Джо Аберкромби – Пів світу (страница 79)

Бранд мовчав, потираючи великими пальцями пучки решти. Авжеж, це була пропозиція, за яку слід хапатися мерщій. Більше такої нагоди могло й не трапитися. І все-таки щось його стримувало.

— Ти хитромудрий чоловік, отче Ярві, а я не славлюся кмітливістю.

— Ти славився б, якби користувався нею. Але мені потрібні твої дужі руки й велике серце.

— Можна тебе дещо запитати?

— Запитати можна. Але спершу добре подумай, чи ти справді хочеш почути відповідь.

— Як давно ти задумав герць Шпички з Ґром-ґіль-Ґормом?

Ярві трохи примружив свої блідо-блакитні очі.

— Міністр має брати до уваги всілякі ймовірності та нагоди. Можливість такого герцю спала мені на думку доволі давно.

— Чи не того дня, коли я заговорив до тебе в Залі Богів?

— Тоді я сказав тобі, що добро для кожної людини різне. Я розглядав імовірність того, що одного дня знайшовся би спосіб виставити проти Ґорма дівчину, яка добре володіє мечем. Такий славетний воїн, як він, не зміг би відмовитися від герцю з жінкою, але водночас боявся б такого двобою. Боявся би більше, ніж двобою з будь-яким чоловіком.

— Невже ти віриш у те пророцтво?

— Я вірю в те, що Ґорм вірить у нього.

— І тому ти наказав Скіфр тренувати Шпичку?

— Почасти. Імператриця Теофора любила всілякі дивовижі, але крім того, їй подобалося дивитися на кровопролиття. Я подумав, що дівчина-войовниця з далекої півночі може пробудити її цікавість, достатню, щоб дати мені змогу зустрітися з імператрицею і піднести свій подарунок. Але Смерть випровадила Теофору крізь Останні Двері швидше, ніж я зміг втілити цей план у життя, — Ярві зітхнув. — Добрий міністр завжди прагне зазирнути в прийдешність, але майбутнє оповите туманом. Події не завжди течуть тим каналом, який ти для них прорив.

— Як у випадку вашої з матір’ю Скер угоди, чи не так?

— Це було ще одне моє сподівання. Ще одна ризикована гра, — отець Ярві відкинувся назад і сперся спиною об стовбур дерева. — Мені потрібен був союз із ванстерцями, але мати Ісріун зруйнувала цей задум. На щастя, вона сама кинула нам виклик на герць, і це було краще, ніж битва.

Голос його був спокійний і холодний, мовби міністр говорив не про знайомих йому людей, а про фігури на шахівниці.

Брандові пересохло в горлі.

— А якби Шпичка загинула, що тоді?

— Тоді ми заспівали б над її курганом сумних пісень, а потім заспівали б і веселих на пошану її славетних діянь, — Ярві мав погляд різника, що дивиться на стадо й оцінює, з якої худобини матиме більший зиск. — Але ми й ванстерці не змарнували б сил, б’ючись між собою. Королева Лайтлін і я впали б ницьма перед праматір’ю Вексен і золотом вимолювали би прощення. Король Утіль одужав би, не зганьбивши себе поразкою. По якомусь часі ми, можливо, знову кинули б кості.

Щось у міністрових словах засіло в Брандовій голові, наче гачок, і не давало йому спокою.

— Ми всі гадали, що король Утіль стоїть уже на порозі Останніх Дверей. Чому ти такий упевнений, що він одужав би?

Ярві завмер на якусь мить із напіврозтуленим ротом, а тоді обачно стулив його. Відтак глянув на двері, з-за яких долинали дзвінкі удари молота Рін, і перевів погляд на Бранда.

— А ти, здається мені, значно кмітливіший, ніж видаєшся.

Бранд почувався так, наче стояв на весняній кризі й бачив, як із-під чобіт розбігаються тріщини, але дороги назад не було, тільки вперед.

— Якщо я стоятиму опліч тебе, то повинен знати правду.

— Колись я тобі сказав, що правда, як і добро, у кожного своя. Моя правда полягає в тому, що король Утіль — це людина з заліза. Залізо міцне, і його можна добре нагострити. Але воно ламається, коли його згинати. А нам іноді потрібно бути гнучкими.

— Утіль нізащо не замирився б із ванстерцями.

— А нам потрібен мир із ванстерцями. Без них ми — самі проти половини світу.

