Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 77)

– Вони використовують слабоосколкові заряди з відбиттям по кривій, – пояснив Фред усім у вуха одночасно, – відскок з рикошетом. Нишкніть і робіть саме те, що я вам скажу.

Спокій у словах землянина справив більший ефект, аніж його крик перед тим. Чи може, це йому тільки здалося, але тут був ще й тон нижче. Впевненість. Різник станції Андерсон робив те, що умів найкраще: вів своє військо проти тактики і стратегій, що власноруч розробив у ті давні роки, коли сам був ворогом.

Потроху сили АЗП рушили вперед, на вищий рівень, тоді ще один і ще. В повітрі густів дим від пострілів та оплавлених панелей. Широкі коридори переходили в майдани та площі, так само просторі, як тюремні двори, тільки з протоґенівськими вояками на вартівнях. Бічні коридори було зачинено, місцева оборона намагалася підвести їх під перехресний вогонь.

Це не спрацювало. АЗП виламували двері, використовували, як прикриття, кімнати, де було багацько моніторів: щось середнє між лекторіями і виробничими комплексами. Двічі неозброєні цивільні, що лишилися при роботі, незважаючи на близький штурм, атакували їх, коли вони входили. Фредові хлопці поклали їх усіх. Частина Міллерової свідомості, та, що лишалася копом, а не солдатом – сіпалася від цього. Вони були цивільними, вбивати їх було щонайменше поганим смаком. Та коли Жулі у його голові прошепотіла «Тут невинних немає», він погодився.

Центр управління, захищений так серйозно, як ніщо з баченого ними раніше, розташовувався на третині висоти миршавого гравітаційного колодязя станції. Міллер і п’ятірка інших, керованих добре чутним голосом Фреда, взялися прикривати вузький службовий коридор, підтримуючи повільний вогонь і забезпечуючи неможливість непомітної контратаки протоґенівців. Міллер перевірив свою гвинтівку і був здивований кількістю набоїв, що лишилися.

– Ой, Пампа, – сказав хлопець поряд, і детектив посміхнувся, впізнавши голос Діоґо з-поза лицьового щитка. – День так день, паса¹⁶?

– Я бачив і гірші, – погодився Джо і замовк. Він намагався почухати уражений лікоть, але плитки броні не дозволяли.

– Єстеш рана? – запитав парубок.

– Ні, я в порядку. Просто… це місце. Я його не розумію. Виглядає як спа, але побудоване, наче тюрма.

Руки хлопця зсунулись у запитанні. Міллер похитав кулаком у відповідь, одночасно міркуючи, поки говорив.

– Тут прямі лінії, що добре проглядаються, і бокові проходи, які можна зачинити. Якби я мав побудувати місце типу цього, я б…

В повітрі вжухнуло, і Діоґо впав, безвільно похиливши голову. Міллер скрикнув і обернувся. Позаду нього в бічному коридорі дві фігури у формі «Протоґену» нирнули за прикриття. Щось свиснуло у нього біля лівого вуха. Ще щось відстрибнуло від грудної плити його моднявої марсіянської броні, мов удар молотка. Він навіть не подумав підняти гвинтівку: вона вже була в руках, викашлюючи вогонь у відповідь, мов втілення його волі. Інша трійця АЗПшників стала на допомогу.

– Відійти, – рявкнув Міллер, – тримайте ваші чортові очі на головному коридорі. Я цим займуся.

Йолоп, думав Міллер, лиш йолоп залишить їх у власному тилу. Лише йолоп зупиниться і почне базікати посеред бою. Він мав знати краще, і тепер, через те що він втратив увагу, хлопець…

Засміявся?

Діоґо сів, підняв свою зброю і дав чергу в коридор. Хитаючись, парубок звівся на ноги, потім вигукнув, мов дитина, яка щойно зійшла з карколомного атракціону. Широка полоса білої жижи протягнулася від ключиці вгору, поперек його лицьового щитка. Під маскою Діоґо посміхався. Детектив похитав головою:

– На біса вони витрачають кулі для утримання натовпу? – сказав він, звертаючись до хлопця і до себе самого.

– Передовий загін, – почувся у вухах голос Фреда, – готуйсь. Ми рушаємо за п’ять, чотири, три, два. Марш!

Ми не знаємо, у що там влазимо, думав Міллер, приєднуючись до тих, хто біг коридором до останнього об’єкта штурму. Широка рампа вела до ряду противибухових дверей, оздоблених під дерево. Щось позаду вибухнуло, але він тримав голову низько і не обертався. Тиск тіл у різнобійній броні робився сильніше, і Міллер вперся ногами у щось м’яке. Тіло у формі «Протоґену».

– Дайте нам місце, – крикнула жінка попереду. Детектив, використовуючи лікті і плечі проштовхався крізь натовп бійців АЗП наперед. Коли він дістався жінки, вона викрикнула прохання ще раз.

– В чому проблема? – криком запитав Міллер.

– Я не можу прорізати цю скотину, поки ці смоктуни штовхаються тут.

Детектив кивнув і повісив гвинтівку за спину. Він ухопив двоє найближчих плечей, потрусив чоловіків, поки вони його помітили, а потім зчепив свої лікті з їхніми в замок.

