Джеймс Купер – Слідопит, або Суходільне море (страница 104)
— Попрощатися? — вигукнула Мейбл.
— Попрощатися? — луною повторив і Джаспер.— Невже ви й справді надумали покинути нас, друже?
— Так буде найкраще, Мейбл... Так буде значно краще, Прісна Водо... і найрозумніше. Якби я послухався своїх почуттів, я б до самої смерті не покинув вас, але якщо послухатися розуму, то я розлучуся з вами тут. А ви повертайтеся до Освего і відразу ж, прибувши на місце, не відкладаючи, й поберіться, оскільки для добродія Кепа це вже вирішене питання і він тільки чекає не дочекається, щоб швидше вирватися знову на море; та й хто знає, що може ще трапитися, а я повернуся знову в праліси до свого творця. Ну, Мейбл,— продовжував Слідопит, встаючи сумний-невеселий і підходячи до нашої героїні,— поцілуйте мене! Джаспер не буде гніватися на мене за цей єдиний поцілунок; адже ми після цього розлучимося навіки...
— О, Слідопите! — вигукнула Мейбл, кидаючись провідникові в обійми й обсипаючи його поцілунками з такою вільністю і з таким запалом, яких вона щонайменшою мірою не виказувала в Джасперових обіймах.— Будьте благословенні, дорогий і любий наш Слідопите! Ви ж завітаєте ще колись до нас? Ми побачимося ще з вами? А коли постарієте, ви ж прийдете в наш дім? Тоді ви дозволите мені бути вашою дочкою?..
— Так, саме так,— відповідав провідник, якому перехопило дух від хвилювання,— я намагатимуся тепер думати про вас лише так. Ви таки більше личите мені в дочки, ніж у дружини, це правда... Прощавай, Джаспере! А тепер ходімо до піроги,— вам пора уже бути на борту.
Зосереджений і спокійний проводив їх Слідопит до берега. Коли вони підійшли до піроги, він знову взяв Мейбл за пальчики і, тримаючи їх у своїх простягнутих руках, довго з сумом дивився їй в обличчя, аж доки на очі набігли непрошені сльози й струмочками полилися по обвітрених щоках.
— Благословіть мене, Слідопите,— попрохала Мейбл, сумирно стаючи перед ним на коліна.— О, хоч благословіть мене, доки ми ще не розлучилися назавжди.
Цей неосвічений, але шляхетний син природи виконав її прохання, а коли посадив дівчину в пірогу, він, здавалося, відірвав себе від неї з такою силою, з якою рвуть цупку нитку. Та перш ніж піти, він узяв Джасперову руку, відвів хлопця вбік і звернувся до нього з такими словами:
Слідопит, подав знак відчалювати, а сам стояв, зіпершись на свою рушницю, і не зводив з них очей, доки вони підпливали до борту «Вітрогона». Мейбл ридала, немов їй серце краялося навпіл, і не відривала очей від прогалини, де на тлі галяви самотньо стриміла постать Слідопита, аж доки суденце обігнуло мис за яким зовсім не стало видно острова. І коли вона дивилася востаннє, мускуляста постать цієї незвичайної людини стояла непорушно, умов статуя, споруджена в цьому відлюдному місці на спомин про події, свідком яких вона ще так недавно була.
РОЗДІЛ XXX
Томас Мур.
Слідопит не належав до тих, кому треба було призвичаюватися до відлюддя, та коли «Вітрогона» зовсім не стало видно, його пойняло почуття самотності. Ніколи ще він так не усвідомлював своєї відірваності від світу, як тепер, коли він мало-помалу став уже призвичаюватися до радощів і турбот суспільного життя, а надто після того, коли почав ладнатися до родинного щастя.
І от усе це в одну мить зникло, так немовби ніколи й не було, а він зостався сам, як билина,— без друзів, без жодних надій. Навіть Чингачгук залишив його, щоправда, ненадовго, але ж його не було тут саме цієї миті, котра була мабуть-таки найтяжча в житті нашого героя.
Слідопит стояв, зіпершись на свою рушницю, в тій позі, яка описана в попередньому розділі, ще довго затим, як «Вітрогон» остаточно зник із кола зору. Здавалося, він закляк у цій незрушності, і лише той був спроможний вистояти стільки часу, мов кам’яна статуя, в кого м’язи вже звикли до найсуворіших випробувань. Та ось, нарешті, він зрушив з місця, зітхнувши так тяжко, ніби зітхання це вирвалося в нього десь із самої глибини душі.
Така вже була вдача цієї незвичайної людини, що вона ніколи не втрачала здатності тверезо мислити й діяти, хоч би що у неї коїлося на душі і хоч би чим були заполонені її думи. Так було й цього разу: хоча в нього з голови не виходила Мейбл, її врода й те, що вона віддала перевагу Джасперові, її сльози та її від’їзд, він усе-таки цілком свідомо простував до того місця, від якого не відходила Роса,— могили її чоловіка. Розмова, що відбувалася між ними, велася наріччям тускарор, яким вільно володів Слідопит; а що це наріччя знають лише люди неабиякої вченості, то ми вільно перекажемо їхній діалог нашою мовою, зберігши, по змозі, хід думок кожного співрозмовника, які спосіб вислову.
