Джейсон Рекулик – Приховані малюнки (страница 54)

— Що ви робите?

— Захищаю тебе, Меллорі. Я завжди тебе захищав. Пам’ятаєш свою першу співбесіду? Усі ті грубі й неприємні запитання про твою кваліфікацію? Я намагався відлякати тебе. Я прагнув відлякати всіх кандидаток. Але ти була наполеглива. Справді хотіла тут працювати. А Керолайн бачила в тобі вирішення всіх наших проблем.

Він приносить зазубрений ніж до мого стільця й швидко перерізає пута. Мої руки повисають обабіч, і я знову можу ними ворушити. Потихеньку, обережно торкаюся пальцями до пульсуючої ґулі на голові й намацую скляні друзки, що там поналипали.

— Вибач, що я тебе вдарив. Ми зупинимось на заправці й купимо тобі льоду. — Тед відчиняє дверцята моєї шафи й радіє, побачивши порожні вішалки. — Ти вже спакувалась! Чудово. Моя сумка в машині, тож можемо їхати. Я думаю, ми будемо в дорозі всю ніч. Знайдемо якийсь готель, щоб віддихатись. А потім рушимо далі на захід. Я знайшов шикарний будинок на Airbnb. Щоб оселитися там. Тобі сподобається, Меллорі. Звідти відкривається грандіозний вид на П’юджет-Саунд.

— Теде, зупиніться. Про що ви говорите?

Він сміється.

— Звісно, звісно, я так довго планував, аж забув, що ми ще як слід усе не обговорили. Але я знаю, що ти відчуваєш до мене, Меллорі. Я відчуваю те саме і готовий діяти відповідно до цих почуттів.

— Про що ви?

— Я перевів у готівку свій пенсійний рахунок IRA, у мене вісімдесят тисяч на банківському рахунку, до якого Керолайн зась. Нам цього вистачить, щоб почати все спочатку. Побудувати нове життя в штаті Вашингтон. На Відбі-Айленді. Але треба їхати негайно. Поки вона не прийшла прибирати.

— Чому ви її так боїтеся?

— Вона з’їхала з глузду! Хіба ти досі не зрозуміла? Вона щойно намагалася тебе вбити. Тож, не вагаючись, уб’є мене. Але якщо я звернусь у поліцію, то сяду за ґрати. Тому нам треба тікати. Якщо ми залишимо дитину, вона не кинеться за нами.

— Ви хочете залишити Тедді?

— Вибач, Меллорі. Я знаю, що ти його любиш. Я теж його люблю. Він дуже милий. Але Тедді не може з нами поїхати. Я не хочу, щоб Керолайн і Марґіт ганялись за нами по всій країні. Дитина залишиться тут зі своїми двома мамусями. Хай вони б’ються, хай повбивають одна одну, мені начхати. З мене досить цього лайна. Більше жодної хвилини не хочу тут залишатися. Це жахіття сьогодні закінчиться, розумієш?

Знадвору чується, ніби тріснула гілочка. Тед підходить до вікна, вдивляється в темряву. Потім хитає головою, запевняючи мене, що тривога хибна.

— А тепер, будь ласка, треба щоб ти спробувала встати. Допомогти тобі?

Він простягає мені руку, але я відмахуюсь і спромагаюсь підвестися самотужки.

— Ось так, Меллорі. Чудово. Тобі не треба до вбиральні? Бо після півночі майже скрізь буде зачинено.

Мені дуже треба до вбиральні, але тільки для того, щоб усамітнитись і зібратися з думками.

— Я на хвилинку.

— Постарайся якомога швидше, гаразд?

Я замикаю двері ванної, відкручую кран і бризкаю холодною водою собі в обличчя. Що, в біса, я збираюсь робити? Плескаю себе по кишенях, але вони, звісно ж, порожні. Копирсаюся в аптечці, обшукую душову кабіну, але тут немає нічого, що можна використати для захисту. Єдине, що хоч якось нагадує зброю, — пінцет.

У ванній під самою стелею є маленьке сітчасте віконце для вентиляції, заввишки всього кілька дюймів. Я опускаю кришку унітаза й стаю на неї. Віконце виходить на південь, на Гайденс-Ґлен, на темні ожинові кущі в лісі. Мені вдається видавити сітку й викинути її у віконце на лісову підстилку. Але якщо я навіть зумію підтягнутись до віконця, усе одно не пролізу в нього.

Тед стукає у двері.

— Меллорі? Ти вже готова?

— Майже!

Доведеться їхати з ним. У мене немає вибору. Сяду в його Prius, усміхатимусь, коли він розписуватиме штат Вашингтон і Відбі-Айленд, придурюсь, що аж не тямлюсь од радості, уявляючи наше майбутнє спільне життя.

Але як тільки ми заїдемо кудись по пальне, їжу чи воду, знайду якогось полісмена й репетуватиму наче навіжена.

Вимикаю воду. Витираю руки рушником.

Потім відчиняю двері.

Там стоїть Тед, чекає.

— Готова?

— Здається, так.

— Здається?

Його очі дивляться повз мене. Він ковзає поглядом по ванній, і я намагаюсь уявити, що він там бачить. Чи не натоптала я на кришці унітаза? Чи помітив він відсутність віконця?

Я обвиваю його руками, кладу голову на груди і щосили обіймаю.

