Джеймс Кервуд – Бродяги Пiвночi (страница 68)

Тієї ночі випало сім дюймів снігу, і, здавалося, увесь світ убрався в білу диво-дивну вдяганку. Дерева й кущі стояли уквітчані білим пухом, скелі понатягали високі білі шапки, а під ногами лежав такий сипкий сніг, що гільза, яка випала з рук, буквально потопала в ньому й зникала з виду. Барі вийшов на лінію пасток доволі рано, але цього ранку був дуже обережний, бо більше не відчував Мак-Таґґартового запаху й не знаходив слідів від його снігоступів. Він пішов до першого самолова, розташованого приблизно на півдорозі між Лак-Бейном і хижкою, де чекав керівник факторії, однак принади там не знайшов. Вовчук ішов від самолова до самолова, та всі вони були порожні. Він підозріло понюшкував повітря, марно намагаючись зловити присмак диму чи людський запах.

Ближче до полудня він прийшов до «гнізда» з дванадцяти підступних самоловів, що чекали його з роззявленими щелепами під чималенькою ковдрою снігу. Цілу хвилину Барі стояв далеко за межами небезпечної лінії, принюхуючись і прислухаючись. Побачивши зайця, він роззявив голодну пащу й клацнув гострими іклами. Присунувся на один ступінь уперед, усе ще відчуваючи якусь небезпеку. Підозріло й тривожно Барі став вишукувати її носом, очима й вухами. Але навколо нього все було на диво тихо й спокійно. Його щелепи знову клацнули. Він тихо заскавулів. Що ж так хвилювало його? Де ж була та незрима й невідчутна небезпека? Вовчук повільно закружляв навколо будинку з пасток, тричі його обійшовши. Він підходив дедалі ближче, аж доки, нарешті, його ноги майже торкалися зовнішнього кордону самоловів. Ще хвилину постояв на місці, прищуливши вуха. Попри сильний запах зайця щось його таки стримувало. Іще б мить — і він пішов би собі геть, але раптом у самому будинку почувся пронизливий писк, наче від щура, а вже за мить Барі побачив там білішого за сніг горностая, що жадібно рвав зайця на шматки. Він забув своє дивне передчуття небезпеки й люто загарчав. Проте його відважний маленький суперник і не думав відступати від своєї їжі. Тоді Барі кинувся вперед, ускочивши прямо в «гніздо», що його зробив для нього Буш Мак-Таґґарт.

Роздiл 27

Зранку другого дня Буш Мак-Таґґарт почув брязкіт ланцюга ще за цілу чверть милі від «гнізда». Може, це була рись? Чи ілька? А може, вовк чи лисиця? ЧИ ЦЕ БУВ БАРІ? Далі чоловік біг підтюпцем, нарешті діставшись туди, звідки міг бачити все. Його серце мало не вискочило з грудей від радості, що попався його найлютіший ворог. Він підійшов із рушницею в руках, бувши готовий вистрілити, якби собаці вдалося звільнитися.

Барі лежав на боці, тяжко дихаючи від утоми й тремтячи від болю. Хрипкий стогін задоволення вирвався з Мак-Таґґартових вуст. Біля будинку з пастками, там, де Барі боровся за свою свободу, увесь сніг був сильно втоптаний і аж бурий від крові. Кров текла головно зі щелеп Барі, і коли той підняв голову, щоби подивитися на свого ворога, вона заюшила на землю з новою силою. Приховані під снігом сталеві щелепи відмінно виконали свою нещадну роботу: одна з передніх лап Барі була добряче затиснута на першому суглобі; обидві задні ноги знаходились у самоловах; четвертий самолов закляпнувся на його боці, вирвавши шматок шкіри завбільшки з половину Мак-Таґґартової долоні. Сніг міг розповісти історію відчайдушної нічної боротьби. Закривавлені щелепи Барі свідчили, як марно він намагався розгризти зубами сталь, що його полонила. У кожному його подиху відчувався біль. Очі були налиті кров’ю.

Але навіть тепер, після довгих годин агонії, його дух не був зламаний. Коли Барі побачив Мак-Таґґарта, то люто загарчав, наче тигр, і хоробро кинувся до його ноги, та майже відразу звалився назад у сніг. Його передні лапи були в самолові, голова й груди залишалися вільними. Тут, на відстані не більше як десяток футів, стояв його найлютіший ворог, якого Барі ненавидів більше, ніж вовків. І знову він був безпорадний, як тоді, у заячому сильці.

Його злісне гарчання зовсім не турбувало Буша Мак-Таґґарта. Той розумів, що собака тепер був у його владі. З радісним сміхом чоловік прихилив рушницю до дерева, зняв рукавиці й почав набивати люльку. Це був саме той довгожданий тріумф, підсмачений спогляданням мук Барі. Усією душею він ненавидів цього пса, відчуваючи те, що може відчути лише людина до людини. Власне, це відчуття було взаємним: пес також ненавидів Мак-Таґґарта. Чоловікові так хотілося прямо зараз застрелити собаку. Але йому приємніше було й далі спостерігати, як Барі повільно помирає. Керівник факторії бажав помучити його довше, як мучив би людину, хотів походжати навколо нього й чути, як брязкали самолови, що тримали собаку, бачити, як крапля за краплею витікатиме з його поранених ніг і боку кров, коли пес ставатиме перед ним на лапи. Це була чудова помста. Мак-Таґґарт так поринув у роздуми, що й не почув, як позаду нього на снігоступах хтось підійшов. Почувся голос, чоловічий голос, і саме він змусив його обернутися.

