженіс, і чомусь ця ремарка не прозвучала зверхньо.— Зрозумійте: в Айрін просто був напад хвалькуватості. Вона була така рада з вами познайомитися, шо пішла розігрувати роль. Жінці, знаєте, важко жити самій, коли вона звикла мати товариство. Навіть я оббувалася заново, як повернулася з Дубая. Звикаєш мати поруч рідних, а тоді знов сама-одна в будинку... Мені на самоті нормально, а от Айрін бути сама не терпить.