Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 72)
— У Лак-Бейн я піду завтра ж.
Якусь хвилю Непісе нічого не відповідала, також дивлячись на вогонь, а тоді промовила:
— Тубоа теж збирався його вбити, навесні, коли він міг би подорожувати. Коли мій рятівник помер, я вирішила зробити це сама. Тож я прихопила із собою рушницю Тубоа. Я зарядила її тільки… учора. І… мсьє Джиме… — тут вона глянула на нього з переможно-радісним блиском в очах, раптом перейшовши майже на шепіт: — Ви не підете в Лак-Бейн. Я ВЖЕ ПОСЛАЛА ТУДИ ГІНЦЯ.
— Гінця?
— Так, мсьє Джиме, гінця. Два дні тому через нього я передала Мак-Таґґартові на словах, що я знову тут, у себе… чекаю його… і готова стати його дружиною. У-у, він прийде, мсьє Джиме… він прилетить. І ви не повинні його вбивати. Non! — вона усміхнулася, і Карвелове серце забилось, як барабан. — Рушниця заряджена. Стрілятиму я.
— Два дні тому, — сказав Карвел. — А з Лак-Бейна сюди…
— Він буде тут завтра, — відповіла Непісе. — Завтра, як сонце котитиметься до обрію, ступить на галявину. Я це знаю. Моя кров бушує в жилах увесь день. Завтра… Завтра… Він прилетить сюди, мсьє Джиме. Так, прилетить, як на крилах.
Карвел низько схилив голову. Він підніс її м’які локони до своїх губ. Верба знову повернула голову до вогню, тож не могла бачити, що робить чоловік. Але вона могла ВІДЧУВАТИ — і душа її забилася, як крила птаха.
— Мсьє Джиме, — самими губами промовила вона.
Її подих, трепет дівочих вуст був такий м’який, що Карвел уже не чув ні звуку.
Якби старий Тубоа був там тієї ночі, можливо, він прочитав би дивні застереження в шепоті вітру, що раз по раз тихо гойдав верхівки дерев. Це була дивовижна ніч. Ніч, коли червоні боги тихо шепочуться між собою, урочиста ніч, коли навіть найтемніші тіні й найвищі зорі, здавалося, дрижали від їхніх розмов. Цілком імовірно, що старий Тубоа у свої дев’яносто років не запідозрив би нічого такого, чого не передбачив би, попри свої молодість і довірливість, Карвел. Завтра… він прийде завтра! Верба казала це так радісно. Але старий Тубоа, прислухавшись до шепоту дерев, міг би спитати: «А ЧОМУ НЕ СЬОГОДНІ ВНОЧІ?»
Була північ, коли великий місяць зійшов над лісовим лугом, розсіваючи по ньому срібло й сон. У вігвамі спала Верба. У тіні ялицевого гілля спиною до багаття почивав Барі, а ще далі на краю смерекових заростей спав Карвел. Собака й чоловік дуже потомилися, адже цілий день були на ногах, тож від утоми не чули ані звуку.
Утім вони не подорожували так далеко й так швидко, як Буш Мак-Таґґарт. Від сходу сонця й до півночі, коли вийшов на галявину, де була колись хижка П’єро, цей чоловік подолав сорок миль. Двічі, стоячи на краю лісу, він кликав Непісе й тепер, не діставши від неї відповіді, просто стояв під місячним сяйвом і прислухався. Верба мала бути тут, вона повинна його чекати. Керівник факторії зморився, але виснаження не могло погасити вогонь, що палав у його жилах. Це полум’я пекло його увесь день, а тепер, коли Мак-Таґґарт був так близько від свого щастя, від своєї перемоги, давня пристрасть завирувала з новою силою, ніби його жилами потекло розкішне вино. Десь тут, десь зовсім недалеко звідси ЙОГО ЧЕКАЛА НЕПІСЕ. Чоловік укотре покликав її, і знову відповіді не було. Він усе слухав і слухав, затамувавши подих, а серце тим часом шалено калатало. Тоді в повітрі відчув далекий слабкий запах диму.
Стоячи під зоряним небом, Мак-Таґґарт підкорився першому інстинкту лісовика й повернувся лицем до вітру. Він більше не кликав Непісе, а поспіхом подався через галявину. Вона була десь в іншому місці, десь там, спала поблизу багаття. Від самої думки про це керівник факторії тихо засміявся. Він підійшов до краю лісу. Щасливим випадком вийшов прямо на зарослу стежку й попростував нею, а запах диму ставав усе відчутнішим.
Той же інстинкт лісовика змусив його пересуватися з великою обачністю. Інстинкт і незвичайна тиша ночі. Під його ногами не зламалася жодна гілка. Він розсовував кущі так, що вони не видавали ні найменшого звуку. Коли ж нарешті дійшов до невеликого лугу, де все ще кучерявився догори димок від багаття, що його розклав був Карвел, то зробив це так обережно, що не розбудив навіть Барі. Можливо, глибоко всередині він усе ще чогось остерігався, а може, просто хотів застати Непісе, поки та спала. Обриси вігвама змусили його серце забитися частіше. Було видно, мов удень. Мак-Таґґарт, стоячи в місячному сяйві, побачив, як зовні вігвама висіло на мотузці кілька жіночих речей. Він підійшов ближче, крадучись м’яко й тихо, немов той лис. Тримаючи рукою полотняні двері вігвама, чоловік на хвилину завмер і прислухався. Він міг чути її дихання. На деяку мить його обличчя повернулося так, що місячне сяйво вдарило в очі. Вони горіли божевільним вогнем. Тоді дуже тихо він відкинув убік полотно, звільнивши прохід.
