Джо Аберкромби – Пів короля (страница 16)

— Хто ще заспіває? — гукнув хтось.

Здивувавши всіх — і насамперед себе самого, — заспівав Ярві. Пісню, яку вечорами наспівувала мати, коли він був маленьким і боявся темряви. Бозна-чому саме вона спала йому на думку, і голос його нісся вільно й високо, геть від смердючого судна, до місць і речей, про які ці люди давно забули. Джауд здивовано закліпав, а Рульф витріщився на нього, і Ярві здалося, що він ніколи не співав хоча б наполовину так добре, як тут, безпорадний, прикутий до весла на цьому трухлявому кориті.

Коли він скінчив, запала тиша. Чути було тільки, як, гойдаючись на воді, тихо порипує корабель, як вітер шарудить снастями і як десь далеко пронизливо квилять мартини.

— Давай іще, — попросив хтось.

І Ярві дав їм іще, а потім іще і ще. Він співав їм про втрачену любов і про любов знайдену, про великі подвиги й підлі вчинки. Він співав їм баладу про Фрокі, такого незворушного, що якось заснув просто посеред битви, пісню про Ашенлір, таку гострозору, що могла порахувати кожну піщинку на пляжі. Він співав про Горальда Мандрівника, що переміг у перегонах чорношкірого короля Дайби і врешті-решт заплив так далеко, що звалився з краю світу. Він співав про Анґульфа Ратицю, Трощителя Ванстерців, і не згадував, що той доводиться йому прадідом.

Щоразу як він закінчував, його просили заспівати ще, аж доки серп Батька Місяця не зійшов над пагорбами, а зорі не почали прозирати крізь небесне полотно. Відбринів і розтанув у сутіні останній звук оповіді про Береґа, який заснував Міністерство, щоб захистити світ від магії, і заплатив за це життям.

— Справжня пташечка, тільки з одним крильцем, — Ярві обернувся й побачив Шадікширрам, що дивилася на нього, поправляючи шпильки в зібраному вузлом волоссі. — Гарно співає, еге ж, Тріґґу?

Наглядач шморгнув носом і витер очі тильним боком руки.

— Ніколи ще такого не чув, — промовив він здавленим від емоцій голосом.

«Мудрий чекає нагоди, — часто казала мати Ґундрінг, — і ніколи її не проґавить». Тож Ярві вклонився й заговорив до Шадікширрам її рідною мовою. Він не володів нею досконало, але хороший міністр знає ввічливі слова всіма мовами.

— Для мене честь співати перед такою славетною особою, — промовив він солодким голосом, думаючи тим часом, що непогано було б підкласти їй корінь «чорного язика» у вино.

Капітанка з прижмурцем глянула на нього.

— А ти сповнений несподіванок, еге ж? — Вона кинула йому майже порожню пляшку й пішла геть, мугикаючи щось так фальшиво, що Ярві ледве пізнав баладу про Фрокі.

Якби йому подали таке вино при батьковому столі, він плюнув би рабові в обличчя, але тепер Ярві видалося, що кращого напою, сповненого смаком сонця, фруктів і свободи, він зроду не куштував. Ділитися тою краплиною, що йому дісталася, ой як не хотілося, але широка Рульфова усмішка, коли той приклався до пляшки, стала достатньою винагородою.

Коли вони вже лаштувалися до сну, Ярві помітив, що інші невільники дивляться на нього інакше. А може, річ була, власне, в тому, що вони на нього дивилися. Навіть Сумаель зі свого місця біля капітанчиної каюти замислено позирала на Ярві, наче в неї не сходилися якісь підрахунки.

— Чому вони дивляться на мене? — прошепотів він до Джауда.

— Їм нечасто дістається щось хороше. Ти дав їм це.

Ярві усміхнувся, вкриваючись смердючою шкурою до підборіддя. Йому ніколи не перерізати охоронців столовим ножем, але, можливо, боги дали йому кращу зброю. Нехай час і втікав крізь пальці. Тим паче їх бракувало. Однак треба бути терплячим. Терплячим, як зима.

Якось, коли батько, розлютившись, ударив Ярві, мати знайшла його заплаканого. «Дурень б’є одразу, — сказала вона йому тоді. — Розумний посміхається, спостерігає, вивчає. А тоді б’є».

Дикуни

Колись у дитинстві Ярві мав іграшкового кораблика з коркового дерева. Брат забрав його й кинув у море. Ярві тоді ліг на край скелі й дивився, як хвилі бавляться корабликом, крутять і кидають його, доки він не зник.

Тепер Мати Море так само бавилася, наче іграшкою, «Південним вітром».

У роті Ярві стояв кислий присмак блювотиння. Шлунок підскакував до горла, коли вони спиналися на гребінь чергової водної гори, а за мить падав у дупу, коли вони, метляючись, зариваючись то носом, то кормою, пірнали в піняво-білу западину, глибше й глибше, аж доки стіни води не оточували їх зусібіч і Ярві вже не мав сумнівів, що їх затягне в незвідану безодню й вони потонуть усі до одного.

Рульф уже перестав повторювати, що йому доводилося потрапляти й у гірші шторми. Щоправда, Ярві однаково б його не почув. Годі було відрізнити гуркіт грому від ревіння хвиль чи від стогонів трощеного корпуса, напнутих до краю линв і мордованих людей.

