Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 85)

Він вистрибнув з-за каміння й хижо вищирився — так само, як із десяток разів раніше. У повітря здійнялася шалена крилата маса, потемніло, і пронизливе каркання покотилося лісом на цілу милю. Цього разу Какак’ю з могутньою командою не полетів геть до лісу. Численність «війська» підбадьорювала ворон. Смак гнилої туші і манливий запах дурманили їх до безумства. Ніїва був спантеличений. Над ним, за ним — зусібіч кружляли й каркали галасливі птахи, а найхоробріші спускалися долу й били ведмедика крилами. Загрозлива хмара ставала дедалі темнішою і раптом лавиною покотилася вниз. Туша Агтіка знову почорніла, й Ніїва почав задихатися. Він відчував себе похованим під крилами й пір’ям. Ведмедик відбивався, так само як колись від сов. Гострі чорні дзьоби хапали його за шкуру, деякі ворони цілили ведмедикові в очі, деякі тягнули за вуха. За кілька секунд ніс Ніїви обернувся на криваве місиво. Йому забило дух. Малий був засліплений і приголомшений. Кожну клітинку огрядного тіла пронизував пекучий біль. До м’яса йому тепер було байдуже. Тепер він мріяв про одне — розлогу долину, якою можна втекти до лісу.

Зібравши рештки сил, він звівся на лапи і почав пробиватися крізь живу масу, що його оточила. Побачивши, що противник здається, ворони облишили його, щоби продовжити учту. Коли Ніїва дістався чагарників, у яких знайшла останній притулок Магіґун, ворони вже відступили. Усі, крім однієї — Какак’ю. Куценький хвостик Ніїви застряг у його дзьобі, як миша в пастці. Воронячий вождь учепився в Ніїву мертвою хваткою. Він тримався до останнього, доки полонений не забіг глибоко в хащі. Тоді Какак’ю здійнявся в повітря й повернувся до гурту далі шматувати гнилу тушу карібу.

Ніїва потребував Мікі більше, ніж будь-коли. Його світ знову перевернувся з ніг на голову. Ворони добряче його поскубли. Усе тіло горіло. Боліли навіть подушечки на лапах, і Ніїві було тяжко наступати. Ведмедик півгодини ховався під кущем, зализував рани й принюхувався, сподіваючись знайти Мікі.

Потім він спустився схилом до струмка — своїм щоденним шляхом. Та все марно — друга ніде не було. Ніїва рикав і скімлив, намагаючись унюхати запах песика. Він пробігся вздовж струмка і назад, а про тушу Агтіка тепер і не згадував.

Однак Мікі пропав.

Роздiл 10

Мікі відійшов уже на чверть милі і чув каркання ворон, але повертатися не збирався, навіть якби мав підозру, що Ніїва потребує допомоги. Песик змучився від голоду і тепер цікавився тільки їжею. Мікі налаштувався зловити будь-що їстівне, хай би яке велике. Однак йому довелося плентатися добру милю від схилу, щоб спіймати бодай рака. Він перегриз здобич разом із панциром. Пожива допомогла перебити неприємний присмак у роті.

Цього дня на Мікі чекала незабутня подія. Коли він лишився на самоті, спогади про господаря стали не такими туманними, як учора чи кілька днів тому. Минав ранок, і в його пам’яті виринали яскраві картини, які поволі вибудовували місток над прірвою між минулим і теперішнім, що виникла через дружбу з Ніївою. На якийсь час пригоди втратили принадність. Разів зо п’ять Мікі поривався повернутися до Ніїви. Однак голод підганяв. Песик знайшов ще двох раків. Далі струмок став глибшим, а вода — каламутнішою і спокійнішою. Мікі двічі ганявся за старими кролями, які легко від нього втекли. Одного разу йому майже пощастило впіймати молодого кролика. Кілька куріпок, голосно тріпочучи крилами, злетіли в повітря. Траплялися кукші й сойки, а також чимало білок. Навколо було багато м’яса, але вполювати нічого не вдавалося. Нарешті доля всміхнулася Мікі. Зазирнувши в гнилу колоду, він загнав у кут кролика, якому вже нікуди було тікати. У наступні кілька хвилин Мікі тішився першим за останні три дні поживним обідом.

Захопившись зажиттям їжі, Мікі не завважив появи товариства. Не почув, як наблизилася ілька Учак. Упродовж кількох хвилин собачий ніс не вловлював запаху. Учак не мав звички когось тривожити. Своєю природою та інстинктами він був відважним і шляхетним мисливцем. Побачивши Мікі, він подумав, що то молодий вовк зі свіжою здобиччю, і не збирався вимагати, щоб із ним ділилися. Проте й тікати теж не хотів. Учак невдовзі пішов би своєю дорогою, аж тут Мікі нарешті внюхався, підняв голову й зустрівся поглядом із непроханим гостем.

Учак підійшов з другого боку колоди і стояв десь за шість футів від пса. Цей звір навіть для тих, хто знає про нього не більше за Мікі, аж ніяк не видається хижим. Він схожий на своїх родичів — ласку, норку і скунса. Учак був десь удвічі вищим і довшим за Мікі, а дві пари його коротеньких лап губилися на тілі, як у такси. Важив він десь вісім-десять фунтів, мав видовжену морду, майже непомітні вушка і загрозливі вуса. Хвіст Учака був пухнастим, а пильні маленькі очі пронизували будь-який об’єкт, на який спрямовувався погляд. Для Мікі несподіваний гість був загрозою й викликом. Окрім того, у разі бійки Учак, скидалося на те, мав стати легкою жертвою. Тому песик вищирився й загарчав.