— Дякую, Теде. Дякую, що врятували мене. Ви навіть не здогадуєтесь, як я цього хотіла.

Тед розгублюється від такого спалаху пристрасті. Він притискається ще ближче, потім нахиляється і цілує мене в чоло.

— Обіцяю тобі, Меллорі, я ніколи тебе не підведу. Я щодня працюватиму, щоб зробити тебе щасливою.

— Тоді тікаймо звідси.

Я йду, щоб узяти свою валізу й сміттєвий мішок, повний одягу, але Тед наполягає на тому, що він сам їх нестиме в обох руках.

— Ти впевнена, що це все, що тобі потрібно?

— Теде, це все, що в мене є.

Він знов усміхається мені зі справжньою любов’ю і відданістю й ось-ось скаже щось дуже приємне, аж тут лунає гучний постріл, і куля потрапляє йому в ліве плече, збиваючи з ніг і забризкуючи стіну кров’ю. Я кричу, лунає ще три постріли, я все ще кричу, а Тед падає на валізу, притискаючи руки до грудей, і крізь пальці в нього цебенить кров.

Керолайн стоїть біля розчиненого вікна котеджу, направивши на мене пістолет Міці. Вона наказує мені заткнутися, але її слова доходять до мене на четвертий чи п’ятий раз. Жінка відчиняє двері й легким рухом ствола велить мені знову сісти на стілець.

— Ти що, серйозно? — запитує вона. — Ти справді хотіла з ним тікати?

Я навіть не чую її запитань. Я не можу відірвати погляду від Теда, який лежить на підлозі й силкується щось сказати так, наче він заїкається. У нього тремтять губи, ніби він намагається вимовити якесь складне слово, чоловік випльовує кров, яка червоно юшить по підборіддю й сорочці.

— Знаєш, я думаю, ти брехала, — веде далі Керолайн. — Я думаю, ти б, мабуть, сказала що завгодно, аби забратися звідси просто зараз. Але запевняю тебе, що Тед був налаштований абсолютно серйозно. Він поклав на тебе око, щойно ти тут з’явилася. — Вона вказує через усю кімнату на білий сигналізатор диму, встановлений на стіні кухні. — Ти ніколи не замислювалась, чому не спрацьовує твоя пожежна сигналізація, навіть коли в тебе щось горить на плиті?

Я не відповідаю, і вона грюкає руків’ям пістолета по кухонній стільниці — три гучні удари.

— Меллорі, я поставила тобі запитання. Чи помічала ти, що датчик диму не працює?

Що, в біса, вона хоче від мене почути? Пістолет дивиться мені в обличчя, і я така налякана, що мені не до відповідей; я боюсь, що через моє перше неправильне слово вона натисне на курок. Я мушу дивитися в підлогу, щоб набратися сміливості заговорити.

— Тед сказав, що в котеджі дуже стара електропроводка. Він сказав, що вона називається «на роликах і в трубках».

— Це вебкамера, дурепо. Тед установив її зразу після твоєї співбесіди. А також підсилювач сигналу, щоб він досягав нашої мережі Wi-Fi. Він сказав, що хоче перевірити тебе, переконатись, що ти не вживаєш наркотиків. «Запобіжний захід», еге ж? Аякже. Я ж не тупа. Іноді вночі він годинами стирчав у себе в кабінеті й молився, щоб ти прийняла душ. Мені завжди було цікаво, чи ти знала, чи відчувала, що за тобою стежать?

— Я думала, що то була Аня.

— Ні, мамуся ночує зі своєю дитинкою. Це завжди був Містер Сім’янин. Містер Батько року.

Тед хитає головою, немов хоче їй заперечити, немов відчайдушно прагне, щоб я дізналася правду. Та коли він розтуляє рота, звідти бурхає ще більше крові, вона тече по його підборіддю і по грудях.

Я повертаюсь до Керолайн, а вона й досі тиче в мене пістолетом.

Мені хочеться впасти на підлогу, зіщулитись і благати про помилування.

— Будь ласка, — кажу я, піднімаючи руки. — Я нікому не скажу.

— Звісно, не скажеш. Ти вбила Теда з пістолета, який украла з дому Міці. Потім між нами зав’язалася бійка, але мені вдалось забрати в тебе пістолет. Ти вихопила ніж із кухонної шухляди, тому мені довелося тебе застрелити. Це був самозахист. — Жінка роззирається по кімнаті, ніби розробляє мізансцену й точний розвиток подій. — Ти знаєш, я попрошу тебе стати ближче до холодильника. Поряд із шухлядою для кухонного причандалля. — Вона наводить на мене пістолет. — Не змушуй мене просити ще раз.

Керолайн підходить ближче — ближчає пістолет, — і я задкую від неї, заходячи в кухню.

— Гаразд, отак краще. Тепер простягни руку й відчини шухляду. Зовсім її витягни. Ось так. — Вона рушає до другого боку кухонної стільниці, потім перехиляється через неї, щоб подивитись на набір ножів. — Думаю, тобі варто взяти кухарський. Це отой великий, у самому кінці. Простягни руку й візьмись за руків’я. Гарненько берись.

Я така налякана, що ледве можу рухатись.

— Керолайн, будь ласка…

Вона хитає головою.

— Ну ж бо, Меллорі. Ти майже закінчила. Нахились і візьми ніж.