Це був якийсь чужинець, молодший за керівника факторії літ на десять. Принаймні на вигляд йому було не більше як тридцять п’ять років, хоч він і мав світлу коротку бороду. Цей чоловік був із породи людей, що подобаються іншим з першого погляду; ще наче юнак, та вже змужнілий чоловік з ясними очима, які відверто зорили з-під краю хутряної шапки; на вигляд спритний, як індіанець, з обличчям, де не було нічогісінько від північної пустелі. Однак Мак-Таґґарт, лише глянувши на чужинця, уже знав, що той серцем і душею був частиною саме цих суворих країв. Його шапка зроблена з хутра ільки. Він носив теплого, похутрованого зсередини кожуха з м’якої видубленої шкіри карібу, що добре захищав від вітру. На поясі був затягнутий довгий ремінь із індіанськими торочками. Пересувався він на довгих вузьких снігоступах. За плечима чужинець мав прив’язаного ранця, маленького й компактного, а свою рушницю тримав у матер’яному футлярі. Увесь його вигляд — від шапки до снігоступів — виказував у ньому подорожанина, що довго був у дорозі. Мак-Таґґарт припустив, що за останні кілька тижнів він проїздив не менше тисячі миль. Але не через це його раптом пройняло морозом. Керівникові факторії спало на думку, що якимось дивним чином правда про його страшний злочин на Ґрей-Лун дісталася півдня, і що цей подорожанин носив під кожухом зі шкіри карібу значок Північно-Західної Королівської кінної поліції. Тієї ж миті його охопило якесь моторошне заціпеніння, так, що він не міг вимовити ні слова.

Та незнайомець лише здивовано вигукнув, утупившись у Барі:

— Крий Боже! Бачу, ускочив малий чортяка в халепу, так?

Щось у його голосі заспокоїло Мак-Таґґарта. Це не був підозріливий голос, і керівник факторії побачив, що його співбесідник більше зацікавлений у тварині, ніж у ньому.

— Викрадач пасток, — глибоко зітхнув Мак-Таґґарт.

Чужинець ще уважніше подивився на Барі. Він поклав рушницю в сніг, дулом сторч, і наблизився до тварини.

— Крий Боже! Та це ж собака! — вигукнув він.

— Так, собака, — відповів Мак-Таґґарт, дивлячись на нього з-за спини тхоревими оченятами. — Дикий пес, щонайменше наполовину вовк. Цієї зими він накоїв мені збитків на тисячі доларів.

Незнайомець сів перед Барі, поклавши руки, що були в рукавицях, на коліна, і легка білозуба усмішка освітила його обличчя.

— От малий чортяка! — співчутливо сказав він. — То ти в нас викрадач пасток, ге? Злочинець? А поліція тебе піймала! І — крий нас Боже й не раз — не дуже й чесно тебе піймали.

Він устав і повернувся до Мак-Таґґарта.

— Довелося поставити чимало самоловів, як оці, — промовив той, наче виправдовуючись.

Під пильним поглядом синіх очей незнайомця керівник факторії злегка почервонів. До нього раптом повернулася вся його злість і ворожість.

— Отут він і помре повільною смертю. Я заморю його голодом отут, на лінії пасток. Це буде відплата за все те, що він мені накоїв! — тоді взяв свою рушницю й додав, дивлячись в очі незнайомця і тримаючи палець напоготові на гачку: — Я Буш Мак-Таґґарт, керівник факторії з Лак-Бейна. Ви йдете в той бік, мсьє?

— Лише кілька миль, а тоді збираюся звернути вбік, заховатися подалі звідси.

Мак-Таґґарт знову відчув дивне хвилювання.

— Тікаєте від уряду? — запитав він.

Незнайомець кивнув.

— А може, і поліції? — розпитував далі Мак-Таґґарт.

— Що ж, так… і від поліції, звісно, — відповів незнайомець, дивлячись прямо в очі керівникові факторії. — А тепер, мсьє, перед тим, як піти, я б попросив вас виявити повагу до закону й застрелити цього звіра. Гаразд? Чи це зробити мені?

— Тут діє закон лінії, і згідно з ним крадія пасток слід залишати гнити в самоловах, — сказав Мак-Таґґарт. — А цей звір і не звір зовсім, це диявол. От послухайте.

Швидко, не обминаючи жодної подробиці, він розповів про тижні й місяці боротьби між ним і Барі, про те, як усі його хитромудрі способи зловити звіра виявилися безрезультатними, про те, скільки крові попсував цей хитрий звір і, зрештою, про те, як його вдалося піймати.

— У нього вселився сам диявол! Не може ж собака бути таким розумним! — закричав охоплений розпачем Мак-Таґґарт, закінчивши свою оповідь. — І після цього ви хочете й досі його пристрелити чи все ж залишите цього диявола здихати повільно?

Незнайомець, відвернувшись від Мак-Таґґарта, глянув на Барі й сказав: