Джеймс С. – Пробудження Левіафана (страница 21)
– Отримали дозвіл на докування, капітане. Приймаємо?
– Схоже, що втікати запізно, пане Камаль.
Капітан уявив, як помилкову команду пілота на лінкорі сприймають як загрозу і гармати точкового захисту випльовують в них сотні тисяч шматочків сталі, вкритих тефлоновою оболонкою.
– Повільніше, Алексе, – наказує капітан.
– Вони кажуть, ніби один з таких може знищити планету, – озвалася Наомі через комунікаційну систему з ходової рубки палубою нижче.
– Будь-хто може знищити планету з орбіти, – відповів Голден, – тобі навіть бомби не знадобляться. Просто виштовхни зі шлюзу ковадло. Така штука може знищити... та холера, майже все.
Легесенькі поштовхи двигунів корекції поворухнули шаттл. Джим знав, що Алекс веде їх, але ніяк не міг позбутися відчуття, що лінкор їх ковтає.
* * *
Докувалися близько години. Коли вже «Лицар» був в ангарі, масивний маніпулятор підхопив шаттл і переніс його на пусту секцію палуби. Зажими клацнули по корпусу шаттла з металевим звуком, що нагадав Джимові магнітні замки камери на гауптвахті.
Марсіянці підвели трубу доку до шлюзу шаттла.
– Ні зброї, ні ножів, нічого, що схоже на зброю, – звернувся Голден до усієї команди біля внутрішніх дверей, – можливо, вони будуть не проти ручних терміналів, але про всяк випадок вимкніть їх. Попросять віддати – коріться без скарг. Наше виживання тут може залежати від того, наскільки вони впевнені в нашій поступливості.
– Угу, йовбаки вбили Макдовела, але гарно себе поводити маємо ми, – не втримався Амос. Алекс хотів було відповісти, але Голден його перебив:
– Алексе, в тебе за двадцять польотів в КРФМ. Що ще нам варто знати?
– Все те саме, що ви згадали, бос. Так, сер, ні, сер, і струнко, коли накажуть. Рядові ще більш-менш, а от офіцерам почуття гумору відбили на тренуваннях.
Джим оглянув свою нечисленну команду, сподіваючись, що не вбив їх усіх, привівши сюди. Він відкрив замок шлюзу, короткою трубою з нульовою гравітацією вони продрейфували до наступного шлюзу – бездоганно чисті стіни з сірого композиту – і виштовхнулись на палубу. Магнітні черевики спрацювали. Шлюз за ними зачинився, пошипів і за пару хвилин відкрився з іншого кінця у великій кімнаті, де їх чекало душ із дванадцять. Голден упізнав капітана Терезу Яо. Поряд чекали ще декілька членів командування у флотській формі і один рядовий, котрий демонстрував ледь приховане нетерпіння. Решта – шість морпіхів у важких бойових обладунках зі штурмовими гвинтівками в руках. Гвинтівки були направлені на них, тож Голден підняв руки.
– Ми не озброєні, – заявив він, намагаючись виглядати невинним. Рушниці навіть не поворухнулися, зате капітан Яо ступила вперед:
– Ласкаво просимо на «Доннаджер», – мовила жінка. – Старшина, перевірте їх.
Старшина підійшов і швидко та професійно обшукав кожного з голови до ніг. Показав великий палець одному з морпіхів, і зброю було опущено. Голден ледь втримався, аби не видихнути з полегшенням.
– Що тепер, капітане? – запитав він спокійним голосом.
Перш ніж відповісти, Яо огледіла Голдена критичним поглядом. Її волосся було туго стягнуте позаду, а декілька сивих волосин утворили прямі лінії. Побачивши жінку наживо, Джим зміг розгледіти, як вік вплинув на її щелепу та кутики очей. Її твердість мала той самий присмак гонору, притаманний усім відомим йому флотським капітанам. Йому було цікаво, яким вона бачить його. Ледь стримався, аби не поправити жирне волосся.
– Старшина Гундерсон відведе вас по кімнатах і поселить, – відповіла нарешті Яо, – згодом вас допитають.
Старшина рушив з ними на вихід, коли капітан заговорила знову:
– Містере Голден, якщо вам хоч щось відомо про ту шістку суден, які за вами слідували, то краще скажіть зараз. Годину тому ми передали їм двогодинний дедлайн на зміну курсу, але вони поки що його не виконують. За годину я віддам наказ торпедної атаки. Якщо вони ваші друзі, то ви маєте шанс вберегти їх від сильних страждань.
Голден з розумінням кивнув:
– Мені відомо лише те, що вони вийшли з Поясу, коли ви лягли на курс, аби нас підібрати, капітане. З нами вони не розмовляли. Як на мене, це просто стурбовані белтери, які бажають підійти, аби роздивитися, що сталося.
Яо кивнула, якщо свідчення її розчарували, то виду вона не подала.
– Відведіть їх, старшина.
Гундерсон легенько свиснув і вказав на одні з двох дверей. Голденова команда посунула за ним, морпіхи трималися позаду. Поки вони пересувалися «Доннаджером», Джим уперше зблизька роздивлявся марсіянський флагман. Він ніколи не служив на лінкорах флоту ООН, ступав на них лише тричі за сім років служби, та й то у док чи на вечірку. Кожен дюйм «Доннаджера» був лиш трошки акуратніший за будь-яке судно ООН, на яких він служив.
