Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 88)

Він знайшов своє ліжко — заглиблення в м’якому ґрунті, вкрите ковдрою з шерсті Нузак. Щоправда, материн запах вивітрився. Ніїва вмостився в гніздечку, де народився, і тихенько рикнув наостанок до Мікі. Ведмедик ніби відчув ніжний дотик м’якої, але нездоланної сили, якій уже не міг опиратися, і сказав другові «На добраніч!»

Тієї ночі з Півночі прилетів шалений ПІПУ-КЕСТИН — перший зимовий буревій. А разом із ним вітер, що завивав, мов тисяча оскаженілих вовків. Дикий край непорушно застиг. Навіть у глибокому сховку до Мікі долинали стогони й галабурда заметілі, яка жбурляла сніг об стіни печери. Пес притиснувся до Ніїви, радіючи, що знайшлося укриття.

Вранці Мікі підійшов до отвору печери й ошелешено завмер. Його подиву не було меж: відучора світ змінився до невпізнаваності. Усе стало біле — сліпучо-біле до болю в очах. Сонце вже зійшло й кидало тисячі променистих блискавок яскравого світла, засліплюючи Мікі. Земля вбралася у всіяну діамантами сукню. Серед чагарників, каміння й дерев палахкотіли відблиски сонця, сонячні зайчики тремтіли на верхівках дерев, похилених під сніжним тягарем. Долина здавалася морем, серед якого чорною змією в’ється річка, яка поки що не замерзла. Мікі зроду не бачив такого дивовижного дня. Ще ніколи сонце не змушувало його серце вистрибувати з грудей, а кров закипати від дикого запалу. Мікі вискнув і побіг до Ніїви. Серед печерного мороку пролунав дзвінкий гавкіт. Мікі штурхонув приятеля носом. Той сонно буркнув, потягнувся, підвів голову й знову згорнувся калачиком. Пес спробував переконати ведмедика, що вже день і час вирушати, та все марно — Ніїва не реагував. Зрештою Мікі пішов до виходу, повсякчас озираючись у надії, що друг іде слідом. Розчарований песик вийшов на сніг. Протягом години він блукав неподалік від печери, намагаючись не віддалятися більше ніж на десять футів. Тричі повертався до Ніїви і знову кликав до денного світла. У глибині печери було темно, і Мікі намагався пояснити Ніїві, що той поводиться безглуздо, плутаючи день із ніччю, адже сонце давно зійшло. Усі спроби виявилися безуспішними. Ніїва впав у Сплячку, відправившись до УСКЕ-ПОУ-А-М’Ю — ведмежої країни снів.

Роздратований Мікі ледве стримувався, щоб не вкусити Ніїву за вухо. Поступово в ньому наростало дивне відчуття. Інстинкт, що слугує тваринам за людський здоровий глузд, змусив стривожитися. Відчуття дискомфорту посилювалося. Мікі страждав, невгамовно блукаючи поблизу печери. Пес ще раз навідався до Ніїви і зрештою подався в долину один одинцем.

Він був голодним, однак у перший день після буревію шансів знайти щось їстівне було обмаль. Зайці-біляки надійно сховалися під вітроломами та в інших укриттях і зачаїлися в теплі. Під час заметілі жодне лісове створіння не переміщалося, тому й слідів, за якими можна було б вистежити здобич, Мікі не бачив. Він прямував усе далі, час від часу провалюючись у м’який сніг аж по плечі, і вийшов до струмка. Водойма змінилася — такою Мікі її не бачив. Струмок взявся кригою, став темним і похмурим. Дзюркотлива пісня щедрого літа й золотої осені стихла. Новим голосом струмка стало монотонне булькання, у якому вчувалася загроза — буцімто ним заволодів темний злий дух. Той дух ніби застерігав Мікі, що часи змінилися і його батьківщиною керують нові закони і нова сила.

Пес обережно напився. Вода виявилася холодною, ба навіть крижаною. Мікі поволі усвідомлював, що в прекрасному новому світі бракує тепла і відсутній пульс життя. Він був сам-один. ОДИН-ОДНІСІНЬКИЙ! Все інше життя накрило снігом — здавалося, усе померло.

Мікі повернувся до Ніїви й пролежав біля нього весь день. Уночі він теж не висовував носа з печери. Лише підійшов до отвору помилуватися небесним склепінням, де сяяли зорі та, немов біле нічне сонце, плив місяць. Небесні світила й ті змінилися до невпізнаваності — стали безмірно сумирними й холодними. Сяйво заливало тепер нову землю — нестерпно білу й мовчазну.

На світанку Мікі знову спробував розбудити Ніїву, щоправда, цього разу не так наполегливо. Кусати приятеля за вухо вже не хотілося. Щось трапилося, та наразі Мікі не міг у цьому розібратися. Відчував переміну, але не міг її осягнути. Його охопив дивний страх і погане передчуття.