Бранд поволі кивнув: усе ставало на свої місця.

— Він прийняв би виклик на герць.

— Так, він бився б із Ґормом, бо гордий, і зазнав би поразки, бо щороку дедалі слабшає. Я мушу захищати короля. Заради його ж блага і заради блага всієї країни. Нам потрібні були союзники. Ми подалися на їхні пошуки, і я знайшов нам союзників.

Бранд пригадав, як міністр стояв, схилившись над вогнищем, і кидав до казанка якесь сушене листя.

— Ти отруїв його. Власного дядька.

— У мене немає дядька, Бранде. Я зрікся родини, коли вступив до Міністерства, — у голосі Ярві не було чути ні почуття провини, ні сумніву, ні жалю. — Іноді щось велике і правильне доводиться зшивати з багатьох дрібних і неправильних вчинків. Міністр не може дозволити собі таку розкіш, як просто чинити добро. Міністр повинен прагнути до вищого блага. І для цього шукати менше зло.

— Влада змушує одне плече завжди тримати в тіні, — пробурмотів Бранд.

— Саме так. Інакше бути не може.

— Я розумію. Я не ставлю під сумнів твої дії, але…

Отець Ярві витріщився на нього, і Бранд подумав, що, мабуть, іще ніколи не бачив здивованого виразу на міністровому обличчі.

— Ти відмовляєшся?

— Мати наказала мені стояти у світлі.

Якусь хвилю вони мовчки сиділи, дивлячись один на одного. Нарешті отець Ярві повільно всміхнувся.

— Я захоплююся тобою. Слово честі, захоплююся, — він підвівся й поклав справну руку Брандові на плече. — Але коли Мати Війна розгорне свої крила над Потрощеним морем, то цілком можливо, що всі його землі зануряться в темряву.

— Сподіваюся, цього не станеться, — відказав Бранд.

— Що ж, — отець Ярві обернувся до дверей, — тобі добре відомо, як воно буває зі сподіваннями.

Міністр пройшов назад до будинку, а Бранд лишився сидіти в затінку дерева, розмірковуючи, як завжди, добре вчинив чи погано.

— Не хочеш допомогти мені трохи? — гукнув його сестрин голос.

Бранд стрепенувся.

— Уже йду!

БУРЯ НАСУВАЄ

Ш пичка простувала піщаним берегом і несла табурет на плечі. Море далеко відійшло з відпливом. Над рівнинною місцевістю дув дужий вітер, а на темно-синьому небі бігли наввипередки пошарпані хмарини.

Довкола тренувального бойовища збилася тісна юрба. Крики змінилися на глухе бурчання, коли Шпичка стала протискатися між воїнами. Бурчання поступилося місцем цілковитій тиші, коли вона поставила стільчик біля списа, що позначав один із кутів майданчика. Навіть два хлопчини, що саме мали стати до бою, невпевнено спинилися, дивлячись, як Шпичка переступила через табурет і всадила на нього свою дупу.

Майстер Гуннан скинув на неї похмурим поглядом.

— Бачу, до нас долучилася Обраний Щит королеви.

Шпичка здійняла руку.

— Оплесками зустрічати мене не потрібно.

— Тренувальне бойовище призначене для воїнів Ґеттандії або для тих, хто ними стане.

— Ага. Але навіть попри це, гадаю, тут знайдеться кілька пристойних бійців. Тренуйтеся далі, не зважайте на мене.

— І не думали зважати, — огризнувся Гуннан. — Гейроде, ти наступний.

Хлопчина, що виступив наперед, був великий і кремезний, із рум’янцями на пухких щоках.

— І ти, Едні.

Дівчинці було років дванадцять щонайбільше. Худенька і дрібна, вона, одначе, доволі сміливо скочила наперед і, гордо випнувши підборіддя, зайняла свою позицію. Завеликий щит гойдався в руці.

— Почали!

Жодного мистецтва бою тут не було й близько. Хлопець, сопучи, як бик, посунув уперед, здвигнув грубим плечем, коли по ньому влучив меч Едні, врізався в дівчину й пхнув її на землю. Щит злетів з її руки й покотився геть.

Хлопець глянув на Гуннана, очікуючи, що той дасть знак закінчити поєдинок, але майстер-військовик тільки скинув на нього похмурим поглядом. Гейрод важко ковтнув слину, підступив до Едні й кілька разів неохоче копнув її ногою, перш ніж Гуннан здійняв руку й зупинив бій.