Червнева Роса, простоволоса, байдужа до того, що її густі коси нависли над очима й сховали все обличчя, сиділа на камені, вивернутім, коли копали яму, низько схилившись над свіжою могилою Гострої Стріли, і зовсім не підозрювала, що вона тут не одна. Роса й справді гадала, що на острові не залишилося нікого, крім неї, до того ж Слідопит ступав мокасинами так безшелесно, що вона й не чула, як він підійшов до неї.
Чималенько хвилин простояв Слідопит у цілковитій безмовності, не зводячи очей з індіянки. Споглядання її невтішного горя, роздуми над її неповоротною втратою й усвідомлення її повної самотності цілюще вплинули на його власні почуття: розум підказував Слідопитові, що лихо цієї молодої вдови, так нагло, насильницькі навіки розлученої зі своїм чоловіком, було ще більше, ніж його власне.
— Червнева Росо,— лагідно, проте з повного серйозністю, що відповідала силі його співчуття, промовив Слідопит,— ти не самотня у своїм горі. Обернись, і хай очі твої глянуть на друга.
— У Роси немає більше друга! — відповідала йому індіянка.— Гостра Стріла пішов у країну щасливих ловецьких угідь, і тепер нікому більше піклуватися за Росу. Тускарори наженуть її від своїх вігвамів, ірокези ж ненависні її очам, і вона їх навіть бачити не хоче. Ні, дай Росі краще вмерти з голоду на могилі свого чоловіка.
— Цьому ніколи не бути!.. Цьому ніколи не бути! Це суперечить і розумові, й закону. Ти ж віриш у Маніту, Росо?
— Маніту відвернув своє обличчя від Роси: він гнівається й залишив мене саму помирати.
— Послухай того, хто давно вже споріднився з натурою червоношкірих, незважаючи на те, що сам зроду блідочолий і має вдачу блідочолого. Коли Маніту блідочолих бажає пробудити добро в серці когось із блідочолих, він завдає йому горя, бо тільки в горі нашім ми найкраще пізнаємо себе, Росо, і найглибше усвідомлюємо правду. Великий Маніту бажає тобі добра, і він забрав до себе вождя, аби той не звів тебе з вірної дороги своїм лукавим язиком і не зробив з тебе мінга й по натурі, як уже зробив з тебе їхню спільницю.
— Гостра Стріла був великий ватаг! — з гордістю заперечила йому у відповідь жінка. — У нього були свої чесноти, це так, але він мав і вади теж. Одначе, Росо, ти не будеш залишена тут сама, ні, ні, не будеш. Виплач досхочу своє горе... Дай йому спокійно вийти, як того вимагає твоя натура, а коли настане слушний час, я тобі ще багато дечого розповім.
Сказавши це, Слідопит пішов до своєї піроги й відплив з острова. Впродовж дня Роса чула один чи два постріли його рушниці, а коли сонце було вже на вечірньому прузі, він з’явився знову, принісши їй вареної птиці, від якої розходилися такі принадні пахощі, які розпалили б апетит навіть у вибагливого епікурейця[163]. Таке спілкування між ними тривало цілий місяць, і весь цей час Роса вперто відмовлялася покинути могилу чоловіка, хоча й не цуралася дружніх приношень свого заступника. Коли-не-коли вони сходилися й балакали, і тоді Слідопит намагався розгадати душевний стан молодої індіянки; проте розмови ці були короткі й далеко не часті. Роса ночувала в одній з хиж і завжди йшла спати спокійно, оскільки була переконана, що перебуває під захистом справжнього приятеля, хоча Слідопит постійно переправлявся щоночі на сусідній острів, де він поставив собі Курінь.
Наприкінці місяця, однак, осінь настільки наблизилася, що її дошкульні подихи стала вже відчувати на собі й Роса. На деревах зовсім облетіло листя, ночі стали холодні і з приморозками. Настала пора від’їжджати.
Саме в цей час повернувся Чингачгук. Він довго про щось сам на сам балакав із своїм другом. Роса стежила, як вони походжали, розмовляючи, і їй упало в око, що її опікун чомусь засумував. Вона крадькома підійшла до нього і з властивою жінкам ніжністю та співчуттям спробувала розважити його в горі.
— Спасибі тобі, Росо... Спасибі тобі!—відповів Слідопит.— Ти дуже добра, хоча все це й ні до чого. Проте час залишати цей острів. Завтра ми від’їжджаємо. Ти поїдеш з нами, бо ти вже почала слухатися розуму.
Роса з притаманною індіянкам покірливістю погодилася й пішла провести останок часу на могилі Гострої Стріли. Незважаючи ні на темінь, ні на осінній холод, молода вдова за всю ту піч і на мить не стулила очей. Вона просиділа над гробком, у якому були поховані останки її чоловіка, і за звичаєм свого народу молилася за його успіхи на нескінченній стежці, що він на неї так недавно вийшов, та за їхнє возз’єднання в країні праведних. У душі цієї жінки, такої нужденної та упослідженої, як могло б здатися зарозумілому й нерозсудливому, жив образ духа, і він переповнював її божественними почуттями й бажаннями, які здивували б усіх тих, що більше прикидаються, аніж почувають самі.