Мікі знову спустився в долину полювати. Цієї місячної ночі кролики, вочевидь, бешкетували, тому на узліссі Мікі натрапив на безліч слідів — підказок про нічні маршрути. Врешті-решт песикові пощастило: цього ранку вполювати сніданок було зовсім не складно. Він схопив здобич і поласував, тоді вполював ще одну, і ще одну. Мікі міг би продовжити, бо сніг підступно зраджував кроликів, й укриття обернулися на пастки. Мікі знову радів життю і почувався впевнено й бадьоро. Полювання ще ніколи не було таким успішним. Ніколи не траплялася йому така безцінна годівниця — навіть рівчак зі смородиною не порівняти з цією розкішшю. Пес набив шлунок донесхочу і повернувся до Ніїви, прихопивши одного з убитих кроликів. Мікі поклав здобич перед носом приятеля і дзявкнув. Та от дивина — Ніїва не зреагував, а тільки засопів і перевернувся.

Ближче до обіду Ніїва вперше звівся на лапи, потягнувся і понюхав мертвого кролика. Однак їсти не став. Ошелешений Мікі спостерігав, як ведмедик покрутився у гніздечку й заснув.

Наступного дня Ніїва знову підвівся десь у той самий час. Цього разу пройшовся аж до виходу з печери й набив рот снігом, проте кролика не торкнувся. Природа підказувала, що не слід нічого змішувати з сосновими гілками та корою, якими він набив шлунок перед сплячкою. Потім ведмедик знову заснув — і цього разу надовго.

День за днем Мікі почувався дедалі самотнішим, а зима ставала чимраз суворішою. Песик полював на самоті. До кінця листопада він щоночі повертався в печеру і спав поруч із Ніївою. Здавалося, ведмідь помер, от тільки тіло лишалося теплим, дихання рівним, і час від часу він зітхав або буркав. Для Мікі, якого охопила непереборна туга, цього було замало. Йому нестерпно кортіло мати товариство, приятеля в мандрах. Він любив Ніїву, і в перші тижні довгої зими віддано повертався до приятеля й приносив м’ясо. Песик невимовно страждав — це було гірше за смерть Ніїви. Адже пес розумів, що ведмедик живий, і не міг збагнути, що відбувається. Смерть він би зрозумів і пішов би геть від НЕЇ назавжди.

Однієї ночі полювання завело Мікі далеко від печери, і він заночував під вітроломом. Таке трапилося вперше. Відтоді йому стало ще важче опиратися ПОКЛИКУ. Пес не спав у печері ще однієї ночі, і ще однієї. Зрештою настав час (що мусив настати так само неминуче, як з’являються і зникають зорі й місяць на небі), коли, попри надії й перестрахи, щось підказало Мікі, що Ніїва з ним більше не мандруватиме. Пес усвідомив, що не повернуться ті прекрасні дні, коли вони пліч-о-пліч зустрічали всі біди й радості життя в колись ніжному, зеленому й зігрітому золотим сонцем світі. Тепер це був білий, непорушний світ у полоні смерті.

Ніїва не знав, коли Мікі полишив печеру востаннє і більше не повернувся. Можливо, крізь сон Милосердний Дух нашіптував йому, що Мікі йде назавжди, бо протягом кількох днів після того, як друг пішов, у сонному царстві ведмедика оселилися неспокій і тривога.

«Заспокойся, тихше, спи! — певно шепотів Дух Ніїві. — Зима довга. Річки темні й холодні, озера вкрилися кригою, водоспади замерзли й стали моторошними білими велетнями. Спи! Мікі мусить іти власним шляхом, так само як річкові води мусять прямувати до моря. Адже він Собака, а ти Ведмідь. СПИ!»

Роздiл 13

Давно не знала Північна земля такої бурі, яка вирувала після першого снігу. Добре, що сніг загнав Ніїву в печеру на зимову сплячку. Буревій налетів того року наприкінці листопада й закарбувався в пам’яті людей як КУСКЕТА ПІПУН (Чорний Рік) — час несподіваних холодів, голоду і смерті.

Заметіль накрила ліс через тиждень після того, як Мікі полишив печеру, де міцно спав приятель. Напередодні ліс ніжився під білою ковдрою снігу, сонце яскраво світило щодня, а на нічному небі місяць і зорі палахкотіли, як золоте марево. Вітер дув із заходу. Кроликів було багато — серед чагарників і болотистих місцин можна було знайти безліч снігових доріжок. Не бракувало карібу й лосів, а звуки вовків, що вийшли на полювання, наче музика, тішили численних траперів — мешканців лісових халуп і тіпі.

Біда прийшла несподівано. Ніщо не провіщало бурі. На світанку небо було ясним, зійшло яскраве сонце. Раптом темрява вмить огорнула ліс, і зайняті капканами мисливці ошелешено перервали роботу. Сутінки супроводжувалися дивними стогонами, що нагадували барабанний бій. Такими були провісники неминучої катастрофи. ГРІМ застерігав, щоправда, запізно. Перш ніж люди встигли добігти до безпечних місць чи облаштувати укриття, їх накрила Велика Буря. Упродовж трьох днів і трьох ночей північна гостя шаленіла в лісі, як скажений бик. На відкритій місцевості жодна жива істота не могла втриматися на ногах або лапах. Від буревію повалилося багато дерев, земля вкрилася густим шаром снігу. Усі тварини закопалися якомога глибше або… загинули. Тверді, наче кулі, грудки снігу, якими буря завзято жбурлялася, утворили величезні кучугури. До того ж негода принесла нестерпучий холод.