Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 52)
— Я не знаю ні першого, ні другого, сер, мені не доводилося чувати про жодну з речей, котрі ви назвали.
— Що?! Невже ти не знаєш, що таке широта?
— Ні, не доводилось чувати, сер,— вагаючись, відповів той,— хоча, як мені здається, це французька назва верхніх озер...
— Ф’ю-ю-у! — аж присвиснув Кеп і з хрипом, мов через попсовані міхи органа, випустив повітря з легень.— Боже!! Широта — французька назва верхніх озер? Слухай-но, хлопче, може, ти тоді хоч скажеш, що таке довгота?
— Це, здається, я знаю сер. Довгота... п’ять футів шість дюймів — це, за військовим приписом, зріст солдатів гвардії його королівської величності.
— От тобі й довгота, сержанте, чув? Просто як пальцем у небо! Ну, а що таке градуси, мінути й секунди, ти, напевне, вже знаєш?
— Так точно, сер. Ці речі ми знаємо не гірше за моряків солоної води. Градуси — це ступінь міцності віскі, а мінути й секунди — це короткі й довгі лінії лага[92].
— Прокляття, шуряче Дангеме! Навіть віра, що, як кажуть, здатна гори зрушувати з місць, і та навряд чи допоможе що на цім озері. Тут, брат, можна тільки розвести руками. Ну, гаразд, хлопче, а чи не скажеш ти часом, що означає встановити азимут[93] визначити відстань і прочитати дані компаса?
— Щодо того, якого ви назвали першим, то боюся, чи скажу що-небудь. А от про відстань всі знають і вимірюють її від пункту до пункту; ну, а щодо компаса, то я в цім заткну за пояс будь-якого адмірала флоту його королівської величності. Що там його читати: норде-норде на іст; норде; норде-іст; норде-істе до істе; істе-норде-істе; істе і до норде; істе...
— Годі, годі вже! А то як будеш такої гнути й далі, то ще виведеш корабель з-під вітру... Тепер для мене, сержанте, цілком ясно,— відводячи вбік свого шуряка, знову притишеним голосом продовжував Кеп,— марно навіть на щось сподіватися від цього телепня, я ще годин дві пропливу цим галсом, потім ляжемо в дрейф і кинемо лот, а тоді вже, залежно від обставин, буде видно, що далі робити.
Сержант, бувши людиною, так би мовити, вельми делікатною, не став проти цього перечити. Час уже був пізній, і вітер, як це завжди буває з настанням ночі, почав поступово спадати. Оскільки на шляху судна ніяких перешкод не передбачалося, то сержант постелив собі вітрило на палубі і незабаром заснув глибоким солдатським сном. Тим часом Кеп безперестанку походжав по палубі, його залізна витримка стала втомі наперекір, і він за цілу ніч навіть очей не склепив.
Коли сержант Дангем прокинувся, надворі був уже білий день. Схопившись на ноги й озирнувшись навкруги, він був так вражений навколишнім, що мимоволі скрикнув од подиву — мабуть, гучніше навіть, ніж йому, людині з командирською витримкою, личило б. Ще б пак, адже погода зовсім змінилася: з усіх боків накочувався туман, і видимість по горизонту не сягала й півмилі; озеро шаліло й пінилося, а «Вітрогон» лежав у дрейфі. Коротенький звіт шуряка відкрив сержантові таємницю всіх цих великих і раптових відмін.
За словами Кепа, біля півночі вітер змінився штилем — саме коли він думав лягати в дрейф, щоб кинути лот, бо вдалині вже бовваніли острови. О першій ночі раптом знявся північно-східний вітер і пішов дощ, і Кеп узяв курс на норд-вест, пам’ятаючи, що нью-йоркський берег лежить на протилежному боці. О пів на другу він спустив стаксель[94], зарифував грот[95] і зняв з клівера бонет[96]. О другій він змушений був витягти другий кормовий риф, а о пів на третю — інші рифи й лягти в дрейф.
— Не можу нарікати, сержанте: судно тримається добре,— додав старий моряк,— але вітер дме з силою вистріленого гарматою ядра вагою в сорок два фунти! Я й гадки не мав, що на цій прісноводій сажавці бувають такі шторми, хоч я їх, коли правду казати, боюся рівно стільки, як торішнього снігу, тим більше, що озеро тільки зараз і має свій більш-менш природний вигляд, а якби ще,— тут він з відразою сплюнув воду, яку плеснув йому в рот шквал, що налетів на корабель,— а якби ще ця триклята юшка мала присмак солі, то вже було б і зовсім непогано...
— А давно ти вже йдеш цим курсом, шуряче? — насторожено запитав розсудливий сержант.— І з якою швидкістю ми йдемо?
— Йдемо ми вже десь годин дві, а то й три, і перші дві години тендер летів; як розгнузданий кінь. О, слава богу, тепер ми на широкім просторі. А то, правду кажучи, мені від того сусідства островів було якось маркітно, хоч вони й лежали за вітром; я сам став біля стерна й відвів тендер на лігу[97], а то й дві вбік. Тепер можу заприсягтися, що вони у нас під вітром! Я кажу «під вітром», хоч іноді й бажано бути в острова, ба навіть і в десятка островів, за вітром; та коли їх ціла тисяча, то найкраще негайно ухилитися й шмигнути повз їх за вітром. Ні, ні... он вони десь там ховаються у мряці... І хай собі там лежать; Чарльзові Кепу нема до них діла!
