Джо Аберкромби – Пів короля (страница 55)

Мабуть, Ярві мав би радіти. Він часто мріяв про це. Усі свої молитви й усі зусилля спрямовував на досягнення цієї мети. Зруйнував усе, пожертвував другом і дружбою. Але тепер, дивлячись на обличчя Ісріун, у її червоні очі в темних очницях, він не почувався переможцем.

— Мені шкода. Не його. Тебе.

Її губи зневажливо скривилися.

— Ти гадаєш, твій жаль має для мене якесь значення?

— Ні, ніякого. А проте мені справді шкода.

Він прибрав руки з парапету, обернувся спиною до колишньої нареченої і рушив до сходів.

— Я теж дала клятву!

Ярві спинився. Йому страшенно кортіло піти геть із цього триклятого даху та ніколи не повертатися, але на зашийку йому виступили сироти, і він мимоволі обернувся.

— Що?

— Я поклялася сонцем і місяцем! — Очі Ісріун палали на блідому обличчі, пасма мокрого волосся шмагали її по щоках. — Я поклялася перед Тою-Хто-Судить, Тим-Хто-Пам’ятає і Тою-Хто-Затягує-Вузол. Мої пращури, поховані на березі, будуть мені за свідків. Той-Хто- Дивиться і Та-Хто-Пише будуть мені за свідків. Тепер, Ярві, і ти будеш мені за свідка. Ця клятва буде мені ланцюгом на шиї і рожном у душі! Я помщуся вбивцям мого батька! Ось у чому я поклялася!

Ісріун викривила губи в посмішці, пародії на той усміх, який вона послала йому, коли виходила із Зали Богів у день їхніх заручин.

— Як бачиш, жінка може поклястися тою самою клятвою, що й чоловік.

— Може, якщо вона така сама дурна.

Ярві обернувся й пішов геть.

Менше зло

Навіть ховаючись за край світу, Мати Сонце усміхалася того вечора, коли брат Ярві повернувся додому.

Той день ґеттландці оголосили початком літа. На гарячих дахах Торлбю вилежувалися коти, ліниво перегукувалося морське птаство, а легенький вітерець, зазираючи у відчинені вікна, розносив стрімкими вуличками солоний запах моря.

Зазирнув він і до покоїв матері Ґундрінг, коли Ярві нарешті вдалося каліченою рукою впоратися з важкою клямкою й відчинити двері.

— Блукалець повернувся! — привітала його стара міністерка, відкладаючи книжку на стіл і здіймаючи з нього хмарку пилу.

— Мати Ґундрінг, — Ярві низько вклонився й подав їй чашку.

— Ти приніс мені чай, — міністерка заплющила очі, втягнула в ніздрі ароматну пару, відсьорбнула й проковтнула. Її зморшкувате обличчя розпливлося в усмішці, яка завжди сповнювала Ярві гордістю. — Без тебе все було не так, як раніше.

— Тепер принаймні ви більше не матимете потреби в чаї.

— Ти склав іспит?

— А ви сумнівалися?

— Ні, брате Ярві, хто-хто, а я не сумнівалася. І все ж ти носиш меч, — насупившись, вона глянула на клинок Шадікширрам, що висів у піхвах на його поясі. — Добре слово відбиває більшість ударів.

— Я його ношу, щоб відбивати решту. Цей меч нагадує мені, яку дорогу я пройшов. Міністр стоїть на боці Батька Мира, але хороший міністр знається і з Матір’ю Війною.

— Ха! Правду кажеш, — мати Ґундрінг вказала рукою на стілець біля вогнища, той самий, на якому Ярві так часто сидів, захоплено слухаючи розповіді старої міністерки, вивчаючи мови, історію, таємниці зіллярства і те, як слід поводитися з королями. Невже відтоді, як він сидів тут востаннє, минуло лише кілька місяців? Здавалося, то було в іншому світі. У якомусь сні.

А тепер Ярві прокинувся.

— Я рада, що ти повернувся, — сказала мати Ґундрінг, — і то не лише через чай. У нас із тобою багато справ тут, у Торлбю.

— Схоже, тутешній народ мене не любить.

Мати Ґундрінг стенула плечима.

— Вони вже все забули. У людей коротка пам’ять.

— Пам’ятати — завдання міністра.

— Так, а ще радити, лікувати, казати правду і знати таємні шляхи, шукати менше зло й прагнути до вищого блага, торувати дорогу Батькові Миру всіма мовами, снувати оповіді…

— Хочете, я зісную оповідь для вас?

— Про що ж буде ця оповідь, брате Ярві?

— Про кров і підступність, про гроші й убивство, про зраду і владу.

Мати Ґундрінг розсміялася й сьорбнула чаю.