Учак розцінив жест як прохання йти геть, і як справжній джентльмен, що поважає право інших на впольовану здобич, став вибачливо й обережно відступати. Для Мікі, який ще не засвоїв правил лісового етикету, це було щось неймовірне. Учак боявся його. Він утікав! Мікі тріумфально дзявкнув і кинувся на Учака. Зрештою песик просто хибно оцінив ситуацію. Та що з нього візьмеш, коли чимало дволапих звірів із більшим мозком нерідко припускаються схожих помилок. Тим часом Учак — тварина своєрідної вдачі — для свого зросту і ваги був найкращим бійцем в усій Північній Америці.

Мікі так і не зрозумів, що сталося наступної хвилини після атаки. Бійкою це не назвеш, радше — розправою чи екзекуцією над псом. Спершу в Мікі склалося враження, ніби його штурхає з десяток Учаків, а не один. А потім мозок відключився, та й очі відмовилися працювати. Такого прочухана йому ще не доводилося, та й, певно, не доведеться діставати. На тілі з’явилися рани, синці й подряпини, противник душив його й завдавав неабияких ударів. Сутичка була такою несамовитою, що, коли Учак пішов, песик і далі відбивався лапами від невидимої загрози, не усвідомлюючи, що бійка скінчилася. Розплющивши очі, Мікі зрозумів, що він сам-один..

Він проліз у гнилу колоду, де впіймав кролика, і пролежав там добрих півгодини, намагаючись збагнути, що сталося. Коли він нарешті виліз, сонце вже починало сідати. Песик кульгав, одне вухо було покусане, на тілі виднілися залисини від Учакових кігтів. Ломило кістки, боліла шия, а над оком вилізла ґуля. Він тужливо озирнувся на шлях «додому» — до Ніїви. День добігав кінця, ліс огортали тіні. Мікі стало нестерпно самотньо — кортіло повернутися до друга. Однак у тому ж напрямку зник Учак — а з цим звіром Мікі зустрічатися більше не хотів.

Песик попрямував на південний схід, пройшов десь із чверть милі, коли сонце зникло за горизонтом. Посеред густих сутінок Мікі вийшов до переправи Велика Скеля між річками Бівер і Лун.

Стежкою цю переправу не назвеш. Мандрівники зрідка використовували її, повертаючись із півночі й перетягуючи речі від однієї річки до іншої. Всього кілька разів на рік вовки чули запах людини в цій місцині. Та саме тієї ночі запах був свіжим і виразним. Мікі різко зупинився — ніби побачив Учака ще раз. На якусь мить песик застиг, мов камінь: його переповнювали емоції. Усе забулося, важило тільки одне — він напав на слід людини — ОТЖЕ, СЛІД ЧЕЛОНЕРА, ГОСПОДАРЯ. Мікі пішов за слідом — спершу повільно, ніби побоюючись, що той втече. Стало зовсім темно, та песик усе одно прямував слідом. Зорі освітлювали шлях, а він ішов і йшов. Усе втратило значення — усе, крім собачого інстинкту мати дім і господаря.

Мікі дійшов майже до узбережжя річки Лун, де побачив багаття. Його розвів Макокі і білий чоловік.

Песик не побіг до них, не дзявкнув і не заскавчав. Сувора школа лісового життя багато чого його навчила. Мікі припав до землі, тихенько підкрався й зупинився так, щоб не потрапити в освітлену вогнищем зону. Пригледівшись, песик зрозумів, що Челонера серед людей немає. Однак обидва курили, так само як Челонер, та й голоси нагадували голос господаря. А ще знайоме багаття, підвішений над ним казанок, намет і пахощі свіжоприготованої їжі.

Повагавшись кілька хвилин, Мікі рушив було до вогнища. Аж раптом білий чоловік звівся на ноги, потягнувся (так само, як часто робив Челонер) і взяв палицю завгрубшки з чоловічу руку. Чоловік наблизився до Мікі, песик підповз іще ближче й підвівся, опинившись за п’ять футів від людини. Очі Мікі запалахкотіли у відблисках багаття, і людина завважила пса.

Чоловік миттю підняв палицю над головою, і та, немов гігантська рука, зі свистом полетіла просто в Мікі. Якби вона влучила в голову Мікі, песик був би вже мертвим. Грубший кінець палиці не зачепив його, а тонший завдав сильного удару в шию і плече. Мікі відкинуло в морок, і чоловікові здалося, що жертві кінець. Білий голосно покликав Макокі й повідомив, що вбив молодого вовка чи лиса, який зник у темряві.

Палиця відкинула Мікі під віття маленької сосни, де він зачаївся, намагаючись не видавати ні звуку й страждаючи від жахливого болю в плечі. У світлі вогнища він побачив чоловіка, який нахилився за палицею, і Макокі, який підбіг з ІНШОЮ палицею. Мікі як міг зіщулився в укритті. Він жахнувся і тепер усе збагнув. ЦІ люди не мали нічого спільного з Челонером. Вони полювали на Мікі, озброївшись палицями. Він знав, що таке палиці. Той чоловік практично зламав йому плече.