– Холєра, старпоме, вони й справді тримають свою лайбу скрипуче чистою, – озвався Амос позаду.
– У довгому польоті не дуже є чим зайнятися більшості команди, Амосе, – розповів Алекс, – отже, якщо ти не робиш щось інше, ти драїш.
– Ось тому я на льодовозах і ходжу. Драяти палуби чи напиватися і дуркувати – мій вибір зрозумілий.
Поки вони йшли лабіринтами коридорів, корабель задвигтів і потроху з’явилась гравітація. Вони йшли під прискоренням. Голден торкнувся каблуком одного черевика кнопки на іншому і магніти відімкнулись.
Вони практично нікого не побачили, а ті, кого вдалося зустріти, рухалися швидко і говорили мало, ледь ковзаючи по гостям оком. Наближалися шість суден, тому усі знаходилися на своїх постах згідно бойового розкладу. Коли капітан Яо повідомила про майбутній запуск торпед, в її голосі не було і натяку на погрозу. Проста констатація факту. Для більшості молодих матросів на борту це буде перша бойова ситуація, якщо до цього дійде. Голден вірив, що не дійде.
Він завважив, що Яо готується знищити купку кораблів з Поясу лиш за те, що вони підходять, зберігаючи мовчання. Тобто можна припустити, що вони не вагалися б і перед знищенням льодовозу типу «Кента», якщо на те була причина.
Гундерсон зупинив їх перед люком, на якому було надруковано OQ117. Провів карткою в замку і жестом запросив увійти.
– Краще, аніж я сподівався, – мовив Шед здивовано.
Приміщення за судновими стандартами було чималим. Воно мало шість протиперевантажувальних кушеток і невеличкий стіл, довкруж якого на магнітних ногах були припнуті до палуби четверо крісел. Відкриті двері у переборці демонстрували менше приміщення з рукомийником і туалетом. Гундерсон і лейтенант морпіхів увійшли слідом за командою «Лицаря».
– Це ваше місце на період перебування, – мовив старшина. – Ось панель зв’язку. Двоє підлеглих лейтенанта Келлі будуть на посту зовні. Подзвоніть їм, і вони дістануть усе, що вам потрібно.
– Як щодо їдла? – поцікавився Амос.
– Ми вам щось передамо. Залишаєтеся тут, допоки вас не викличуть, – відповів старшина. – Лейтенанте Келлі, маєте що додати?
Морпіх оглянув гостей:
– Хоча мої люди знаходяться ззовні для вашого захисту, проте вони неприємно відреагують, якщо ви створюватимете будь-які проблеми. Ви мене почули?
– Ясно і чітко, лейтенанте. Мої люди будуть найзручнішими гостями, яких ви колись мали, – промовив Голден.
Келлі відповів Джимові кивком зі щирою, на перший погляд, подякою. Він був професіоналом, який виконував брудну роботу. Голден йому співчував. На додачу він знав, якими неприємними можуть стати морпіхи, якщо відчують, що їм допікають.
Гундерсон заговорив:
– Ель Ті, чому б вам не завести заразом містера Голдена? Я хотів, аби ці хлопці влаштувались нарешті.
Келлі кивнув і узяв Голдена за лікоть:
– Ходімо зі мною, сер.
– Куди я йду, лейтенанте?
– Лейтенант Лопез хотів вас бачити, щойно ви здійсните посадку. Я вас до нього відведу, – Келлі у швидкому темпі вів Голдена по кораблю. Його гвинтівка більше не була напоготові, але вільно висіла на плечі. Він або вважав, що гість не спричинить проблем, або що він легко впорається з Джимом, якщо спричинить.
– Можу я запитати, ким є лейтенант Лопез?
– Він той, хто хотів вас бачити, – відповів супроводжуючий.
Келлі зупинився біля рівних сірих дверей, стукнув раз, потім завів Голдена всередину маленького приміщення зі столом і двома незручними кріслами. Темноволосий чоловік налаштовував рекордер. Він майже непомітно махнув у бік крісла. Голден сів. Крісло виявилось більш незручним, аніж на вигляд.
– Ви можете йти, містере Келлі, – мовив той, хто мав би бути Лопезом. Келлі вийшов і зачинив двері.
Закінчивши з рекордером, офіцер сів навпроти Джима і простягнув руку. Джим її потис.
– Я лейтенант Лопез. Можливо, Келлі вам це вже повідомив. Я працюю на розвідку флоту, що він вам не повідомив, у цьому я впевнений. Моя робота не секрет, та вона тренує солоних вовків тримати язик за зубами.
Розвідник поліз у кишеню, достав невеличкий пакет білих пастилок і вкинув одну до рота. Лопезові зіниці звузились до малесеньких точок. Препарати уваги. Тепер він бачитиме кожен мікрорух Голденового обличчя. Нелегко буде брехати.
– Перший лейтенант Джеймс Р. Голден з Монтани, – промовив Лопез. Це не було питанням.
– Так, сер, – про всяк випадок відповів Джим.
– Сім років у флоті ООН, останнє призначення – винищувач «Жанг Фей».
– Це я.
– У вашій особовій справі вказано, що вас було розжалувано за напад на старшого за званням. Прямо якесь кліше, Голдене. Ви вдарили старшу людину? Серйозно?