— Лише такі мені й подобаються. У ній будуть ельфи? Чи дракони? Чи тролі?

Ярві похитав головою.

— Люди й самі здатні на все те зло, яке ми маємо.

— І знову правда. Де ти почув цю історію? У Скекенгаузі?

— Частково. Я віддавна вже працював над нею. Ще від тої ночі, коли помер мій батько. Але тепер, гадаю, вона відома мені від початку й до кінця.

— Знаючи твої здібності, я певна, що це буде чудова оповідь.

— Вас візьме від неї дрож, мати Ґундрінг.

— У такому разі починай!

Ярві нахилився до вогнища, дивлячись на вогонь і потираючи скарлючену долоню великим пальцем. Він думав над цією історією, прокручував її у себе в голові відтоді, як склав іспит, зрікся спадкових прав і вступив до Міністерства. А коли він поцілував у щоку прамати Вексен і поглянув їй в очі — яскравіші й жадібніші, ніж будь-коли, — то збагнув усю правду.

— Я не знаю, з чого й почати.

— Накресли тло оповіді.

— Добра порада, — відказав Ярві. — Як, зрештою, усі ті поради, які ви мені давали. Отож… жили собі Верховний король, молоді літа якого давно минули, і праматір Міністерства, теж далеко не юна дівчинка. Вони, як то часто трапляється з людьми можновладними, заздрісно стерегли свою владу. Якось вони поглянули зі Скекенгауза на північ і побачили там загрозу своїй величі. Загрозу не від визначного чоловіка, що майстерно володіє залізом і сталлю, а від визначної жінки, що майстерно володіє золотом і сріблом. Ця золота королева надумала карбувати монети, усі однакової ваги, і її обличчя було б присутнє під час кожної торговельної угоди в землях Потрощеного моря.

Мати Ґундрінг відхилилася на спинку крісла. Зморшки на її чолі поглибшали.

— Ця історія має присмак правди, — замислено мовила вона.

— Усі хороші історії його мають. Цього мене навчили ви, — тепер, коли початок був позаду, слова полилися самі: — Верховний король і його міністерка побачили, що купці полишають їхні гавані й пливуть до гаваней північної королеви. Щомісяця прибутки їхні маліли, а з тим маліла і їхня влада. Треба було діяти. Убити жінку, яка пряде золото з повітря? Ба ні. Її чоловік — гордий і гнівливий, і потім мати справу з ним не дуже хочеться. Краще натомість убити його, скинути королеву з високого сідала, а тоді забрати до себе, щоб вона пряла золото їм. Так вони й задумали.

— Убити короля? — пробурмотіла мати Ґундрінг, пильно дивлячись на Ярві з-понад чашки.

Він стенув плечима.

— Історії часто мають такий початок.

— Але королів добре охороняють, вони завжди обережні.

— А цей — і поготів. Потрібна була допомога від когось, кому він довіряв, — Ярві присунувся ще ближче до вогню, відчувши його тепло на обличчі. — Тому праматір навчила бронзовокрилого орла казати: «Король мусить померти», — і відіслала його з таким повідомленням до міністерки цього короля.

Мати Ґундрінг кліпнула й поволі-поволі випила ще один ковток чаю.

— Їй дали важке завдання — убити чоловіка, якому вона клялася служити.

— Але ж вона клялася служити також Верховному королю і праматері, чи не так?

— Ми всі повинні їм служити, — прошепотіла мати Ґундрінг. — Зокрема й ти, брате Ярві.

— О, я повсякчас даю якісь клятви. Уже й не знаю, якої з них додержувати. Та міністерка мала таку саму проблему. Але якщо місце короля — між богами й людьми, то місце Верховного короля — між богами й королями… Хоч останнім часом він бачить себе ще вище. Міністерка знала, що йому не можна відмовити. Тож вона придумала план. Замінити короля його поступливішим братом. Прибрати всіх спадкоємців, що могли б завдати клопоту. Провину покласти на давнього ворога з далекої півночі, куди рідко заблуджують навіть думки про цивілізовану людину. Сказати, що від міністерки цього ворога прилетів голуб із пропозицією миру й заманив цього необачного короля в пастку…

— Може, це було менше зло, — промовила мати Ґундрінг. — Може, перед міністеркою стояв вибір: або це, або побачити, як Мати Війна розкидає криваві крила над усім Потрощеним морем.

— Менше зло і вище благо, — Ярві глибоко вдихнув-видихнув, аж заболіло десь у грудях, і згадав чорних птахів, що дивилися на нього з клітки сестри Овд. — Ось тільки міністерка, на яку було покладено провину, ніколи не використовувала голубів. Лише ворон.