Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 31)

— Це для неї велика честь, сер,— холодно відповів батько,— але я повинен попередити, що незабаром у цих джентльменів буде й пристойніша тема для розмов, сер. Сподіваюся, за місяць-два моя дочка стане дружиною дійсно порядного чоловіка.

— Авжеж, Деві — чоловік порядний, але цим сказано більшу гадаю, ніж узагалі можна сказати про їхнього брата, квартирмейстерів, сержанте! — з легкою посмішкою зауважив майор Ланді.— Ну, то як, можна переказувати нашому зраненому амуром парубкові, що діло майже погоджене?

— Дякую вашій честі, але Мейбл уже заручена з іншим.

— Та невже, матері його ковінька! Оце буде сенсація в форту, хоча, сержанте, не скажу, щоб у душі я не був радий цьому; я не великий прихильник нерівних шлюбів.

— І я такої думки, ваша честь, і мені зовсім не хочеться бачити свою дочку офіцерською дамою. Якщо вона вийде за такого чина, як вийшла її мати, то, я вважаю, цього з головою вистачить для розсудливої дівчини.

— А хто ж цей щасливець, котрого ти, сержанте, маєш намір назвати своїм зятем?

— Слідопит, ваша честь.

— Слідопит?!

— Саме він, пане майоре. Ви знаєте, що це ім’я не потребує жодних рекомендацій. Адже на всьому кордоні не знайдеться краще знаної людини за мого чесного, хороброго й відданого приятеля!

— Все це, безумовно, так; от тільки чи спроможний такий чоловік ощасливити двадцятирічну дівчину?

— А чому б і ні, ваша честь? Адже він досяг вершини професійної майстерності. У всій нашій армії не здибати іншого такого провідника або розвідника, який хоча б наполовину користався такою славою чи заслуговував хоч наполовину тієї слави, котру має Слідопит.

— Це теж правда, сержанте; от тільки чи справді репутація розвідника є саме тією славою, котра може полонити серце дівчини?

— Прислухатися до примх якогось дівчиська, як на мій благенький розум, сер,— все одно, що прислухатися до думки якогось новобранця. Якби ми рівнялися на чоту клишоногих новобранців, пане майоре, ми б ніколи не мали шикованого батальйону.

— Даруй, але твою дочку аж ніяк не порівняти з незграбним новобранцем, бо елегантнішу дівчину навряд чи й у всій нашій старій Англії можна здибати. І невже вона у цій справі отак і згодилася з тобою? Хоча, напевне, таки згодилася, якщо вона вже, як ти кажеш, заручена.

— Про заручини у мене з нею ще не було такої розмови, ваша честь, але я так по багато дечому помічаю, що вона не заперечуватиме.

— А по чому саме ти помічаєш це, сержанте?— запитав майор, все дужче зацікавлюючись розмовою.— Сказати правду, мені самому кортить знати трохи про жіночу думку, адже, як тобі відомо, я ще не одружений.

— Ну, я помічаю це хоча б по тому, ваша честь, що коли я починаю розмовляти з Мейбл про Слідопита, то вона завжди дивиться мені прямо в вічі; а ще тішиться, коли його розхвалюю, та й сама щиро й відверто захоплюється ним; це вже говорить за те, що вона напівважає його своїм чоловіком.

— Гм! І ти гадаєш, Дангеме, що одні ці прикмети є вже ознакою того, що твоя дочка має почуття любові до Слідопита?

— Так, ваша честь, адже ці почуття проявляються у неї самі собою. А коли солдат дивиться мені прямо в вічі, сер, хвалячи свого офіцера,— а солдати, хай це не гнівить вашу честь, таки висловлюють часом свої думки про своїх офіцерів,— так от, якщо котрийсь вояк, вихваляючи, скажімо, свого капітана, дивиться мені прямо в вічі, я відразу бачу, що це людина чесна і говорить те, що думає.

— А чи не завелика, часом, різниця в роках, сержанте, між цим гаданим нареченим та його вродливою нареченою?

— Маєте слушність, сер: Слідопитові ось уже під сорок, і Мейбл має попереду все щастя подружнього життя, яке молодій дружині може бути забезпечене лише в тому разі, коли в неї буде досвідчений чоловік. Мені самому, ваша честь, було майже сорок, коли я одружився з її матір’ю'.

— Та невже твоїй дочці й справді більше до вподоби зелена куртка й лисяча шапка нашого вельмишановного провідника, ніж ошатний мундир офіцера п’ятдесят п’ятого полку?

— Можливо, що й ні, сер, але в чому ж, власне, і честь дівчини, як не в самозреченні, яке тільки робить її мудрішою і кращою?

— А ти пе боїшся, що дочка може овдовіти зовсім молодою? Адже, никаючи постійно серед лютих звірів і ще лютіших індіян, Слідопит, можна без перебільшення сказати, щомиті ризикує життям.

— Від своєї долі, Ланді, не втечеш,— відповів сержант (майор полюбляв, буваючи в доброму гуморі, щоб його так звали підлеглі під час дружніх розмов з ним у вільні від служби години).— І ніхто в п’ятдесят п’ятому не може сказати напевне, що він не помре наглою смертю. Тож у цьому Мейбл нічого не виграла б, коли б вийшла заміж за військового. А крім того, якщо можна взагалі говорити про це, сер, я просто сумніваюся, щоб Слідопит загинув будь-коли від кулі а чи втратив своє життя за якихось обставин у пралісі.