— Звідси не більше п’яти-шести ліг до північного берега, шуряче, а наскільки мені відомо, там є простора бухта; може б, усе-таки запитати у когось з екіпажу поради, що його тепер далі робити, або просто покликати Джаспера — Прісну Воду, щоб він відвів нас назад до Освего? Адже за такого вітру, та ще просто в лоб, нічого й гадати дістатися до поста.
— Цього, сержанте, не можна робити, принаймні з кількох, серйозних професійних причин. По-перше, капітанові не личить признаватися, що він не знає, куди пливти, бо це розвалило б дисципліну. Я розумію, шуряче, чого ти хитаєш головою, але ти мусиш знати: ніщо так не підриває дисципліни, як признання командира у своїй необізнаності... Я знав одного капітана, який цілий тиждень плив невірним курсом, але не признався команді про свою помилку, і ти навіть уявити не можеш, якої шани він зажив у матросів саме завдяки тому, що вони не зрозуміли його помилки.
— Може, на солоній воді це й можна собі дозволити, шуряче Кепе, а от на прісній — навряд. Я швидше Джаспера випущу з-під арешту, ніж погоджуся, щоб мене з усією командою викинуло на канадський берег.
— І відразу ж опинитися на фронтенацькому рейді! Ні, шуряче, «Вітрогон» у надійних руках, він лише тепер трохи навчиться справжнього мореплавного мистецтва. Ми зараз на широкім просторі, і хіба тільки божевільному спало б на думку підходити в такий шторм до берега. Я сам стоятиму на :всіх вахтах, і нам жодна небезпека, окрім тих; що можливі при дрейфі, не страшна; а на такому низенькому судні, як це, коли постійно міняти галс, можна взагалі нічого не боятися. Отож покладися, сержанте, на мене, і я ручуся тобі іменем Чарльза Кепа, що все буде гаразд.
Сержант Дангем змушений був поступитися. Надто вже він покладався на мореплавський досвід свого родича й плекав надії, що той по-справжньому візьметься за діло й цілком виправдає виявлене йому довір’я. З другого боку, недовіра, як і любов, підсилюється, коли її живити постійними здогадами, а сержант до того боявся зради, що йому було байдуже, на кого звірити долю екіпажу,— тільки не на Джаспера. Справедливості ради мусимо вказати ще на одну важливу обставину. Йому, людині в скромному чині сержанта, майор доручив справу, якою належало керувати лише офіцерові, що викликало неабияке невдоволення серед молодших офіцерів залоги. Тому Дангем розумів, що повернутися назад, навіть не досягши поста, означало б провалити операцію, і за це йому довелося б дорого розплачуватися; першим покаранням було б негайне призначення на його місце іншого — вищого рангом.
РОЗДІЛ XVI
Байрон,
Коли вже геть розвиднілося, ті солдати, які могли вільно розпоряджатися своїм часом, повиходили на палубу. Хвилі були не такі страшні, з чого можна було зробити висновок, що «Вітрогон» все ще перебував, очевидно, під захистом островів. Одначе для кожного, хто знав характер озера, було ясно, що от-от почнеться один з тих страшних штормів, які так часто гостюють у цих краях восени. Землі не було видно ніде, а низький виднокрай надавав понурій водній пустелі якоїсь таємничої величі. Брижі, чи, мовою суходільців, хвилі, були невисокі, з пінявими гребенями, і дробилися вони швидше, ніж довгі океанські вали, а вода, що завжди змагалася .своїм відтінком з блакиттю неба, тепер стала зелена й сердита — аж ніяк не схожа на ту, яка вчора ще виблискувала під променями сонця.
Солдатам невдовзі надокучила ця смутна картина, й вони один по одному знову посходили вниз, а на палубі залишилися тільки матроси, сержант, Кеп, Слідопит, квартирмейстер і Мейбл. На личку дівчини, відколи вона довідалася про стан справ на «Вітрогоні» й відколи їй відмовлено в проханні настановити знову Джаспера капітаном, лягла тінь смутку. Тим часом Слідопит, провівши цілу ніч у роздумах, зрештою, ще більше переконався у невинності Джаспера і теж гаряче заступався за свого приятеля, хоча так само марно, як і Мейбл.
Минуло кілька годин; вітер усе дужчав і дужчав, хвилі все вищали й вищали, нарешті, хитавиця змусила і квартирмейстера з Мейбл покинути палубу. Кеп крутив судном на всі боки, та незабаром з’ясувалося, що вітер відносить його на середину озера, де найбільша глибина. А хвилі шквалом налітали на борти й били з такою силою, що судно абиякої конструкції та міцності давно вже не витримало б. Однак усе це анітрохи не бентежило Кепа. Навіть навпаки: як гуки ріжка примушують хорта нашорошувати вуха, як барабанний бій змушує бойового коня бити копитом, так і лютий шторм, розбуркав у Кепові всю його мужність. Де й подівся той до всього прискіпливий, надокучливий варивода, що через будь-яку дрібничку затівав суперечки й роздмухував кожен дріб’язок; тепер він став виявляти якості відважного й досвідченого моряка, яким у дійсності й був. Невдовзі' й матроси пройнялися повагою до Кепового мистецтва, і, незважаючи на те, що їхній подив з приводу усунення без будь-яких пояснень попереднього начальника та лоцмана так і не зник, вони згодом беззаперечно й охоче виконували всі розпорядження свого нового капітана.