– Треба просто дати інженеру трохи місця, – сказав Джо сусідам і вони разом надавили на своїх, відтискаючи їх назад. Скільки битв в історії були програні в такі моменти, міркував він, перемога вже в них у руках, але тут союзники починають наступати на ноги. Різак у нього за спиною ожив, жар відчувався спиною навіть через броню.

Десь на краю натовпу коротко кашлянув автомат.

– Як там справи? – гукнув Міллер через плече.

Жінка не відповіла. Здавалось, минали години, хоча пройшло не більше п’яти хвилин. Повітря наповнив сморід розпеченого металу і випарованого пластику.

Полум’я різака вимкнулося з глухим звуком. Через плече детектив побачив, що переборка прогнулася і осіла. Інженер помістила у прогалину між пластинами тонкий, мов папір, домкрат і активувала його. Станція навколо них стогнала, поки метал стискало і м’яло. Переборка відкрилася.

– Заходимо, – вигукнув Міллер, нахилив голову і пройшов через новий прохід угору, по вкритій килимом рампі в командний центр. Тузень чоловіків і жінок дивилися на них зі своїх постів розширеними від страху очима.

– Вас заарештовано! – закричав Міллер, поки бійці Фреда кублились навколо. – Ну… ні, не арештовано, дідько. Руки вгору і геть від керування.

Один з чоловіків, високий, мов белтер, але статурою людини, що виросла в гравітаційному колодязі, зітхнув. Він був одягнутий у пристойний костюм з льону і шовку, без швів і складок, що видавало комп’ютерний крій.

– Робіть, як він наказує, – мовив лляний костюм роздратованим, але не сполоханим голосом.

Міллерові очі звузились:

– Пане Дрезден?

Костюм підняв акуратно сформовану брову, подумав і кивнув.

– А я вас шукав, – сказав Міллер.

* * *

Фред увійшов до оперативного центру так, наче місце належало йому. Розправлені плечі, рівна спина – головний інженер станції Тихо зник, а на його місці з’явився генерал. Він оглянув центр, всотуючи кожну деталь порухом очей, потім кивнув одному зі старших інженерів АЗП.

– Все заблоковано, сер, – відповів інженер, – станція ваша.

Міллер майже ніколи не був свідком того, як відбувається прощення іншої людини. Це було настільки рідкісне, настільки приватне явище, майже релігійне. Десятиліття тому цей чоловік – молодший, стрункіший, не настільки сивий, теж щойно захопив космічну станцію і ступав по коліна в крові і мертвих астероїдянах. Тепер детектив зауважив ледь-ледь помітне розслаблення його щелеп, полегшення у грудях, що означало падіння вини з серця. Можливо, вона повністю не зникла, але точно стала легшою. Багатьом таке не до снаги і за все життя.

Йому стало цікаво, що він відчуватиме, якщо хоч раз в житті отримає подібний шанс.

– Міллере? – звернувся до нього Фред. – Я чув, що ти знайшов того, з ким ми хотіли поспілкуватись.

Дрезден розігнувся у своєму кріслі, не звертаючи уваги на маленькі і великі стволи, так, наче він був вищим від усього цього.

– Полковник Джонсон, – промовив він, – я мав очікувати, що за цим усім стоїть людина вашого масштабу. Мене звати Дрезден.

Він протягнув Фреду матово-чорну візитівку. Фред майже рефлекторно узяв її, але не роздивився:

– Ви відповідаєте за все це?

Дрезден холодно посміхнувся і, перш ніж відповісти, озирнувся навколо:

– Я б сказав, що принаймні за частину цього відповідаєте ви. Ви щойно вбили чимало людей, які просто робили свою роботу. Та чи можемо ми відкинути пошуки винуватців і перейти до справді важливих речей?

Фред широко посміхнувся.

– І що ж саме це може бути?

– Рамки перемовин, – відповів Дрезден. – Ви людина досвіду. Ви розумієте, що ваша перемога ставить вас у незручне становище. «Протоґен» – це одна з найпотужніших корпорацій Землі. АЗП її атакувало, і чим довше ви намагатиметесь тут утриматись, тим гіршою буде відплата.

– Хіба?

– Звісно, що так, – відповів Дрезден, відмахуючись від Фредового тону. Джо похитав головою. Чоловік і справді не розумів, що тут відбувається. – Ви хотіли взяти заручників. Ну ось ми тут. Ми можемо зачекати, допоки Земля надішле декілька десятків бойових суден, і почати перемовини під жерлами гармат, або ми покінчимо з цим зараз.

– Ви запитуєте мене… яку суму грошей я захочу взяти, аби просто забратися зі своїми людьми?

– Якщо гроші – це те, що вам потрібно, – відповів Дрезден і знизав плечима, – зброя. Боєприпаси. Медикаменти. Будь-що, що вам потрібно, аби виграти вашу маленьку війну і швидко з цим покінчити.

– Мені відомо, що ви зробили на Еросі, – стиха вимовив Фред.

Дрезден посміхнувся. Від цього в детектива волосся стало дибки.

– Пане Джонсоне, – продовжив Дрезден, – ніхто не знає, що ми зробили на Еросі. І кожну хвилину, яку я витрачаю на наші з вами ігри, я не можу витратити більш продуктивно. Але я присягаюся: наразі ви на найкращій переговорній позиції, яку тільки мали. Вам не потрібно затягувати це все.