— Чому ж саме, сержанте? — не без подиву поцікавився майор, глянувши на підлеглого з виразом шанобливості, з якою шотландці в ту добу частіше, ніж тепер, сприймали будь-яку згадку про потойбічний світ.— Адже він, щодо небезпек, такий само вояк; тільки ще більше звичайного наражається на них; тож чому це раптом йому, як особі не військовій, суджено уникати смерті там, де інших вона не минає?

— Я не вважаю, ваша честь, щоб Слідопит розраховував при цьому на якесь більше щастя, ніж інші вояки,— ні: він просто не загине від кулі. Дуже вже багато разів доводилося мені бачити, з яким самовладанням він, мов той пастух герлигою, орудує своєю рушницею, коли з усіх боків градом сиплють кулі, і як його у стількох незвичайних випадках минає смерть; ось тому я й не думаю, що волею провидіння йому суджено загинути від кулі. А втім, коли у всіх володіннях його королівської величності і є людина, яка справді заслуговує такої славної смерті, то це Слідопиті

— Про це не нам судити, сержанте,— застеріг його майор з глибокою задумою на виду,— і що менше ми згадуватимемо про це, то, мабуть, краще. Але чи захоче твоя дочка — ти звеш її, здається, Мейбл? — отож, чи згодиться твоя Мейбл вийти заміж за чоловіка, який, зрештою, тільки обслуговує військо? З огляду ж на те, що Слідопит не військовий, у нього не може бути жодних надій вислужитися до якогось чину.

— А він і без чинів прославився дай боже, ваша честь. Хоч як би воно було, а Мейбл зробила вже вибір, а що ваша честь були такі ласкаві переказати мені пропозицію М’юра, то, сподіваюся, ви будете настільки ж люб’язні й сповістити йому, що дівчина, можна сказати, погодилася на інше довічне розквартирування.

— Ну, гаразд, гаразд, це ваша особиста справа, а зараз, сержанте Дангеме!..

— Слухаю, пане майоре! — промовив, схопившись з місця й віддаючи честь, сержант.

— Як ми вже говорили, я вирішив послати вас на наступний місяць у район Тисячі Островів. Всі наші кадрові обер-офіцери вже відбули чергу на цьому посту — принаймні всі ті, кому я міг довірити його,— а зараз випадає їхати вам: щоправда, поручник М’юр переконує, ніби це його черга, та оскільки він все ж таки не стройовий офіцер, а квартирмейстер, то я не хочу порушувати встановленого ладу. Як там у вас із людьми — вже підібрані?

— Все готово, ваша честь! Загін підібраний, а пірогою, котра прибула вчора ввечері звідтіля, передано донесення, що там чекають на зміну.

— Знаю, і ви повинні відчалити найпізніше післязавтра, а то, може, ще й завтра ввечері. Краще б, мабуть, все-таки відпливти смерком...

— Такої думки й Джаспер, пане майоре, а я ні на кого не можу більше покластися в цьому, як на молодого Джаспера Вестерна.

— Молодик Джаспер — Прісна Вода! — промовив Ланді, й суворі складки довкола його рота стяглися 'в ледь помітну посмішку.— То ви того молодика берете з .собою?

— Як ви, певне, знаєте, ваша честь, «Вітрогон» ніколи не виходить у плавання без Джаспера Вестерна.

— Це так, але нема правил без винятків: Я, здається, останні кілька день бачу якогось мореходця в нашому форту?

— Так, ваша честь,— це мій шуряк, добродій Кеп, який супроводжував сюди мою любу дочку.

— Чому б тоді вам цього разу не взяти замість Джаспера свого шуряка? Хай би він розважився на «Вітрогоні» по прісних водах озера, та й вам було б приємно побути з родичем.

— Я саме мав намір просити у вашої честі дозволу взяти його з собою, але тільки на правах пасажира. Джаспер, пане майоре,— вельми хоробрий хлопець і не заслуговує того, щоб його без будь-якої на те причини усувати від командування кораблем, а мій шуряк, боюся, надто зневажає прісну воду, щоб виконувати на ній якісь обов’язки.

— Це вірно, сержанте, чиніть на ваш розсуд. Прісну Воду, напевно-таки, краще залишити командиром корабля. Ви Слідопита теж маєте намір взяти з собою?

— Якщо ви тільки схвалите, ваша честь... Там знайдеться робота обом, провідникам — і білому, й індіянинові.

— Добре, тоді беріть. Ну, сержанте, бажаю вам успішно завершити експедицію. Та не забудьте ж, повертаючись, дощенту зруйнувати всі укріплення. На той час, гадаю, якщо ми з головою не прорахувалися, пост уже виконає своє призначення, і далі утримувати цю надто ризиковану позицію буде просто зайвою розкішшю. А тепер можете йти.

Сержант Дангем клацнув підборами, віддаючи честь, повернувся на місці й ступив через поріг; та не встиг він причинити за собою двері, як майор знову гукнув його назад.