Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 4)
— Оце і є ті друзі,— промовив, обдаровуючи Мейбл чесною усмішкою, Слідопит,— яких ваш достойний батько вислав вам назустріч. Це великий делавар, який на своєму віку зазнав і шани, і прикрощів. Його індіянське ім’я цілком пасує вождеві племені, а що його не завжди легко вимовити тому, хто не знає мови делаварів, ми для зручності переладуємо його по-нашому і назвемо його Великий Змій. Але не подумайте, ніби цим ім’ям ми хочемо підкреслити, що він підступний понад міру, властиву кожному червоношкірому, — зовсім ні: ми цим лише підкреслюємо, що він мудрий та хитрий, як і личить воїнові. Гостра Стріла добре знає, що я хочу сказати.
Поки Слідопит виголошував своє звертання, індіяпи пильно й статечно дивилися один на одного, а потім тускарора виступив наперед і звернув до іншого індіянина безперечно дружнє слово.
— Люблю спостерігати, — продовжував Слідопит,— як двоє червоношкірих вітаються в хащах. Для мене це, добродію Кепе, так, ніби я бачу, як віддають один одному дружній салют кораблі в океані. Та мова про воду нагадала мені про мого юного друга Джаспера Вестерна, який дещо тямить у цих справах, оскільки він усе своє життя провів на Онтаріо.
— Радий познайомитися з тобою, друже,— сказав Кеп, від щирого серця тиснучи руку молодому прісноводому матросові,— хоча тобі дечого ще треба повчитися, беручи до уваги ту школу, яку ти пройшов. А це моя небога Мейбл — я зву її Магнітиком з причини, про котру вона нізащо в світі не здогадається, хоча ти, можливо, досить освічений, щоб відгадати, коли якось претендуєш на знання компаса.
— Причину неважко відгадати,— промовив молодий чоловік, мимоволі спрямовуючи погляд своїх гострих очей па враз сполум’яніле личко дівчини,— і я певен, що той стерновий, якому дороговказом служитиме ваш Магнітик, ніколи в житті не сяде на мілину.
— Ого! Ти, як бачу, не тільки чув, а й знаєш, як користуватися деякими термінами морського вжитку, хоча загалом, либонь, ти у своєму житті більше бачив зеленої води, аніж синьої.
— То не диво, що ми вряди-годи пересипаємо свою мову слівцями, вживаними на березі: адже нам рідко коли випадає втратити його з поля зору хоч на двадцять чотири години.
— Тим гірше, хлопче, тим гірше для тебе. Морякові дуже рідко слід бачити землю і то з якнайдальшої відстані. А там,— тільки по щирості, добродію Вестерне,— мабуть, довкола вашого озера так чи інак земля.
— А хіба, дядечку, довкола океану не «так чи інак земля»? — жваво втрутилася Мейбл, боячись передчасного вияву характерного догматизму, чи то пак — педантизму, старого моряка.
— Ні, дитино, саме навпаки: це океан так чи інак навколо землі! І я це завжди товкмачу, хлопче, тим, що на суходолі. Всі вони перебувають, так би мовити, посеред океану, навіть не підозрюючи того; живуть, небораки, і не відають, що нема нічого дужчого і більшого від води. Людська зарозумілість не знає меж, і якийсь мудрагель, що ніколи й не нюхав солоної води, часом гадає, ніби він більше тямить від того, хто об’їхав мис Горн[11]. Ні-ні, наша земля — це не що інше, як острів, а коли казати правду, все те, що не земля,— є вода.
Молодий Вестерн пройнявся глибокою повагою до бувалого моряка, що служив на океані, бо й сам часто мріяв про океан; то все ж він мав природну повагу й до широкого плеса, на якому виріс і яке в його очах було не без своїх принад.
— Те, що ви кажете, сер,— скромно відповів він,— може, й слушне, коли йдеться про Атлантичний океан, але тут, на Онтаріо, ми з повагою ставимося й до суходолу.
— Це тому, що ви всі у землі на замочку,— відповів, щиро регочучи, Кеп.— Але годі-бо: он уже йде Слідопит, як його у вас величають, несучи дерев’яні таці, на яких парує смаженя, і запрошує нас пригоститися; а правди ніде діти: на морі олениною не поласуєш, Добродію Вестерне, бути люб’язним з дівчиною в твоєму віці — річ не важча, ніж, скажімо, знайти кінець кормового фала[12] тому якщо ти приглянеш за тарілкою та чашкою мого Магнітика, доки я закушуватиму зі Слідопитом та нашими друзями-індіянами, вона, не сумніваюся, завважить це.