Барі, що лежав за десять кроків від куреня, у глибокій тіні ялівцю, прокинувся. Та зовсім не звук розбудив його. Мабуть, це був запах. Спочатку зарухалися ніздрі, а за кілька секунд його очі видивилися зігнуту постать людини, яка стояла біля дверей вігвама. Він знав, що це був не Карвел. Старий знайомих запах — запах двоногого чудовиська — наповнив його ніздрі, немов огидна отрута. Пес схопився на ноги й оголив довгі ікла. Мак-Таґґарт зник. Потім із вігвама почулися звуки: раптовий рух тіл, наляканий вигук людини, що прокинулася, а тоді крик, низький, наполовину задушливий, наляканий крик. Відповідаючи на цей зойк, Барі миттю вискочив з-під ялиці, і з його горла вирвався звук, що ніс у собі смертельні ноти.
На краю смерекової хащі Карвел неспокійно заворушився. Дивні звуки розбудили його, однак через утому він перше прийняв їх за сни. Нарешті чоловік прокинувся, і тоді з несподіваним жахом підірвався на ноги й поквапився у напрямку вігвама. Непісе була на лугу й кликала його: «МСЬЄ ДЖИМЕ… МСЬЄ… ДЖИМЕ… МСЬЄ ДЖИМЕ…» Вона стояла там бліда, ледь тримаючись на ногах. Її очі блищали, немов зорі, і коли вона побачила Карвела, то кинулася до нього з розпростертими обіймами, гірко плачучи.
— Мсьє Джиме… у-у-у, мсьє Джиме…
А в цей час із тіпі чулося шалене гарчання собаки й голосний стогін людини. Карвел забув, що прийшов сюди лише минулої ночі, і, не довго думаючи, притулив Вербу до грудей, а вона слухняно обвила його шию руками, не перестаючи плакати.
— Мсьє Джиме… Там той страшний чоловік… той звір із Лак-Бейна… Він там… І там Барі…
Карвел зрозумів, що й до чого. Він схопив Непісе на руки й утік із нею подалі від цих звуків, що ставали все огиднішими й жахливішими. На узліссі опустив її на землю. Дівчина все ще тримала його за шию. Джим відчув, як дикий жах пронизує її тіло, як вона вся тремтить. Вона дихала схлипуючи й дивилася на нього. Він схилився над нею і якось несподівано відчув на деяку мить тепле тремтіння її губ на своїх. А тоді почув шепіт, ніжний і схвильований:
— У-у, мсьє Джиме…
Карвел повернувся до вогнища сам. Він тримав кольта напоготові, а Барі вже чекав його біля входу в тіпі.
Джим узяв із багаття палицю, що палала одним кінцем, і зайшов у вігвам. Коли він вийшов, його обличчя було біле. Кинувши палицю у вогонь, Карвел повернувся до Непісе. Чоловік закутав її у свою ковдру й сів поряд.
— Він мертвий, Непісе.
— Мертвий, мсьє Джиме?
— Так, його загриз Барі.
Вона заледве дихала. Він ніжно поцілував її волосся й почав шепотіти про їхній майбутній рай:
— Ніхто не дізнається, моя кохана. Сьогодні вночі я поховаю його, а тіпі спалю. Завтра ми вирушимо разом у Нелсон-Гаус, де є місіонер. А тоді ми повернемось і збудуємо нову хижку на місці згорілої. ТИ КОХАЄШ МЕНЕ, МОЯ МИЛА?
— Так… мсьє Джиме… Я вас кохаю…
І раптом їхню розмову перервали: це на все горло переможно завив Барі. Його виття прокотилося верхоліссям, наповнило тихі небеса, піднімаючись до зірок. Це було справжнє вовче виття, що свідчило про здобуту звитягу й здійснену помсту. Його відлуння повільно зникало в далечі, а тоді знову настала тиша. Лише чути було, як ніжно перешіптуються верхівками дерева. З півночі долинув шлюбний поклик гагари. Руки Верби повільно огорнули плечі Карвела. І той усім серцем дякував Богові за все.
Бродяги Пiвночi
Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом
Роздiл 1
Чорне ведмежа Ніїва вперше побачило світ наприкінці березня, коли на нічному небі сходив «старий» місяць. Його мати, стара ведмедиця Нузак, потерпала від ревматизму і любила спати, як усі бабці. Розродившись цієї зими, вона подовжила звичайну тримісячну сплячку до чотирьох місяців. Ніїва народився в той час, як мама міцно спала. Отож, Нузак вивела малюка з барлогу, коли ведмежаткові було не шість тижнів, а трохи більше двох місяців.
Барліг, який прихистив маму і дитя, був печерою на вершечку високого гірського кряжа. Із лисої височини Ніїва вперше глянув униз на долину. Його очі звикли до печерного мороку, тому на якусь мить малого засліпило. Він спершу почув звуки, вдихнув запахи і відчув природу, а тоді — побачив. Нузак тішилася теплом і сонячними променями, які прийшли на зміну холоду й темряві, довго вдихала свіже повітря й оглядала простори.
Весна вже два тижні змінювала все навкруги, творила дива у прекрасному північному краї, що лежав між коліном річки Джексон і річкою Шаматава й простягнувся між озером Ґодс на півночі й річкою Черчил на півдні.