Джауд теж перестав повторювати, ніби йому здається, що небо роз’яснюється. Годі було сказати, коли їх шмагало море, а коли шмагав дощ. Усе злилося в суцільну розшалілу жалкý завісу, крізь яку Ярві насилу бачив ближню щоглу, доки буряну пітьму не розтинав спалах, у якому корабель і його зіщулена команда застигали на мить чорно- білими образами.

Джауд змагався з веслом, а його похмуре обличчя все затвердло й напнулося м’язами. Рульфові очі вилазили з очниць, коли він докладав свої зусилля до цієї боротьби. Сумаель, учепившись за кільце, до якого її припинали в портах, верещала щось, чого ніхто не міг розчути крізь вереск вітру.

Шадікширрам зараз іще менше, ніж зазвичай, була готова до когось дослухатися. Вона стояла на юті, обіймаючи рукою щоглу, наче товариша по чарці, реготала й погрожувала небу мечем, а коли буря трохи стихла, Ярві розчув, як капітанка насміхається зі шторму й кричить йому: «Це все, на що ти здатен?»

У будь-якому разі команди нічим не допомогли б. Весла наче збісилися, і Ярві тягало за прив’язані до зап’ястка ремені так, як мати тягала його дитиною. У роті було солоно від морської води, а коли йому зацідило веслом по губі, стало солоно ще й від крові.

Зроду-віку Ярві не почувався таким переляканим і таким безпорадним. Ні тоді, коли ховався від батька в котрійсь зі своїх криївок у цитаделі. Ні тоді, коли дивився в забризкане кров’ю Гурікове обличчя й чув Одемові слова «Убити його!». Ні тоді, коли щулився під ногами у Ґром-ґіль-Ґорма. Хоча ті страхи й були чималі, усі вони тьмяніли проти непомірної люті Матері Моря.

У черговому спалаху блискавки показалися невиразні обриси скелястого берега, об який розбивалися бурхливі хвилі; біла піна клаптями летіла з чорних дерев і чорного каміння.

— Боги, поможіть нам, — прошепотів Ярві, щосили заплющивши очі.

Судно здригнулося, він полетів назад і вдарився головою об заднє весло. Люди ковзали й валилися одне на одного, падали з лавок, натягаючи ланцюги на всю довжину й відчайдушно хапаючись за щось, щоб не задушитися нашийниками. Ярві відчув на плечі дужу Рульфову руку, що міцно тримала його на місці. Думка про те, що коли він помиратиме, його торкатиметься інша людина, принесла якесь дивне заспокоєння.

Він молився так ревно, як не молився ще ніколи, — усім богам, яких тільки міг згадати, і великим, і малим. Він молився не про Чорний престол, не про помсту підступному дядькові, не про кращий поцілунок, який пообіцяла йому Ісріун, навіть не про волю.

Він молився лише про те, щоб вижити.

Пролунав різкий скрегіт. Від удару дерев’яний корпус корабля задрижав і перехнябився. Весла ламались, як тонкі галузки. Величезна хвиля накрила палубу, потягнула Ярві за одяг, і тоді він зрозумів, що помре, що як і дядька Утіля, його поглине безжалісне море…

Світанок був тьмяний і немилосердний.

«Південний вітер», схилившись набік, лежав на березі, безпорадний, наче величезний кит, викинутий на холодну гальку. Ярві, змоклий до рубця, весь у синцях, але живий, сидів згорблений на різко похиленій лавці й ловив дрижаки.

Уночі буря з гарчанням відповзла на схід, але коли настав каламутний сизий ранок, холодний вітер і далі дув, а дощ і далі невпинно падав на горопашних невільників. Більшість бурчали на садна й подряпини, дехто жалібно стогнав від набагато гірших ран. Одна лавка зірвалася з кріплень і щезла в морі, забравши до Останніх Дверей трьох бідолах, прикутих до неї.

— Нам пощастило, — сказала Сумаель.

Шадікширрам поплескала її по спині так, що трохи не збила з ніг.

— Я ж казала, що мені неабияк щастить на погоду!

З усіх тільки капітанка була в чудовому гуморі після свого нерівного герцю зі штормом.

Ярві дивився, як вони обидві обходять корабель. Сумаель, устромивши кінчик язика в щілину на губі, оглядала тріщини й досвідченою рукою проводила по розщеплених дошках.

— Принаймні кіль і щогли непошкоджені. Ми втратили поламаними дванадцять весел і три лавки.

— Не кажучи вже про трьох веслярів, — пробурчав украй засмучений такими збитками Тріґґ. — Двоє померли в ланцюгах, а ще шестеро не можуть гребти і хтозна, чи взагалі зможуть.

— Найбільший наш клопіт — це пробоїна в корпусі, — сказав Анкран. — У трюмі видно як удень. Її треба залатати й засмолити, інакше нема чого й думати, щоб вийти знову в море.

— Де ж би то нам знайти трохи деревини? — іронічно запитала Шадікширрам, обводячи довгою рукою густий праліс, що обступав берег зусібіч.

— Це ліс шендів, — Тріґґ поглянув на тінисті дерева з куди меншим запалом. — Якщо вони знайдуть нас тут, то злуплять з усіх шкіру.