Добродій Кеп сказав більше, ніж міг на той час здогадуватися. Джаспер Вестерн якнайкраще догодив Мейбл, і вона надовго запам’ятала лагідну чоловічу турботу молодого матроса у цю першу їхню зустріч. Він підсунув кінець колоди, щоб їй було на чім сидіти, добув для неї смачний кавалок смаженої оленини, приніс ковток чистої води з джерела і, сидячи близько напроти неї, швидко завоював повагу дівчини своїм м’яким, але щирим поводженням — даниною, яку жінка завжди бажає отримати і яка ніколи так не принадна, а тим більше — жадана, як тоді, коли вона іде від юнаків до їх однолітків-юнок, від мужнього до тендітного. Послугування ж молодого Вестерна, як і більшості представників дужчої статі, котрі проводять своє життя, позбавлені товариства статі слабшої, відзначалося такою запопадливістю, щирістю та лагідністю (хоч і без умовної витонченості, брак якої, мабуть-таки, відчувала Мейбл), що ці чарівні якості достатньо замінювали відсутність лоску. Залишмо цих недосвідчених і невинних молодят, щоб вони порозумілися мовою своїх почуттів краще, аніж висловленими вголос думками, і повернімося до гурту, в якому дядечко Кеп з притаманною йому невимушеністю, що ніколи не залишала його, вже став головною дійовою особою.
Чоловіча компанія вмостилася довкола однієї на всіх дерев’яної таці з оленячою смаженею, а в розмові, яка зав’язалася при цьому, проявлялися характери людей, що складали це різнорідне товариство. Індіяни їли мовчки (пристрасть тубільних американців до оленини видається невгамовною), зате двоє білих багато балакали й сперечалися з різних питань, до того ж кожен з них довго й завзято обстоював Свій погляд.
А що той діалог допоможе читачеві краще збагнути подальшу оповідь, не буде зайвим записати його.
— Ви, безсумнівно, знаходите втіху в своєму житті, добродію Слідопите,— вів далі Кеп, коли зголоднілі супутники вже настільки наситилися, що почали копирсатися в таці, вибираючи найсмачніші кусні оленини.— Воно у вас теж повне своїх випадковостей і своїх удач, як і в нас, моряків, от тільки наше — все вода, а ваше — все земля.
— А чого, нам теж трапляється мати справу з водою у наших щоденних мандрах і походах,— заперечив йому білий співрозмовник.— Ми, прості люди прикордоння, вміємо володіти веслом і остями не згірш, ніж рушницею та мисливським ножем.
— Вірю, але чи вмієте ви брасувати реї[13], пускати лот[14], керувати штурвалом[15] і лотлінню[16], відпускати риф-штерт[17] а чи такелаж[18]?Весло — без сумніву річ добра у човні, а яка з нього користь на кораблі?
— Як на мене, то я поважаю всіх людей з їх покликаннями і вірю, що перераховані вами речі мають своє призначення.— Той, хто прожив, як я, серед різних племен, розуміє, які різні бувають звичаї. Так, скажімо, мінги фарбують свою шкіру зовсім по-іншому, ніж делавари, і розчарується той, хто сподівається побачити воїна в одязі скво. Я не надто старий, але вже чимало прожив у лісах і дещо знаюся на людській натурі. Я ніколи особливо не довіряв ученості тих, що мешкають у містах, бо жодного разу ще мені не довелося здибати серед них такого, що умів би без промаху стріляти з рушниці а чи натрапити на слід у лісі.
— Отакої і я думки, добродію Слідопите. До речі, вештаючись там по вулицях, ходячи до церкви щонеділі та слухаючи проповіді, ніколи не станеш чоловіком. Посилайте свого хлопця на океан, якщо хочете відкрити йому очі на світ, дайте йому подивитися, як живуть в інших країнах (я це називаю глянути в обличчя природі), якщо хочете, щоб він зрозумів, хто він і що він. Ось хоча б узяти й мого свояка сержанта. Собою ніби людина як людина, по-своєму не гірша всякої іншої на світі, а врешті — хто він? Піхтура — і більш нічого. Сержант, точніше — не рядовий, але, знаєте, все одно піхтура піхтурою. Коли ще він тільки сватався до моєї бідної сестри Бріджіт, я із свого обов’язку одразу ж розтлумачив їй, хто він та що вона може чекати од такого чоловіка, але хіба ці дівки слухають кого, коли їм хтось запаморочить голову? Правда, сержант нібито вийшов у люди: кажуть, він там неабиякий чоловік у форту, але сердешна його дружина не дожила, щоб побачити це, бо вже чотирнадцять років, як померла.
— Ремесло піхотинця — теж почесне, за умови, звичайно, коли він воює на боці правих,— відповів Слідопит.— А що французи завжди погані, а його священна величність і паші колонії стоять за праве діло, то, я вважаю, у вашого сержанта і сумління чисте, і слава добра. Знаю по собі, я ніколи не мав солодшого сну, як після того, коли давав доброго чосу мінгам, хоча я завжди дотримуюсь правила: воювати, як личить справжньому білому, і ніколи — так, як індіянин. Ось візьмімо хоча б Змія, наприклад. Він має свої звичаї, а я — свої, проте за всі довгі роки, відколи ми воюємо вкупі, ні він, ні я жодного разу навіть і в думці не мали чогось поганого про те, хто з нас і як робить. Я завжди кажу йому, що на світі є тільки одні небеса і тільки одне пекло (хоч його віра каже інакше) і що до раю, як і до пекла, ведуть багато різних шляхів.
— Це слушно, і він має вірити вам, хоч я все-таки вважаю, що більшість доріг до пекла проходять суходолом. Море, як казала бідолашна Бріджіт,— це своєрідне «місце очищення», і що далі від берега, то далі від спокус. Сумніваюся, чи можна так сказати про всі ваші озера?